Велика маленька брехня

Розділ двадцять шостий

Селеста відчувала, з якою силою Рената тримала свій кінець фінішної стрічки, і намагалася тримати свій із такою ж силою, щоправда, вона постійно втрачала орієнтацію — де вона, і що тут робить.

— Як поживає Перрі, — гукнула Рената. — Він вдома, чи знову десь поїхав?

Щоразу, коли Рената з’являлася у школі, чи на шкільних заходах, вона ніколи не розмовляла із Маделін і Джейн (Маделін цим дуже втішалася, Джейн не вельми поділяла її захват), але завжди спілкувалася із Селестою — у дещо колючій манері, немов захищаючись, ніби Селеста була її давньою подругою, яка її чимось образила, а Рената тепер намагалася поводитися зріло та бути вищою за ці образи.

— Перрі — прекрасно, — відповіла Селеста.

Минулої ночі це почалося через лего. Хлопці скрізь порозкидали конструктор. Вона мала б змусити їх усе поприбирати. Перрі мав рацію. Та простіше було зробити все самій, коли вони поснуть, аніж сваритися. Слухати їхнє ниття та скарги. Вона просто не мала на це сил. Ліниве батьківство. Погана мама.

— Ти перетворюєш їх на лінивих лежнів, — сказав Перрі.

— Їм всього по п’ять років, — відповіла Селеста, вона сиділа на дивані та складала випрані речі. — Вони втомлюються у школі.

— Я не хочу жити в хліві, — відрізав Перрі та копнув конструктор на підлозі.

— Ну то прибери сам, — втомлено відповіла Селеста.

Ось. Ось воно. Вона сама накликала це на свою голову. Як і кожного разу.

Перрі подивився на неї. Опустився навколішки та акуратно позбирав усі дрібні деталі лего та поскладав їх у велику зелену коробку. Вона дивилася на нього і продовжувала складати речі. Невже він і справді просто це все позбирає?

Він підвівся та підняв коробку:

— Це просто: або ти змушуєш дітей це прибрати, або прибираєш сама, або платиш чортовій прибиральниці! — одним легким рухом він вивернув коробку лего на голову Селесті — її оглушило цим гучним і злим торнадо.

Від шоку та приниження вона ледь не задихнулася.

Вона встала, вхопила жменю детальок лего, що впали їй на коліна та жбурнула йому в обличчя.

Ось бачиш: знову у всьому винна Селеста. Вона повелася як дитина, це було майже смішно, грубі жарти. Двоє дорослих людей жбурляють одне в одного речі.

Він вдарив її в обличчя тильною стороною долоні.

Він ніколи не бив кулаком. Ніколи не робив нічого настільки грубого. Вона заточилася та вдарилася коліном у кут скляного журнального столика. Однак втрималася на ногах та налетіла на нього, немов фурія. Він відштовхнув її з відразою.

Чому б і ні? Її поведінка була огидною.

Він пішов спати, а вона прибрала лего та викинула вечерю у сміттєве відро.

Наступного ранку її губа припухла і боліла, ніби у неї ось-ось проклюнеться герпес. Виглядало не так страшно, щоб навколишні звертали на це увагу. Коліно, яким вона вдарилася об столик, теж боліло. Але не сильно. Майже не боліло.

Зранку Перрі був у гарному настрої, варив хлопцям яйця та насвистував.

— Що це з твоєю шиєю, татку? — запитав Джош.

На шиї була довга червона подряпина — мабуть, Селестина робота.

— З моєю шиєю? — Перрі торкнувся подряпини та подивився на Селесту з посмішкою у погляді. Такий собі жартівливий, втаємничений погляд, якими обмінюються батьки, коли їхні діти кажуть щось наївне про Санта Клауса, наприклад, або про секс. Так, ніби усе те, що сталося вчора, було звичною частиною подружнього життя.

— Та нічого, друже, — сказав він Джошу. — Я заґавився та подерся об гілку дерева.

Селеста не могла забути вираз обличчя Перрі. Він думав, що це смішно. Він щиро думав, що це смішно і не має жодних наслідків.

Селеста торкнулася губи.

Чи справді це було нормально?

Перрі б сказав:

— Ні, це не нормально. Ми — не нормальні. Ми не пан та пані Середньостатистичні. Середні люди у середніх стосунках. Ми інші. Особливі. Ми сильніше любимо одне одного. І всі наші відчуття інтенсивніші та гостріші. І секс у нас кращий.

Почувся постріл стартового пістолета — Селеста злякалася.

— Ось вони! — вигукнула Рената.

Чотирнадцять жінок бігли прямо на них, ніби намагаючись зловити злодія — молотили руками, груди — вперед, підборіддя — догори. Хтось сміявся, але більшість — із дуже серйозним виразом обличчя. Діти верещали та підбадьорювали бігунок. Селеста намагалася роздивитися хлопців, але ніяк не могла їх знайти.

— Я не можу брати участь у мамському забігові, — сказала вона усім зранку. — Увечері, коли ти вже пішов спати, я впала зі сходів.

— А-а-а, — занив Макс, але це було на автоматі. Не схоже було, що він і справді переймається.

— Тобі треба бути обережнішою, — не дивлячись на неї, прошепотів Джош.

— Справді треба, — погодилась Селеста. Їй і справді слід.

Юрбу очолювали Бонні та Маделін. Вони бігли попереду — шия в шию. Давай, Маделін, давай! — подумала Селеста. — Давай! Ура! — Їхні груди перетнули фінішну стрічку. Точно Маделін.

— Якщо судити по носу — виграла Бонні. — Сказала Рената.

— Та ні, думаю, виграла Маделін, — сказала Бонні Ренаті. — Не схоже було, що Бонні дуже напружувалася — її щоки ледь розчервонілися.

— Та ні, виграла ти, Бонні, — сказала Маделін, ледь дихаючи. Хоч вона і знала, що саме вона виграла, бо увесь час бачила Бонні краєм ока. Вона зігнулася, обперлася руками об коліна та намагалася відновити дихання. Боліла вилиця — прикраса на шиї боляче стукнула Маделін під час бігу.

— Я впевнена, що виграла Маделін, — сказала Селеста.

— Без сумніву, Бонні, — перебила Рената, а Маделін ледь не засміялась уголос. Тобто ось твоя помста, Ренато, так? Ти не дозволиш мені виграти мамський забіг?

— Я впевнена, виграла Маделін, — сказала Бонні.

— Переконана, що Бонні, — заперечила Маделін.

— Заради бога, давайте домовимося, що була нічия, — запропонувала мама з шостого класу, Блондинка-Боб, вона мала роздавати стрічки переможцям. Маделін випрямилася:

— У жодному разі. Виграла Бонні, — вона взяла блакитну стрічку переможця з рук мами, вклала її у долоню Бонні та накрила своєю долонею — ніби давала комусь із дітей дводоларову монету.

— Ти перемогла мене, Бонні, — вона подивилася у її блакитні очі та побачила у них розуміння. — Розбила мене вщент.

Саманта: Виграла Маделін. Ми усі зо сміху вмирали, коли Рената наполягала, що виграла Бонні. Чи думаю я, що це могло призвести до вбивства? Ні, не думаю.

Харпер: Якщо б хтось цікавився, то я фінішувала третьою.

Меліса: Взагалі-то, третьою прийшла Джульєтта. Няня Ренати, знаєте? Але ж то Харпер, а двадцятилітня няня ніби і не рахується. Ну, а тепер ми усі вдаємо, що Джульєтти ніколи й не було.