Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесят п’ятий

Маделін часто казала, що Пірріві — то як невеличке село. Їй дуже подобалося це відчуття спільноти, звісно, окрім тих днів, коли над нею владарював злостивий ПМС, тоді їй хотілося, щоб люди у крамницях не усміхалися до неї, не віталися і не були такі з біса приязні. У Пірріві всі знали одне одного — через школу чи серферський клуб, дитячі спортивні заняття, спортзал, перукарню абощо.

Це означає, коли вона сиділа за столом у своєму малесенькому захаращеному кабінеті театру Пірріві та дзвонила у місцеву газету запитати, чи можна в останню хвилину замовити чверть сторінки у номері за наступний тиждень (їм треба було отримати більше заявок у дитячий клас з театрального мистецтва, щоб заробити трохи грошей), вона не просто дзвонила Лорейн, менеджерці з реклами. Вона дзвонила Лорейн, мамі дівчинки Петри, котра вчилася в одному класі з Абігель, і хлопчика у четвертому класи школи Пірріві, дружині Алекса, котрий тримав крамницю алкогольних напоїв і грав у футбол у клубі для тих, кому за сорок, разом з Едом.

Розмова не буде короткою, бо вони з Лорейн давненько не спілкувалися. Маделін зрозуміла це, коли вже набрала номер, тож перша думка була покласти слухавку і написати імейл. У неї було багато справ на сьогодні, бо ж через шкільні збори вона й так трохи відставала від графіка, але було б добре поговорити із подругою, та й вона хотіла дізнатися, що Лорейн чула про петицію і все таке, але знов-таки, коли Лорейн заводилася, то…

— Лорен Еджелі!

Запізно.

— Привіт, Лорейн, це Маделін.

— Люба! — Лорейн могла б працювати у театрі, а не у газеті. У неї був направду командний, гучний голос.

— Як справи?

— Господи, нам треба вибратися на каву! Мусимо піти на каву. У нас є стільки тем для розмови, — сказала Лорен. Вона стишила голос до шепоту. Лорейн працювала у відкритому офісі. — У мене є свіжа новина — щойно з газети. Свіжа, ще гаряча новина.

— То розказуй, — радісно сказала Маделін, відкинувшись у кріслі та поклавши ноги на стіл. — Розказуй просто зараз.

— Окей, даю тобі натяк, — сказала Лорейн. — «Parlez-vous anglais?»

— Так, я розмовляю англійською, — сказала Маделін.

— Це все, що я можу сказати французькою, — сказала Лорейн. — Бо це французька справа.

— Французька справа, — збентежено повторила Маделін.

— Так, і … ем-м-м… вона пов’язана з нашою спільною знайомою — Ренатою.

— Це якось пов’язане із цією петицією? — запитала Маделін. — Бо я щиро сподіваюся, що ти її не підписала, Лорейн. Амабелла навіть не сказала, що саме Зіггі її кривдить, а школа моніторить поведінку дітей у класі кожен божий день.

— Так, я подумала, що петиція — це надто драматично, хоч і чула, що мама того хлопчика змусила Амабеллу плакати і побила Харпер у пісочниці, тож думаю, що у кожної історії є дві сторони, але — ні — моя новина не має нічого спільного із петицією. Кажу тобі, то французька справа.

— Няня? Ти її маєш на увазі? Джульєтта? А що з нею? Ця історія з булінгом тривала давно, а Джульєтта навіть не…

— Так, саме її я маю на увазі. Та забудь ти про ту петицію! Це про… як же це мені сказати? Це має стосунок до чоловіка нашої спільної подруги.

— І до няні, — сказала Маделін.

— Саме так, — відповіла Лорейн.

— Я не ро… Ні. — Маделін прибрала ноги зі столу і сіла рівно. — Ти жартуєш? Джіо та няня? — Було просто неможливо не втішитися таблоїдністю цієї історії. Правильний, законослухняний, гладкий любитель спостерігати за пташками Джіо та молоденька французька няня. Це була така огидна і приваблива стереотипна історія. — У них роман?

— Так. Просто тобі Ромео і Джульєтта, тільки це Джіо і Джульєтта, — сказала Лорейн, вона вочевидь вже облишила спроби не втаємничувати у цю історію колег.

Маделін відчула легку нудоту, ніби проковтнула щось надто солодке.

— Це жахливо. Огидно. — Звісно, вона бажала Ренаті зла, але ж не такого. На розпусного чоловіка заслуговувала лише розпусна жінка. — А Рената знає?

— Звісно, ні, — сказала Лорейн. — Але це точно. Джіо сказав Ендрю Фаррадею під час гри в сквош, а Ендрю сказав Шейну, а той — Алексу. Чоловіки — такі пліткарі!

