Велика маленька брехня

Розділ шостий

Джейн не була п’яна, коли повернулася до школи забрати Зіггі. Вона випила лише три ковтки того шампанського.

Але почувалася піднесено. І піднесення це народилося із звуку, з яким відкривається пляшка шампанського, із відчуття, що ти порушуєш правила, із раптовості всіх тих ранкових подій, із того, як відбивалися сонячні промені від високих тонких келихів, а бариста, котрий більше скидався на серфера, приніс їм три маленькі капкейки зі свічками, із запаху океану, із відчуття, що вона, можливо, подружиться з цими жінками, які так відрізняються від решти її друзів: старші, багатші, більш вишукані.

— Коли Зіггі піде до школи, у тебе з’являться нові друзі, — завжди говорила мама — з надмірним ентузіазмом, і це страшенно дратувало. Джейн вартувало чималих зусиль не закочувати під лоба очі і не поводитися як понурий підліток, котрий іде у нову школу. Матір Джейн мала трьох найкращих подруг, з якими вона познайомилася двадцять п’ять років тому, коли Дейн, старший брат Джейн, пішов у початкову школу. У перший день навчання вони пішли на каву і з того часу не розлучалися.

— Мені не потрібні нові друзі, — відповідала Джейн мамі.

— Потрібні. Ти маєш дружити з іншими мамами, — відказала її мама. — Ви підтримуватимете одна одну. Вони розумітимуть, через що тобі доводиться проходити.

Джейн пробувала подружитися з мамами у дитсадку, але ця затія провалилася. Вона просто не могла осягнути тих говірких яскравих жінок та їхні безкінечні розмови про чоловіків, які «не допомагають» і ремонти, не закінчені до пологів, і кумедні випадки, коли вони були такі зайняті і такі втомлені, що вийшли з дому без макіяжу! (Джейн, котра натоді була без макіяжу, та й взагалі не фарбувалася, нічого не сказала, але всередині їй хотілося кричати: Якого біса?).

Дивно, та вона прекрасно розуміла Маделін і Селесту, хоч із ними, насправді, у неї не було анічогісінько спільного, крім факту, що їхні діти йдуть до початкової школи. І хоч Джейн майже була впевнена, що Маделін теж ніколи не вийде з дому без макіяжу, вона відчувала, що разом із Селестою (яка теж була не нафарбована, вона й так мала дивовижну вроду, без удосконалення) може дражнити Маделін, і вона б сміялася, і теж би над ними жартувала, так ніби вони вже давно дружать.

Тож Джейн не була готова до того, що сталося.

Вона не була насторожі. Вона надто захопилася знайомством зі школою Пірріві (усе таке гарненьке та компактне, аж життя здавалося цілком їй по силі), сонцем і все ще новим запахом моря. Джейн тішилася думками про шкільне навчання Зіггі. Уперше з дня його народження відповідальність за сина здавалася їй легкою ношею. Її нова квартира розташовувалася неподалік од школи, вони щодня зможуть ходити до школи пішки — повз пляж та окреслений деревами пагорб.

З вікна своєї заміської школи Джейн бачила лише шосе на шість смуг та відчувала запах смаженої курки із сусідньої крамниці. Там не було добре продуманих ігрових майданчиків у затінку з викладеними мозаїкою дельфінами та китами. І напевне на стінах не висіли картини підводного світу, і скульптур черепах у пісочницях теж не було.

— Школа дуже гарна, — сказала вона Маделін, коли вони разом із Селестою допомагали Маделін дострибати до місця, де б вона могла сісти, — Просто дивовижна!

— Я знаю. Минулого року батьки влаштували доброчинну вікторину, щоб зібрати гроші на ремонт шкільного двору, — сказала Маделін. — Блондинка-Боб знає, як збирати гроші. Темою вікторини були «мертві знаменитості». Було весело. Ти добре граєш у вікторини, Джейн?

— Я прекрасно граю у вікторини, — відповіла Джейн. — Вікторини і пазли — мій коник.

— Пазли? — запитала Маделін, вмощуючись на дерев’яній блакитній лавці, змонтованій навколо стовбура смокви, та випростовуючи ноги. — Нізащо! Хай краще мені в очі голки повстромляють.

Навколо них зібрався натовп інших батьків, і Маделін по черзі представила Джейн та Селесту мамам старших дітей, яких вона вже знала, кожній розповідаючи, як вона підвернула ногу, рятуючи життя молодим людям.

— Дуже схоже на Маделін, — сказала Джейн жінка на ім’я Керол — миловидна, у літній квітчастій сукні та великому солом’яному капелюсі. Здавалося, ніби ця жіночка зібралася до біленької, оббитої дошками церкви у «Маленькому будиночку у преріях». (Керол? Хіба не про неї розповідала Маделін, що вона маніячка прибирання? Чистьоха Керол.)

— Маделін просто обожнює сваритися, — сказала Керол. — Байдуже з ким. Наші діти разом грають у футбол, і минулого року вона посварилася з тим величезним татом. Усі чоловіки поховалися, а Маделін стояла ось так близько до нього, тицяла йому пальцем у груди — ось так, і ні на сантиметр не відступала. Дивно, що він взагалі її не вбив.

