Велика маленька брехня

Розділ сімдесят четвертий

— Ходімо на балкон? — запропонувала Селеста. — Трохи подихаємо?

— Звісно, — сказала Джейн.

«Сьогодні Джейн виглядає такою молодою та безтурботною, — подумала Селеста. — Як підліток». Зала здавалася спекотною та переповненою, аж викликала відчуття клаустрофобії. По спині Селести котилися краплі поту. Одна туфелька страшенно натирала п’ятку, залишаючи огидний кривавий струп (приблизно так вона уявляла собі пролежні). Цей вечір ніколи не закінчиться. Вона залишиться тут назавжди, і її звідусіль атакуватимуть злі обривки розмов.

— Тож я сказала, що це — неприйнятно…

— Абсолютно некомпетентні. Вони зобов’язані піклуватися…

— Та вони просто балувані шибайголови, і не їдять нічого, крім фастфуду…

— І я сказала, якщо ви не можете контролювати своїх дітей…

Селеста залишила Перрі спілкуватися про гольф із Едом. Перрі був дуже милим, усіх зачарував своїм уважним «ніхто-не-може-бути-цікавішим-за-вас» поглядом, але пив він більше, аніж зазвичай, і вона бачила, як змінюється його настрій, майже непомітно, немов повільний поворот океанського лайнера. Вона бачила це у жорсткості лінії його щелепи, у погляді його очей.

Коли вони приїдуть додому, збентежений чоловік, котрий плакав ув автівці, зникне. Вона точно знала, як обертатимуться та крутитимуться його думки, немов коріння старого дерева. Зазвичай, після таких «серйозних» сварок, як учора, вона була б у безпеці кілька тижнів, але ця квартира, про яку він дізнався, була зрадою. Це було виявом неповаги. Це було приниженням. Вона мала від нього секрети. Наприкінці вечора ніщо не матиме значення, лише її обман. Усе буде так, ніби мав місце лише обман, ніби вони були ідеальним подружжям, і раптом дружина зробила щось загадкове і дивне: розробила таємний, детальний план покинути його. Це було і справді загадково і дивно. Нехай що б там сталося, вона на це заслужила.

На величезному балконі, котрий простягався уздовж всієї зали, не було нікого. Усе ще лив дощ, і хоч балкон був критим, вітер задував дрібну імлу, від чого кахлі на долівці ставали вологими та слизькими.

— Може, тут і не так вже й гарно, — сказала Селеста.

— Ні, добре, — заперечила Джейн. — Там доволі шумно. Будьмо.

Вони торкнулися келихами і випили.

— Ці коктейлі божевільно круті, — сказала Джейн.

— Дивовижні, — погодилася Селеста. Вона пила третій. Усі її почуття та переживання — навіть пульсуючий страх — були добряче вкриті пухнастою ватою.

Джейн глибоко вдихнула.

— Здається, дощ нарешті вщухає. Так гарно пахне. Сіллю і свіжістю. — Вона підійшла до краю балкона та простягнула руку у дощову ніч. Вона здавалась трохи п’яненькою.

Селесті пахло болотом і вогкістю.

— Маю тобі дещо сказати, — сказала Селеста.

Джейн звела брови.

— Так?

Червона помада, помітила Селеста. Маделін зрадіє.

— Перед тим, як ми вийшли з дому, Джош прибіг і розповів мені, що то Макс кривдив Амабеллу, а не Зіггі. Я була нажахана. Мені так шкода. Дуже шкода. — Вона підняла погляд та побачила Харпер, котра теж вийшла на балкон, шукаючи щось у сумочці. Харпер зиркнула на них та швидко поцокала на інший край балкона, де вона не могла чути розмову, і підпалила сигарету.

— Я знаю, — сказала Джейн.

— Знаєш? — Селеста відступила на крок і майже послизнулася на кахлях.

— Зіггі мені вчора сказав, — розповіла Джейн. — Очевидно, Амабелла сказала йому та попросила його, тримати це в таємниці. Не хвилюйся через це. Все гаразд.

