Велика маленька брехня

Розділ сорок дев’ятий

За п’ять днів до доброчинної вечірки

То був ранок понеділка. От-от мав продзвеніти дзвінок, коли Джейн поверталася із шкільної бібліотеки. Вона віднесла дві книжки, котрі Зіггі забув здати. Вона залишила його гратися на брусах із близнюками та Хлоєю. Принаймні Маделін і Селеста не забороняли своїм дітям гратися із Зіггі.

Після того, як Джейн віднесла книжки, вона лишилася у школі допомогти перевірити техніку читання у дітей. Вона та татко Лілі Стью зазвичай волонтерили кожного понеділка зранку.

Коли Джейн вийшла з бібліотеки, то побачила двох учасниць клубу Блондинок-Боб, вони стояли біля музичного класу та вели важливу, гучну конфіденційну розмову.

Вона чула, як одна з них запитала:

— Це котра із мам?

Інша відповіла:

— Вона не надто примітна. Дуже молода. Рената думала, що вона — няня.

— Чекай-чекай! Я знаю, хто це! Вона носить волосся ось так? — Блондинка-Боб підняла своє волосся у надмірно високий та тугий хвостик — і саме цієї миті побачила Джейн. Її очі розширилися, і вона стрімко опустила руки, немов дитина, котру спіймали на шкоді. Інша жінка, що стояла спиною до Джейн, продовжувала говорити:

— Так! То вона! Очевидно її син, той Зіггі, таємно кривдить бідолашну маленьку Амабеллу. Я маю на увазі справді кривдить, робить страшні речі… Що?

Перша пані судомно хитала головою.

— Що не так? Ой!

Жінка обернулася та побачила Джейн. Її обличчя почервоніло.

— Доброго ранку, — привіталася вона. Зазвичай пані, що займали таке високе місце у шкільній ієрархії, не­уважно та люб’язно посміхнулися б, немов королеви до простого смертного.

— Привіт, — сказала Джейн.

Жінка притискала до грудей папку. Раптом вона опустила руки — і тепер папка ховалася у неї за спиною, точнісінько, немов дитина, котра ховає поцуплену цукерку.

«Петиція», — подумала Джейн. Значить, її підписували не лише батьки першачків. Вони пішли підписувати її у батьків старших дітей. У батьків, котрі навіть не знали ані її, ані Зіггі, ані цієї історії.

Джейн пройшла повз них. Її рука вже торкнулася скляних дверей, котрі вели на майданчик, аж раптом вона зупинилася. У її тілі наростало гучне, ревуче почуття, ніби злітав літак. Усе через те, як зневажливо ці жінки згадували ім’я Зіггі. Подих Саксона Бенкса лоскотав її вухо: «Ти в житті не мала жодної оригінальної думки, правда?»

Вона повернулась. Підійшла до жінок і стала навпроти них. Жінки відступили на кілька дрібних кроків — їхні очі комічно округлилися. Всі троє були приблизно одного зросту. Усі троє були мамами. Але Блондинки-Боб мали чоловіків і будинки, а ще абсолютну впевненість у своєму місці в цьому світі.

— Мій син ніколи нікого не кривдив, — сказала Джейн, і раптом зрозуміла, що це правда. Він — Зіггі Чепмен. І не має нічого спільного із Саксоном Бенксом. Нічого спільного із Поппі. І навіть з нею самою. Він — просто Зіггі, і хай вона не знала про нього всього, але це вона знала напевно.

— Ох, люба, ми також це пережили! Ми співчуваємо! Ця ситуація просто жахлива, — почала Блондинка-Боб із папкою в руках. — Скільки часу ви дозволяєте йому дивитися телевізор? Я зрозуміла, що якщо менше дивитися…

— Ніколи нікого не кривдив, — повторила Джейн. Розвернулася та пішла геть.

Тея: Тож за тиждень до доброчинної вікторини Джейн стала свідком приватної розмови Тріш і Фіони. Вони сказали, що вона поводилася дуже дивно, настільки, що вони якоїсь миті подумали, що у неї… проблеми із душевним здоров’ям.

Джейн вийшла на майданчик із відчуттям дивного спокою. Може, їй варто взяти приклад із Маделін. Більше не уникати конфліктів. А підійти прямо до своїх критиків та сказати їм усе, що ти думаєш.

Поруч із Джейн ішла першокласниця:

— А я сьогодні замовляю обід онлайн.

— Пощастило тобі, — сказала Джейн. Вона так любила, коли діти з легкістю спілкувалися, розповідали про все, що у них тільки на думці.

— Я не мала сьогодні замовляти обід, бо сьогодні не п’ятниця, але зранку мого маленького братика вкусила бджола, і він плакав, а моя сестра розбила склянку, і мама сказала: «Я божеволію!» — мала схопилася за голову, щоб продемонструвати всю драму ситуації. — І тоді мама сказала, що сьогодні я можу замовити собі обід, крім соку, але імбирного чоловічка можна, тільки не шоколадного. Бджоли вмирають, коли когось кусають, ти знаєш?

— Знаю. Це останнє, що вони роблять.

— Джейн! — панна Барнс підходила з повним кошиком із карнавальними костюмами. — Дякую, що прийшли сьогодні!

— М-м-м… Будь ласка, — сказала Джейн. Вона приходила кожного понеділка зранку із самого початку року.

— Я мала на увазі, у світлі останніх… ну всього, розумієте? — панна Барнс скривилася та переклала кошик в іншу руку. Вона підійшла ближче до Джейн та стишила голос. — Я більше нічого не чула про цю петицію. Пані Ліпманн сказала батькам, які все це розпочали, що вона хоче, аби вони це припинили. Крім того, вона дала мені помічника, котрий має спостерігати за дітьми, особливо за Зіггі та Амабеллою.

— Це добре, — сказала Джейн. — Але я впевнена, що петиція все ще розповсюджується.

Вона відчувала, як на неї та панною Барнс дивляться з усіх куточків майданчика. Ніби кожен з батьків спостерігав за їхньою розмовою. Мабуть, саме так почуваються знаменитості.

Панна Барнс зітхнула:

— Я помітила, що ви залишили Зіггі вдома у п’ятницю. Сподіваюся, вас не лякає наша тактика.

— Деякі батьки не дозволяють дітям гратися із Зіггі, — сказала Джейн.

— Та невже?

— Так. Тож я теж розпочала петицію, — сказала Джейн. — Я хочу, щоб усіх дітей, котрі не граються із Зіг­гі, виключили зі школи.

На якусь мить панна Барнс злякалася. А потім захилила голову та засміялася.

Харпер: Дуже добре, що школа сприймає ситуацію серйозно (принаймні так вони говорять), та коли ви бачите, як Джейн із панною Барнс стоять посеред майданчика та на весь голос сміються! По правді, мене це вибісило. Це було того ж ранку, що і напад. І — так — я вживатиму слово «напад».

Саманта: Напад! Ой не можу!