— Хтось має їй сказати.

— Це точно буду не я, — заявила Лорейн. — Пристрельте того, хто приніс погані новини, і таке інше.

— Я не можу, — сказала Маделін. — Я — остання людина, від якої вона мала б це почути.

— Тільки не кажи нікому, — попросила Лорейн. — Я обіцяла Алексу, що про це анічичирк.

— Добре, — сказала Маделін. Без сумніву, ця гаряча плітка торувала собі шлях півостровом, немов пінбольна кулька, від друга до друга, від чоловіка — дружині, і ось-ось дасть добрячого ляпаса Ренаті, а бідолашна жінка думала, що найстрашніша річ у її житті — це те, що її доньку кривдять у школі.

— Очевидно, маленька Джульєтта хоче, щоб він поїхав із нею до Франції і познайомився з батьками, — сказала Лорейн, копіюючи французький акцент. — О-ла-ла.

— Досить, Лорейн, — відрізала Маделін. — Це не смішно. Не хочу більше цього чути. — Це було абсолютно нечесно, якщо зважити, що вона сама попросила Лорейн розповісти.

— Вибач, люба, — незворушно сказала Лорен. — Чим я можу тобі допомогти?

Маделін забронювала місце на сторінці, і Лорейн швидко та ефективно з усім впоралась. Маделін подумала, що таки варто було надіслати імейл.

— Побачимося в суботу ввечері, — сказала Лорен.

— В суботу? А, точно, вікторина. — Маделін навмисно говорила приязно та м’яко, щоб згладити свою різкість. — З нетерпінням чекаю. Я купила нову сукню.

— Можна було не сумніватися. Я буду Елвісом. Ніхто не сказав, що жінки можуть бути лише Одрі, а чоловіки — Елвісами.

Маделін засміялася і знову відчула приязнь до Лорейн, чий голосний хрипкий сміх задаватиме тон веселощам.

— Тож побачимося, — сказала Лорейн. — Ой, зажди! Що то за благодійний проєкт, котрий затіяла Абігель?

— Я не дуже в темі, — сказала Маделін.— Вони збирає гроші для «Amnesty International» для чогось там. Може, то лотерея. Треба їй сказати, що для проведення лотереї вона має отримати дозвіл.

— М-м-м…

— Що?

— М-м-м…

— Та що таке? — Маделін повернулася на стільці та ліктем збила зі столу папку, але встигла її зловити. — Що відбувається?

— Не знаю, — сказала Лорейн. — Петра щось розповідала про проєкт Абігель, і у мене склалося враження, що там, не знаю, щось нечисто. Петра постійно хихотіла, потім дратувалася і дуркувала, щось говорила про те, що деякі дівчата не схвалюють учинку Абігель, але вона, Петра, схвалює, але то така собі підтримка. Вибач, я не дуже конкретна. Але мій материнський інстинкт каже «Віу-віу-­віу», — вона зімітувала звук автосигналізації.

Маделін пригадала той дивний комент на сторінці Абігель. Вона зовсім про це забула, її відволік гнів через відміну занять з математики.

— Я з’ясую, — сказала вона. — Дякую за попередження.

— Мабуть, там нічого страшного і немає. Au revoir, дорогенька, — Лорейн завершила розмову.

Маделін взяла мобільний та надіслала Абігель повідомлення: «Подзвони мені, щойно отримаєш це повідомлення. Цілую, мама».

Зараз вона на уроці, а учням забороняється користуватися телефонами до закінчення занять.

Терпіння, сказала вона сама собі та поклала руки на клавіатуру. Так, що там наступне? Рекламні постери вистави «Король Лір», що вийде наступного місяця. Ніхто у Пірріві не хотів дивитися, як божевільний король Лір вештається сценою. Люди хотіли якоїсь сучасної комедії. Їм не бракувало шекспірівських драм у власному житті, на шкільному майданчику та на футбольному полі. Але начальниця Маделін наполягла. Квитки знову продаватимуться погано, і вона казатиме, що Маделін недопрацювала з точки зору маркетингу. Так відбувалося щороку.

Вона знову подивилася на телефон. Мабуть, Абігель змусить її чекати до вечора, аж поки передзвонить.

«Гостріший за зміїні зуби біль від невдячності дітей», Абігель, — сказала вона мовчазному телефону. (Оскільки вона часто змушена була слухати репетиції театру, то могла цитувати «Короля Ліра» чималими шматками).

Задзвонив телефон — вона аж підскочила. То був Натан.

— Ти тільки не хвилюйся, — сказав він.