Велика маленька брехня

Розділ тринадцятий

Був один із тих днів. Насправді, давно вже цього не було. Востаннє — аж перед Різдвом. Селеста відчувала сухість у роті. В голові легенько пульсувало. Вона йшла за хлопчиками та Перрі через шкільне подвір’я і несла себе обережно і стримано, немов склянку, яку боялася пролити.

Вона загострено відчувала усе навколо: тепле повітря на шкірі голих рук, ремінці сандалів між пальцями, листя фігового дерева, що чітко виділялося на тлі блакитного неба. Ці відчуття були схожі на ті сильні емоції, які переживаєш, коли щойно закохалася, або тільки завагітніла, або вперше сама кермуєш автомобілем. Усе здавалося значимим та важливим.

— Ви сваритеся з Едом? — якось вона запитала Маделін.

— Як кішка з собакою, — радісно відповіла вона.

І Селеста зрозуміла, що Маделін говорить про щось зовсім інше.

— А можна спершу на майданчик на бруси? — закричав Макс.

Школа розпочиналася за два тижні, але сьогодні на дві години відчинявся магазин шкільної форми, щоб батьки придбали усе необхідне на навчальний рік. У Перрі був вихідний, тож після купівлі форми для хлопчаків вони планували піти на пляж неподалік, щоб поплавати з мас­ками.

— Звісно, — відповіла вона Максові. Він побіг уперед, і, дивлячись йому вслід, вона зрозуміла, що то був не Макс, а Джош. Вона втрачала зв’язок з реальністю. Думала, що занадто концентрується, а виходить, що недостатньо.

— Усе добре? — запитав Перрі. Він підняв окуляри, щоб вона бачила його очі. Білки його очей були дуже білі. Її ж очі на ранок після сварки завжди були почервонілі та налиті кров’ю, а у Перрі — завжди білі і блищать.

— Добре, — усміхнулася до нього.

Він теж усміхнувся і пригорнув її до себе.

— Ти така гарна у цій сукні, — прошепотів він їй на вушко.

Саме так вони ставилися одне до одного наступного дня: ніжно і трепетно, ніби вони разом пережили щось страшне, наприклад, якийсь природний катаклізм, і чудом врятувалися.

— Татку, — гукнув Джош. — Ходи сюди і подивися на нас.

— Вже йду, — крикнув Перрі. Він ніби горила вдарив себе кулаками у груди і побіг за хлопцями — згорбився, розмахував руками і видавав гучні горилячі звуки. Хлопці у захваті та страху помчали вперед.

То була просто сварка, втішала вона себе. Усі пари сваряться.

Вчора хлопці залишилися ночувати у матері Перрі.

— Проведіть гарний, романтичний вечір без цих бешкетників, — сказала вона.

Усе почалося через комп’ютер.

Селеста перевіряла, о котрій годині відчиняється магазин шкільної форми, аж раптом комп’ютер видав повідомлення про «критичну помилку».

— Перрі, — гукнула вона із кабінету, — щось не так із нашим комп’ютером! — і враз майнула застережлива думка: не кажи йому, а раптом він не зможе полагодити?

Дурна, дурна, дурна. Вона мала знати. Але було занадто пізно. Він зайшов до кабінету з усмішкою.

— Відійди, жінко.

Перрі непогано розбирався в комп’ютерах. І йому подобалося вирішувати для неї проблеми, і якщо б він і справді його полагодив, то все було б добре.

Але він не впорався.

Минуло десять хвилин. Не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти, що він не може впоратися.

— Не переймайся, — сказала Селеста. — Облиш його.

— Я все зроблю, — відповів Перрі, рухаючи мишкою туди-сюди. — Я знаю, у чому проблема, мені треба лише, от чорт! — Він знову вилаявся. Спочатку тихо, а потім голосніше. Його голос став різким. І з кожним разом вона здригалася.

Ніби його гнів наростав, і ніби у ній теж наростав гнів, бо вона вже розуміла, який буде сьогоднішній вечір, і який він міг би бути, коли б вона не припустилася цієї «критичної помилки».

Тарілка з морськими делікатесами, які вона приготувала, залишиться недоторканою. Десерт Павлова із тарілки відправиться до смітника. Стільки часу і грошей на вітер. Вона ненавиділа витрачати надарма. Від цього її нудило.

Тож, коли вона сказала:

— Будь ласка, Перрі, просто облиш його, — у її голосі чулося роздратування. І в цьому була її провина. Може, якби вона сказала це по-доброму. Якби вона була більш терплячою. Якби нічого не сказала. Він розвернувся до неї на кріслі. Його очі спалахнули гнівом. Запізно. Його вже не було.

І все ж таки вона не відступила. Просто відмовилася відступати. Продовжувала боротися до кінця через несправедливість цього всього, через сміховинність. Вона лише попросила допомогти їй із комп’ютером. Так не має бути, десь всередині її кипіла лють, навіть після того, як вони зірвалися на крик, і її серце калатало, а м’язи напружилися мов у готовності до бою. Це несправедливо. Це неправильно.