— О, ти про нього! Координатор групи до семи років. — Маделін вимовила слово «координатор» так, ніби хотіла сказати «серійний убивця». — До скону проклинатиму того чоловіка!

Тим часом Селеста трохи відійшла та розмовляла з кимось голосом, сповненим сумнівів, — Джейн уже зрозуміла, що така манера була дуже притаманна Селесті.

— Як ви кажете, звати вашого сина? — запитала Керол.

— Зіггі, — відповіла Джейн.

— Зіггі, — невпевнено повторила Керол. — Це якесь народне ім’я?

— Привіт! Я Рената! — просто перед Джейн з’явилася жінка із чіткою асиметричною стрижкою та темними карими очима за стильними окулярами у чорній оправі. Заскочила зненацька, ніби політик. Вона назвала своє ім’я з дивним притиском, так ніби Джейн чекала на неї.

— Привіт! А я Джейн. Як справи? — Джейн намагался говорити з ентузіазмом. Вона думала, а чи не директор школи ця жінка.

Прийшла гарно вдягнена блондинка, яку б Джейн могла віднести до когорти Блондинок-Боб, про яку розповідала Маделін, із помаранчевим конвертом у руках.

— Рената, — сказала вона, ігноруючи Джейн. — Ось той звіт про навчання, про який ми говорили під час вечері.

— Зачекай хвилинку, Харпер, — сказала Рената трохи роздратовано та знову повернулася до Джейн. — Рада зустрічі. Я мама Амабелли, а ще у мене є син Джейсон, він у другому класі. Амабелла, не Анабелла. Це французьке ім’я. І ми його не вигадали.

Харпер все ще зазирала Ренаті через плече та ввічливо кивала на кожне слово Ренати — як ті люди, що стоять позаду політиків на прес-конференціях.

— Я хотіла познайомити тебе з нянею Амабелли та Джексона, і вона також француженка. Який збіг! Quelle coincidence! Це Джульєтта. — Рената вказала на струнку дівчину з коротким рудим волоссям та дивним привабливим обличчям, на якому найперше впадав ув очі великий рот з пухкими губами. Вона виглядала як дуже гарна іншопланетянка.

— Рада зустрічі, — няня простягнула руку. У неї був сильний французький акцент. Схоже було, що їй страшенно нудно.

— І я рада, — відказала Джейн.

— Гадаю, няням дуже корисно знати одна одну, — Рената стояла між ними та аж світилася. — Така собі маленька група підтримки. Звідки ви?

— Ренато, вона не няня, — подала голос Маделін із своєї лавки, і голос її бринів од сміху.

— Ну то au pair, — нетерпляче відказала Рената.

— Ні, Ренато, почуй мене, Джейн — мама, — сказала Маделін. — Просто молода. Як ми колись були, пам’ятаєш?

Рената кинула на Джейн недобрий погляд, немов підозрюючи у цьому всьому якийсь жарт, та не встигла Джейн щось сказати (чомусь у неї було відчуття, що їй слід вибачитися), як хтось сказав: «Ідуть!» І всі батьки поспішили назустріч вродливій блондинці-вчительці, котра виглядала так, ніби пройшла кастинг на роль учительки початкових класів. Вона вивела з класу дітей.

Двоє світленьких хлопчиків вибігли першими і стрімголов гайнули до Селести.

— Ох, — застогнала Селеста, коли дві маленькі голови буцнули її у живіт.

— Мені подобалася ідея народити близнюків аж до того часу, поки я не познайомилася з маленькими Селестиними чортенятами, — сказала Маделін, коли вони з Джейн пили шампанське та апельсиновий сік, Селеста лише відсторонено посміхнулася, вочевидь, слова Маделін її не образили.

Хлоя вибігла з класу, тримаючись за руки з двома іншими дівчатками, котрі виглядали як принцеси. Джейн нетерпляче шукала очима Зіггі. Невже Хлоя його покинула?

А ось і він. Він вийшов з класу одним з останніх, але виглядав цілком задоволеним. Джейн жестом запитала його «Ну як? Все добре?» і Зіггі у відповідь підняв догори обидва великі пальці та усміхнувся.

Раптом зчинився якийсь переполох. Усі зупинилися, щоб роздивитися, що ж сталося.

Маленька кучерява дівчинка, яка останньою вийшла з класу, схлипувала та плакала. Вона піднімала плечі, немов ховаючи шию.

— Ох! — немов видихнули мами у дворі. Малеча була така гарненька і така нещасна.

Джейн побачила, як Рената побігла до дитини, а за нею — уже трохи повільніше — її дивакувата няня. Мама, няня та світловолоса вчителька нахилилися до дівчинки, щоб вислухати її.

— Мамо! — Зіггі підбіг до Джейн і вона його обняла. Здавалося, що минула вічність з того часу, як вона його залишила у школі, так ніби вони надовго розлучалися та були десь на далеких островах — нарізно. Джейн вдихнула запах волоссячка сина:

— Ну як там? Було весело?

