Велика маленька брехня

Розділ третій

Джейн пригальмувала на червоне світло за великим блискучим кросовером із увімкненою аварійкою та дивилася, як темноволоса дівчина поспішала узбіччям до своєї машини. У легкому синьому літньому платті та туфлях з ремінцями і високими підборами, вона, вибачаючись, махнула Джейн. Дуже мило. Сонячне проміння відбилось від однієї з її сережок і заблищало, ніби її торкнулося небесне світло.

Блискуча дівчина. Старша за Джейн, але однозначно все ще блискуча. Усе своє життя Джейн спостерігала за такими дівчатами з науковим інтересом. І, можливо, трохи з трепетом. А може, трохи і з заздрістю. Хай навіть вони були і не найгарніші на світі, але прикрашалися, ніби новорічні ялинки — сережки-дармовиси, дзвінкі браслети та тоненькі безглузді шалики. Коли вони з кимось розмовляли, то часто торкалися свого співрозмовника. Найкраща шкільна подруга Джейн теж була блискучою дівчинкою. Джейн була до них небайдужа.

А потім ця жінка впала, ніби її підкосило.

— Ой, — скрикнула Джейн та швидко відвернулася, щоб не образити гідність дівчини.

— Мамо, тобі боляче? — запитав Зіггі з заднього сидіння. Він зажди надто переймався, щоб не зробити комусь боляче.

— Ні, — відповіла Джейн. — Отій пані боляче. Вона перечепилася.

Джейн чекала, поки жінка підведеться та сяде в автівку, але вона так і залишалася на землі. Жінка захилила голову, а на її обличчі застигла гримаса болю. Світлофор спалахнув зеленим і маленький автомобільчик із знаком «У» на склі, що стояв попереду кросовера, зірвався з місця, аж шини завищали.

Джейн завела авто і намірялася об’їхати кросовер. Разом із Зіггі вони їхали до нової школи на орієнтаційну зустріч, і вона поняття зеленого не мала, що з того всього буде. І сама вона, і Зіггі нервували, але старанно вдавали спокій. Тож вона хотіла дістатися до школи зарання.

— А з тою пані все буде гаразд? — запитав Зіггі.

Джейн зловила себе на дивному відчутті, яке її накривало щоразу, як її хтось відволікав (найчастіше Зіггі) і змушував згадати (якраз вчасно), як мала б поводитися звичайна, мила доросла жінка з хорошими манерами.

Якби не було Зіггі, вона б собі поїхала. Вона була настільки сконцентрована на своїй меті дістатися на орієнтаційну зустріч, що залишила б жінку сидіти на дорозі та корчитися від болю.

— Я перевірю, як вона, — сказала Джейн, ніби з самого початку так і збиралася вчинити. Вона увімкнула аварійку та відчинила дверцята, усвідомлюючи, що щось усередині неї опирається цьому. Ти спричиняєш незручності, блискуча панянко! — Ви в порядку? — запитала.

— Так, — жінка спробувала сісти рівніше, схлипнула, тримаючись рукою за щиколотку. — Дідько! Я вивихнула ногу. Яка я ідіотка! Вийшла з машини сказати дівчині попереду, щоб та припинила писати смски за кермом. Так мені і треба — більше не буду поводитися, немов директор школи.

Джейн присіла поруч. Жінка мала гарно підстрижене, темне волосся до плечей і дрібну розсип ластовиння на носі. У тому ластовинні було щось дивовижно привабливе, немов дитячий спогад про літо, і ці веснянки вдало підкреслювали тоненькі зморшки навколо очей та довгі сережки.

Нерішучість Джейн мов рукою зняло. Вона хотіла допомогти жінці. (Хоча про що це свідчить? А якби ця пані була беззубою носатою каргою, то Джейн би і досі вагалася? Несправедливо. І жорстоко. Вона хоче бути доброю до цієї пані, бо їй сподобалися її веснянки).

Жінка була вбрана у вишукану сукню з вигаптуваними навколо шиї квітами. Крізь пелюстки Джейн могла бачити засмаглу шкіру в тому таки ластовинні.

— Нам потрібен лід, — сказала Джейн. Вона добре знала, що таке травмувати щиколотку ще з часів, коли грала у волейбол, і бачила, що нога бідолашки почала набрякати. — І треба підняти ногу.

Джейн прикусила губу та озирнулася, сподіваючись побачити когось, бо не мала анінайменшої ідеї, як організувати логістику цього процесу.

— Сьогодні у мене день народження, — похнюпилася жінка. — Мені сорок.

— Вітаю, — сказала Джейн. Це було навіть мило, що сорокарічна жінка взагалі згадала, що у неї день народження.

Вона подивилася на босоніжки бідолашної. Її нігті були пофарбовані у яскраво-бірюзовий. Підбори — тонкі як зубочистки і дуже високі.

— Не дивно, що ви підвернули ногу. У такому взутті просто неможливо ходити.

— Я знаю. Та хіба вони не прекрасні? — жінка повернула ногу, щоб краще роздивитися босоніжок. — Чорт! Ох і боляче! Вибачте. Вибачте мою «французьку».

— Мамо! — маленька темноволоса дівчинка у блискучій короні визирнула у вікно машини. — Що ти там робиш? Вставай! Ми запізнимось!

Блискуча мама. Блискуча донька.

— Дякую за співчуття, дорогенька, — сказала жінка. І винувато усміхнулася до Джейн. — Ми їхали на орієнтаційну зустріч до початкової школи. Вона дуже хвилюється.

— У школу Пірріві? — запитала Джейн здивовано. — Я теж туди їду. Мій син Зіггі йде до школи наступного року. Ми переїжджаємо сюди у грудні. — Не схоже було, що у неї та цієї жінки є щось спільне, або що їхні життя якимось чином могли перетнутися.

— Зіггі! Як Зіггі Стардаст? Яке чудове ім’я! — сказала жінка. — Між іншим, мене звати Маделін. Маделін Марта Мак-Кензі. Чомусь завжди згадую про Марту. Навіть не питайте, чому.

Вона простягнула руку.

— Джен. Джейн Чепмен, без другого імені.

Габрієль: Школа зрештою розділилася на два табори. Знаєте, це скидалося на громадянську війну. Ви були або на боці Маделін, або на боці Ренати.

Боні: Ні, ні, це жахливо. Нічого такого. Не було ніяких таборів. Наша спільнота дуже дружня. Просто було занадто багато алкоголю. І повня. Усі трошки божеволіють, коли місяць повний. Я серйозно. Це явище можна довести.

Саманта: Чи був повний місяць? Можу напевне сказати, що йшов дощ. Моє волосся геть змокріло.

Пані Ліпманн: Це просто смішно! І це наклеп. Більше я нічого не додам.

Керол: Я знаю, що знову говоритиму про Клуб еротичної книжки, але я впевнена, що щось трапилося під час їхніх маленьких «засідань».

Харпер: Послухайте, коли ми довідалися про обдарованість Емілі, я плакала. Я подумала: ну от, знову! Я вже це проходила із Софією, тому знала, чого чекати! Рената теж була у тому ж човні. Двоє обдарованих дітей. Ніхто не розуміє, який це стрес. Рената хвилювалася, як Амабел­ла дасть собі раду в школі, чи їй достатньо буде навантаження та таке інше. Тож, коли той хлопчина з дивним ім’ям зробив те, що зробив — а це була лише орієнтаційна зустріч! — звісно, вона дуже перейнялася. З цього все й почалося.