Було навіть гірше, ніж зазвичай, бо хлопців не було вдома. Їм не треба було стишувати голоси та шипіти одне на одного за зачиненими дверима. Їхній будинок був занадто великий для того, щоб крики почули сусіди. Вони ніби упивалися можливістю сварки без обмежень.

Селеста підійшла до спортивного майданчика. Рейки та бруси були у прохолодному затінку в кутку майданчика. Хлопці залюбки гратимуться тут, коли почнуться заняття у школі.

Перрі підтягувався на турніку, а хлопці рахували. Його плечі легко рухалися. Він мусив підібгати під себе ноги, бо турнік був закріплений надто низько. Він завжди був у хорошій спортивній формі.

Може, Селеста приховувала якусь хворобливу, нездорову частину самої себе, котрій подобалось так жити, котра хоче такого безсоромного, брудного шлюбу. Саме так вона почувалася. Ніби вони з Перрі займалися дивними, огидними та збоченими сексуальними практиками.

А секс і був частиною цього.

Завжди після цього вони займалися сексом. По завершенні всього. Близько п’ятої ранку. Шалений і злий секс, із сльозами, що струменіли з очей обох, та ніжними вибаченнями і обіцянками, що їх вони промовляли знову і знову. «Більше ніколи, я присягаюся життям, ніколи більше, це мусить припинитися, ми маємо це зупинити, нам треба звернутися по допомогу, більше ніколи.»

— Ну годі, — сказала вона хлопцям. — Давайте нарешті підемо до крамниці, доки вона не зачинилася. Перрі стрибнув на землю та підхопив під руки обох близнюків.

— А, зловив!

Чи любила вона його так само сильно, як і ненавиділа? Чи ненавиділа вона його так само сильно, як любила?

— Треба пошукати іншого терапевта, — сказала вона йому вранці.

— Твоя правда — відповів він, ніби це дійсно було можливо. — Коли я повернусь, ми про це поговоримо.

Завтра він відлітав до Відня. На саміт, який спонсорувала його фірма. Він виголошуватиме ключову промову на якусь страшенно складну та глобальну тему. У тій промові буде повно абревіатур та незрозумілих слів, і він стоятиме з маленькою указкою та червоною цяткою від лазерної указки, водитиме по презентації, яку підготує його асистент.

Перрі часто їздив у відрядження. Часом, здавалося, що він — немов відхилення від норми її життя. Відвідувач. Її справжнє життя тривало тоді, коли його не було. Те, що трапилося, не мало ніякого значення, бо він завжди кудись збирався їхати — наступного дня чи наступного тижня.

Два роки тому вони ходили до сімейного терапевта. Селеста була сповнена надії, та щойно побачила дешеву канапу із шкірозамінника та нетерпляче й серйозне обличчя терапевта, зрозуміла, що помилилася. Вона спостерігала, наскільки вищий Перрі за консультанта — в плані інтелекту і соціального становища, — і одразу зрозуміла, що то був їхній перший і останній візит.

Вони так і не сказали терапевту правди. Говорили, що Перрі дратується через те, що Селеста пізно прокидається і постійно спізнюється. Селеста ж кілька разів промовила «Перрі розлютився».

Як вони могли зізнатися цілком чужій людині, що відбувається у їхньому шлюбі. Такий сором. Така огидна поведінка. Вони виглядали гарною парою. Люди їм постійно це казали. Ними захоплювалися, їм заздрили. У них були всі привілеї на світі. Закордонні подорожі. Чудовий будинок.

Так поводитися з їхнього боку було нечемно та невдячно.

— Просто припиніть це, — найімовірніше сказала б ця приємна, енергійна жінка, з осудом та відразою.

Селеста хотіла б, щоб терапевт сама здогадалася. Вона хотіла, щоб та поставила якесь правильне запитання. Однак лікарка так і не спромоглася на це.

З кабінету терапевта обоє вискочили з неймовірною радістю, адже їхні випробування закінчилось, вони вільні. Тож посеред білого дня пара подалася до готельного бару випити, вони фліртували і не могли розчепити рук. Не допивши свого напою, Перрі раптом підвівся, взяв її за руку та повів до рецепції. Вони зняли кімнату. В буквальному сенсі. Смішно. Смішно і еротично. Ніби той терапевт і справді все виправив. Зрештою, скільки пар взагалі таке роблять? Опісля ж вона почувалася розхристаною, сексуальною і сповненою розпачу.

— То де ця крамниця шкільної форми? — запитав Перрі, як вони поверталися до чотирикутника шкільного двору.

— Не знаю, — відповіла Селеста. — Звідки мені знати? І чого б я мала це знати?

— Ви сказали, крамниця форми? Вона ось там.

Селеста озирнулася. Голос належав яскравій тендітній жінці, яку вона пам’ятала з орієнтаційної зустрічі. Жінка, чия донька стверджувала, буцімто Зіггі намагався її задушити. З нею була кучерява маленька дівчинка.