Та не встиг він відповісти, як почувся голос учительки:

— Будь ласка, діти і батьки, прошу хвилинку уваги. У нас був чудовий ранок, але ми мусимо дещо обговорити. Це серйозно.

Ямочки на щоках учительки затремтіли, ніби вона хотіла сховати їх, прибрати до кращого часу.

Джейн випустила Зіггі з обіймів, і він став поруч.

— Що відбувається? — запитав хтось.

— Здається, щось трапилося з Амабеллою, — відповів хтось інший.

— Господи, зараз Рената вийде на шлях війни.

— Щойно хтось скривдив Анабеллу, вибачте, Амабеллу, і я прошу того, хто це зробив, вийти до мене та вибачитися перед нею. Ми ж не ображаємо друзів у школі, правда? — вчителька говорила правильним учительським голосом. — А якщо і станеться якась халепа, ми завжди вибачаємося, бо ж саме так роблять школярі.

Запанувала тиша. Діти або дивилися на вчительку, не розуміючи, що відбувається, або розхитувалися туди-сюди, дивлячись на носки свого взуття. Деякі малюки поховали обличчя у маминих спідницях.

Один із Селестиних хлопців потягнув її за рукав:

— Мамо, я голодний!

Маделін пришкутильгала із лавки під деревом та стала поруч із Джейн.

— Що за затримка? — вона роззиралася у пошуках доньки. — Я навіть не знаю, де Хлоя.

— Хто тебе образив, Амабелло? — запитала малечу Рената. — Хто зробив тобі боляче?

Дівчинка відповіла щось нерозбірливо.

— Може, це сталося випадково, Амабелло? — у голосі вчительки вчувався розпач.

— На бога, як це могло статися випадково, — відрізала Рената. Її обличчя палало праведним гнівом. — Хтось намагався її задушити. Ось на шиї видно сліди. Мабуть, у неї залишаться синці.

— Господи, — прошепотіла Маделін.

Джейн бачила, як вчителька присіла поруч із дівчинкою, обняла її за плечі та щось шепотіла їй на вушко.

— Ти бачив, що сталося? — запитала вона Зіггі. Він похитав головою.

Вчителька випросталась та розглядала батьків, нервово смикаючи сережку у вусі.

— Очевидно, то був хтось із хлопців. Проблема у тому, що діти ще не знають одне одного, тож Амабелла не може сказати, хто саме з хлопчаків….

— Ми цього так не залишимо, — перебила її Рената.

— У жодному разі, — погодилася її подруга-блондинка. «Харпер» — подумала Джейн, котра намагалася одразу запам’ятовувати імена. Набридлива Харпер.

Вчителька глибоко зітхнула:

— Ні, ми цього так не залишимо. Будь ласка, діти, власне, тільки хлопчики, підійдіть до мене на хвилинку.

Батьки легенько підштовхнули дітей — легким дотиком до плечей.

— Біжи, — сказала Джейн до Зіггі.

Він взяв її за руку, у його погляді читалося благання:

— Я хочу додому.

— Це лише на хвилинку, — відказала Джейн.

Він почимчикував вперед та став поруч із темненьким широкоплечим хлопчиком, майже на голову вищим за Зіг­гі, ну викапаний маленький бандит.

Усі хлопчаки вишикувалися перед вчителькою — п’ятнадцятеро різношерстих дітлахів. Світловолосі Селестині близнюки стояли оддалік, один з них водив машинкою, зробленою з сірникової коробки, по голові свого брата, а другий відмахувався від нього, як від мухи.

— Вишикувалися, немов підозрювані у поліції, — сказала Маделін.

Хтось хихотнув:

— Припини, Маделін.

— Треба, щоб вони спершу повернулися в анфас, а потім у профіль, — продовжувала Маделін. — А якщо це один із Селестиних хлопчиків, то ніхто так і не зрозуміє, хто ж саме з них. І нам треба буде зробити аналіз ДНК. Заждіть, а у близнюків однаковий ДНК?

— Добре тобі сміятися, Маделін, твоя ж дитина поза підозрою.

— У них однакова ДНК, але різні відбитки пальців.

— Ага, значить треба буде знімати відбитки пальців, — сказала Маделін.

— Тс, — Джейн, намагалась не засміятися. Їй було так шкода маму дитини, на яку чекало публічне приниження.

Маленька дівчинка Амабелла тримала маму за руку. Рудоволоса няня відійшла на крок та склала на грудях руки.

Амабелла оглянула шеренгу хлопців.

— То був він, — раптом сказала вона та показала на маленького бандита. — Це він намагався мене задушити.

«Так я і знала», — подумала Джейн.

Але чомусь вчителька поклала руку на плече Зіггі, а дівчинка кивнула — «так», а Зіггі заперечно хитав головою «Це не я!»

— Ти, — сказала мала.

Детектив, сержант Андріан Квінлан: Нині проводиться посмертний розтин тіла, щоби чітко визначити причину смерті, але вже зараз я можу сказати, що у жертви були зламані ребра, понівечений таз та переломи основи черепа, правої ноги та нижньої частини хребта.