Велика маленька брехня

Розділ вісімдесят другий

За чотири тижні після благодійної вечірки

— Вона намагалася поговорити з тобою? — запитала Джейн у Тома. — Та журналістка, котра у всіх брала інтерв’ю?

Був пізній ранок чудового чистого та прохолодного зимового дня. Вони обоє стояли на тротуарі біля «Блакитного блюзу». За столиком біля вікна сиділа жінка, у її вусі стирчав один навушник від диктофона — вона розшифровувала диктофонні записи і супилася.

— Сара? — Запитав Том. — Так. Я пригостив її мафіном і сказав, що мені нічого їй розповісти. Сподіваюся, у своїй статті вона згадає мої мафіни.

— Вона спілкується з людьми з наступного дня після вечірки, — сказала Джейн. — Ед думає, що вона збирає матеріал на книжку. Навіть Бонні з нею поговорила — ще до того, як їй висунули звинувачення. У неї, мабуть, купа матеріалу.

Том помахав журналістці рукою, вона помахала у відповідь та підняла свою чашку з кавою на знак вітання.

— Ходімо, — сказав Том.

Вони взяли бутерброди та пішли на мис — пообідати. Пов’язку з ключиці Джейн зняли лише вчора. Лікар сказав, що вона може потихеньку та обережно виконувати вправи.

— Ти впевнений, що Меггі впорається у кав’ярні? — запитала Джейн про єдину Томову працівницю.

— Впевнений. Її кава краща за мою.

— Ні, не краща, — у голосі Джейн звучала відданість.

Вони підійшли до сходинок, де Джейн зазвичай зустрічала Селесту, після того, як вони відводили дітей до школи. Джейн подумала про Селесту, котра поспішала на зустріч, — захекана, вона хвилювалася через спізнення й не помічала підстаркуватого бігуна, котрий, вирячаючись на неї, ледь не врізався у дерево.

Після поховання вона майже не бачила Селесту.

Найгіршою частиною похорону були хлопці — світле волосся зачесане на бік, білі сорочки та чорні штани, серйозні маленькі обличчя. Макс написав листа татові та поклав його на труну — на аркуші — нерівні букви «Т» «А» «Т» «О» та дві намальовані фігурки.

Школа намагалася підтримати батьків першачків, котрі вирішили не приводити дітей на похорон. Усім розіслали імейл з корисними посиланнями на написані психологами статті на тему: «Чи можна дітям відвідувати похорон?»

Батьки, котрі не відпустили дітей, сподівалися, що тим дітям, котрі таки відвідали похорон, снитимуться кошмари, і що вони будуть трошки більше боятися життя, у достатній мірі, щоб це вплинуло на результати тесту на Диплом про середню освіту. А люди, які дозволили дітям відвідати похорон, сподівалися, що їхні діти отримали цінний урок про круговерть життя та друзів, котрі підтримують тебе у скруті, і що вони будуть більш стійкими, що послужить їм добру службу у підлітковому віці, і в них буде менше шансів вчинити самогубство чи вживати наркотики.

Джейн дозволила Зіггі піти, бо він хотів, а ще тому, що то був похорон його батька, хай він навіть і не знав про це, і другого шансу дозволити йому відвідати похорон його батька просто не буде.

Чи розкаже вона йому коли-небудь? Пам’ятаєш, коли ти був маленьким, ти ходив на похорон? Але він намагатиметься знайти у цьому якийсь сенс. Він шукатиме там того ж змісту, котрий шукала і не знайшла Джейн. Останні п’ять років вона безрезультатно шукала сенсу у злому, п’яному, розпусному вчинку, але сенсу там не було.

У церкві було багато згорьованих родичів Перрі. Сестра Перрі (тітка Зіггі: сказала собі Джейн, коли сиділа у церкві разом із іншими батьками зі школи, які навіть не знали Перрі) створила невеличкий ролик у пам’ять про нього.

Він був зроблений настільки професійно, немов справжнє кіно, і ніби зробив життя Перрі більш яскравим, багатим та змістовним, аніж життя усієї спільноти. Там були чіткі фотографії світловолосого круглолицього немовляти, пухкенького хлопчика, неочікувано привабливого підлітка, чарівного нареченого, котрий цілував свою неймовірну наречену, гордий новоспечений татусь із дитиною у кожній руці. Були відео, як він танцює реп із близнюками, задуває свічки, катається на лижах із хлопцями, що стоять на його лижах та тримаються за його ноги.

Саундтрек був прекрасний та ідеально синхронізований для максимального емоційного впливу, тож під кінець навіть батьки зі школи, котрі ледь знали Перрі, інтенсивно схлипували, а один зааплодував.

Джейн згадувала цей ролик навіть після похорону. Він здавався незаперечним доказом того, що Перрі був хорошою людиною. Хорошим батьком та чоловіком. Її спогади про нього у кімнаті готелю та на балконі — та звичність насильства, що його він застосував до Селести — здавалися надуманими і нереальним. Чоловік із двома хлопчиками на колінах, котрий, немов у вповільненій зйомці, сміється до когось по той бік камери, не міг би цього зробити.

Змушувати себе пам’ятати правду про Перрі здавалося беззмістовним і педантичним, навіть злим. Краще було б пам’ятати той гарний ролик.

Джейн не бачила, щоб на похороні Селеста плакала. Її очі були червоні та набряклі, однак Джейн не бачила, щоб вона плакала. Здавалося, вона міцно зціпила зуби і чекає, щоб це минулося, щоб пройшов страшний біль. Лиш однієї миті їй здалося, що Селеста от-от розплачеться — це було біля церкви, вона втішала високого привабливого чоловіка, котрий був настільки приголомшений горем, що ледь міг іти.