— Я — Рената, — представилася жінка. — Ми з вами зустрічалися минулого року під час орієнтаційного дня. Ви подруга Маделін Мак-Кензі, чи не так? Амабелло, припини. Що ти робиш? — мала трималася за білу сорочку матері, соромливо ховалася за нею та крутилася. — Вийди та скажи «Добрий день». Ці хлопчики вчитимуться у твоєму класі. Вони — однояйцеві близнюки. Це так цікаво! — Вона подивилася на Перрі, біля ніг котрого стояли хлопчики. — Як ви взагалі їх розрізняєте?

— Перрі, — він простягнув руку для привітання. — А ми їх не розрізняємо. Поняття не маю, хто з них хто.

Рената жваво потисла руку Перрі. Жінки завжди западали на Перрі. Їх підкорювала його білозуба усмішка Тома Круза та те, з якою увагою він до них ставився.

— Рената. Рада зустрічі. Ви за формою для хлопчиків? Чудово! Амабелла збиралася піти з нянею, але рада директорів закінчилася рано, тож я вирішила піти сама.

Перрі кивав, ніби все це його страшенно цікавило.

Рената стишила голос.

— Амабелла стала трохи тривожною після того інциденту у школі. Ваша дружина вам розповідала? Хлопчик намагався задушити Амабеллу у день орієнтаційної зустрічі. У неї на шиї лишилися синці. Хлопчик на ім’я Зіггі. Я серйозно замислювалася над тим, чи не заявити у поліцію.

— Який жах, — сказав Перрі. — Господи, бідолашна дівчинка.

—Та-а-а-т, — покликав Макс та потягнув Перрі за руку. — Ходім.

— Я перепрошую, — Рената радісно подивилася на Селесту. — Може, я щойно необачно вчинила. Мені здалось, що ви та Маделін святкували день народження разом із мамою того хлопчика? Джейн? Чи як її звали? Така молодесенька. Я ще думала, що вона — няня. Може, ви взагалі найкращі подруги? Я чула ви втрьох пили шампанське! З самого ранку!

— Зіггі? — Перрі насупився. — Ми не знаємо жодних хлопчиків на ім’я Зіггі, правда?

Селеста прочистила горло.

— Я познайомилася із Джейн того ранку, — сказала вона Ренаті. — Вона підвезла Маделін, після того, як та розтягнула зв’язки. Вона була, ну принаймні здавалася, дуже милою.

Селеста не дуже хотіла, щоб її пов’язували з мамою хулігана, але з іншого боку, Джейн їй сподобалась, і бідолашна дівчина виглядала зовсім шокованою, коли донька Ренати вказала на Зіггі.

— Вона помиляється, ось що, — сказала Рената. — Вона категорично відмовлялася прийняти той факт, що її дорогоцінний хлопчик вчинив те, що вчинив. Я наказала Амабеллі триматися від нього якнайдалі. І на вашому місці, я б ваших хлопців теж попередила.

— Мабуть, слушна порада, — сказав Перрі. — Ми б не хотіли, щоб вони потрапили у погану компанію з першого ж дня. — Його тон був легким та жартівливим, ніби він не сприймав нічого із сказаного всерйоз, хоча, знаючи Перрі, ця легкість, ймовірно, була показною. Щодо булінгу у школі в Перрі була параноя, через його власний дитячий досвід. З власними дітьми він поводився, немов спец­агент — з підозрілістю розглядав усе навколо, сканував парк чи майданчик у пошуках дітей-грубіянів, чи бродячих собак, чи педофілів, котрі видають себе за чиїхось дідусів.

Селеста відкрила рот.

— Хм, — сказала вона. — Їм же лише п’ять. Чи не занадто це все?

Але знов-таки, щось дивне у тому Зіггі було. Вона лише побіжно побачила його тоді у школі, але щось у ньому було, що виводило її з рівноваги, щось, що наповнювало її недовірою. (Але він був гарненьким п’ятирічним хлопчиком, точнісінько таким, як інші хлопчаки. Як взагалі можна так почуватися щодо п’ятирічної дитини?)

— Мам! Ходімо! — Джош смикнув Селесту за руку.

— Ой, — схопилася вона за передпліччя. Біль був настільки гострим, що вона ледь здолала нудоту.

— З вами все гаразд? — запитала Рената.

— Селесто? — перепитав Перрі. В його очах вона побачила сором розуміння. Він напевне знав, чому їй було так боляче. Коли він повернеться з Відня, то в його сумці буде вишукана ювелірна прикраса. Ще одна в її колекції. Вона ніколи її не носитиме, а він ніколи не питатиме чому.

Якусь хвилину Селеста не могла говорити. У її роті тіснилися великі неоковирні слова. Вона уявила, як випльовує їх.

Мій чоловік б’є мене, Ренато. Звісно, не в обличчя. Він для цього занадто гарно вихований.

А твій тебе б’є?

І якщо так, і це питання мене особливо цікавить: чи ти б’єш його у відповідь?

— Все гаразд, я в порядку, — відказала вона.