— Не гаразд! Ми мали терпіти цю жахливу петицію і таких людей, як вона, — Селеста кивнула в бік Харпер. — А бідолашний маленький Зіггі… І батьки не дозволяли дітям з ним гратися. Я скажу сьогодні Ренаті, і панні Барнс, і пані Ліпманн. Усім скажу. Мабуть, я встану та зроблю публічну заяву: Ви помилилися з хлопчиком.

— Ти не мусиш цього робити, — сказала Джейн. — Все гаразд. Ми з усім розберемося.

— Мені дуже, дуже шкода, — знову сказала Селеста та голос її затремтів. Вона подумала про Саксона Бенкса.

— Агов, — сказала Джейн. Вона поклала долоню на руку Селести. — Усе гаразд. Ми з усім розберемось. Ти в цьому не винна.

— Ні, але певною мірою винна, — сказала Селеста.

— Це неможливо, — чітко сказала Джейн.

— Можна до вас приєднатися?

Скляні двері відчинилися. То були Натан і Бонні.

Бонні мала абсолютно звичайний вигляд, а Натан вбрався у дешевшу версію костюма Перрі, лишень зняв перуку та крутив її на кулаці, немов ляльку.

Селеста знала, що мусила б не любити Натана та Бонні від імені Маделін, але часом це було справді складно. Вони обоє здавалися такими незавадними і приємними, і Скай була таким милим дівчам.

Господи.

Вона забула. Джош сказав, що Макс «знову» штовхнув Скай зі сходів. Він обрав собі нову жертву. Вона має їм щось сказати. Не дозволивши собі ані хвилини подумати, вона одразу одразу почала пояснювати.

— Натане, Бонні, я рада, що ви сьогодні тут, бо... слухайте, сьогодні я дізналася, що мій син, Макс, кривдить дівчаток у класі. Думаю, він міг навіть штовхнути вашу доньку зі сходів, м-м-м… навіть не раз. — Вона відчувала, як палахкотять її щоки. Джейн поклала долоню їй на руку у заспокійливому жесті. — Вибачте мені, я лише…

— Все гаразд, — спокійно сказала Бонні. — Скай мені сказала. Ми обговорили деякі стратегії — що робити, якщо це трапиться знову.

«Стратегії», — мляво подумала Селеста. Вона говорить зовсім як Сьюзі, ніби Скай — жертва домашнього насильства. Вона побачила, як Харпер загасила сигарету об вологі бильця балкона, ретельно замотала окурок у серветку та поспішила всередину, навмисне не дивлячись у їхній бік.

— Ми, власне, відправили сьогодні панні Барнс імейл, щоб розповісти їй про це, — серйозно сказав Натан. — Сподіваюся, ти не проти, але Скай — хворобливо сором’язлива, і їй складно захищати себе, тож ми хотіли б, щоби панна Барнс наглядала за нею. Ну і звісно, це справа вчительки — розбиратися з такими речами. Думаю, це відповідає політиці школи. Нехай розбираються вчителі. Ми б ніколи не стали говорити тобі про це.

— О! — сказала Селеста. — Дякую вам. Знову таки, я щиро перепрошую.

— Не треба вибачатися! Господи! Вони ж діти! — сказав Натан. — Вони мусять навчитися всьому. Не бити своїх друзів. Захищатися. Бути дорослим.

— Бути дорослим, — повторила Селеста із тремтінням у голосі.

— Я ще сам учуся, — сказав Натан.

— Це все частина нашого емоційного та духовного розвитку, — сказала Бонні.

— Про це десь написано у книжках? — запитала Джейн.

— Щось про те, що все, що тобі треба, ти вивчиш ще у дитячому садочку: не будь поганим, гарно грайся, ділися іграшками.

— Ділитися — це турбуватися, — процитував Натан, і вони всі засміялися цій знайомій фразі.

Детектив, сержант Адріан Квінлан: На час інциденту на балконі було восьмеро людей, разом із жертвою. Ми знаємо, хто ці люди. Вони самі знають, хто там був, і що бачив. Найважливіше, що може зробити свідок, — це сказати правду.