Джейн здалося, що вона почула, як Селеста, беручи його під руку, промовила: «Ох, Саксоне!» А може, то то їй почулося...

— Ти збираєшся з нею поговорити? — запитав Том, коли вони дісталися верхніх сходинок.

— Із Селестою? — запитала Джейн. Вони не говорили, принаймні не так, як могли б. Із Селестою залишалася її мама, допомагала їй з дітьми, та й сім’я Перрі відбирала чимало часу. Джейн думала, що вони з Селестою ніколи не говоритимуть про Перрі. З одного боку, вона могла б багато чого сказати, а з іншого — нічого. Маделін сказала, що Селеста переїхала у квартиру та Мак-Махонс-Пойнт. Величезний прекрасний будинок був виставлений на продаж.

— Ні, не з Селестою, з журналісткою.

— Ой, — сказала Джейн. — Ні, не говорила. І не буду. Ед каже, що коли вона дзвонитиме, я маю сказати «Ні, дякую» чітким і ввічливим голосом та швидко завершити розмову. Точнісінько, як ми робимо з рекламними агентами. Він каже, що люди мають хибне враження, що вони змушені розмовляти із журналістами, а насправді це зовсім не так. Вони ж не поліція.

Вона не мала анінайменшого бажання спілкуватися з журналістами. Їй перехоплювало подих на саму думку про допит у лікарні. Дякувати богу, що Бонні вирішила зізнатися.

— Як ти почуваєшся? — Том зупинився на накрив долонею її руку. — Я не надто швидко іду?

— Я в нормі. Просто не в формі.

— Ми повернемо тобі твою атлетичну форму.

Вона жартома торкнулася його грудей пальцями.

— Помовч.

Він усміхнувся. Вона не могла бачити його очей, бо він був в окулярах.

І хто вони тепер одне одному? Душевні друзі, майже як брат і сестра? Друзі, котрі фліртують, однак знають, що ніколи не переступлять межу. Вона не могла сказати. Їхня приязнь, що почалася на вечірці, була немов ніжний бутон, котрий треба було берегти і леліяти, або хоча б сп’яну поцілуватися на шкільній парковці.

Але тоді сталося те, що сталося.

Їхнього маленького саджанця розтоптав великий чорний черевик: смерть, і кров, і зламані кістки, і поліція, і та історія, котру вона ще не розповіла йому — про батька Зіггі. Здавалося, вони ніяк не можуть знову увійти в колію. Ніби їхні ритми розсинхронізувалися.

Минулого тижня вони ходили на майже побачення — у кіно та на вечерю. Було дуже добре, дуже комфортно. Вони вже були друзями після всіх тих годин у «Блакитному блюзі», коли вона там працювала. Але нічого не сталося. Вони не наблизилися одне до одного ані на крок.

Схоже, Том і Джейн приречені на дружбу. Це було трохи сумно, але не страшно. Друзі бувають на все життя. Статистика у дружби краща, аніж у любовних стосунків.

Сьогодні зранку вона знову отримала повідомлення від кузена своєї подруги із запитанням, чи не хоче вона нарешті вибратися кудись чогось випити. І вона відповіла: «Так, залюбки».

Вони підійшли до лавки з табличкою, присвяченою «Віктору Бергу, котрий так любив гуляти по мису. Ті, кого ми любимо, не йдуть від нас, вони поруч із нами щодня». Напис нагадав Джейн про Поппі, котрий народився того ж року, що і Віктор.

— Як Зіггі? — запитав Том, коли вони сіли та стали розпаковувати свої сандвічі.

— Добре, — Джейн вдивлялася у синю гладінь. — Чудово.

Зіггі подружився з новим хлопчиком, котрий переїхав до Австралії після двох років життя у Сингапурі. Зіггі та Лукас стали просто нерозлучними. Лукасові батьки, пара за сорок, запросили Джейн і Зіггі на вечерю. Були плани познайомити Джейн із дядьком Лукаса.

Раптом Том торкнувся руки Джейн.

— Господи.

— Що? — запитала Джейн. Він дивився на море так, ніби щось там побачив.

— Мені здається, я отримав повідомлення. — Він торкнувся вилиці. — Так. Точно. Від Віктора.

— Віктора?

— Віктора Берга, котрий любив гуляти по мису! — нетерпляче сказав Том. — Віку, друже, ну що там?

— Господи, ну ти й дурбецало! — з ніжністю сказала Джейн.

Том подивився на Джейн.

— Вік каже, що якщо я не покваплюсь і не поцілую цю дівчину, то я — чортів дурень.

— Ох, — видихнула Джейн. Її шлунок звело від радості, ніби вона виграла приз. По тілу побігли мурашки. Вона намагалася втішити себе солодким обманом. Господи, звісно, вона засмутилася, що нічого не відбувається. Дуже, дуже засмутилася.

— Справді? Саме це він…

Але Том вже її цілував, однією рукою торкаючись її обличчя, а другою — забираючи у неї з колін бутерброд та відкладаючи його на лавку. Виявляється, той маленький пагін не розтоптали, і їхній перший поцілунок не потребував ані темряви, ані алкоголю. Вони могли цілуватися на вулиці, де світило яскраве сонце, а повітря навколо було свіже і холодне, а все довкола було справжнє і чесне, і правдиве, і Господи, як добре, що у неї немає жуйки, інакше їй би довелося її проковтнути, бо ж із нею вона могла б пропустити той факт, що Томові губи на смак були точнісінько такі ж, як вона собі уявляла — зі смаком кориці, кави і моря.

— Я думала, що ми приречені на дружбу, — сказала вона, коли вони відірвалися одне від одного, щоб перевести подих.

Том прибрав з її чола пасмо волосся та заклав їй за вухо.

— Я маю доволі друзів.