Велика маленька брехня

Розділ шістдесят перший

Після спільного ранку у «Блакитному блюзі» Джейн відвезла Зіггі до школи.

— Ти скажеш Максу, щоб він припинив ображати Амабеллу? — запитав він, коли вони припаркувалися.

— Хтось із дорослих із ним поговорить, — Джейн повернула ключі у замку запалювання. — Мабуть, все таки не я. Може, Панна Барнс.

Вона намагалася придумати, як же їй повестися у цій ситуації. Може, їй варто просто зараз піти до директора? Але вона б охочіше поговорила з панною Барнс, котра скоріше повірить, що Зіггі не намагається відвернути звинувачення від себе, вказавши на когось іншого. А ще панна Барнс знала, що Селеста і Джейн були подругами. Тож вона розумітиме всю незручність ситуації.

Але панна Барнс зараз на уроках. Вона ж не може забрати її з уроків. Вона напише їй імейл та попросить передзвонити.

Але Джейн хотіла розповісти комусь просто зараз. Може, таки варто піти до пані Ліпманн? Не схоже було, що Амабеллі загрожувала смертельна небезпека. Очевидно, помічник учителя очей з неї не спускає. Джейн від нетерплячки хотілося тільки й промовляти: «Це не мій син! Це її син!»

А як щодо бідолашної Селести? Може, насамперед треба подзвонити та попередити її? Адже саме так вчинила б добра подруга, хіба ні? Мабуть, так. Було щось жахливе і нещире у тому, щоб зробити це за її спиною. Вона б не пережила, якби це вплинуло б на їхню дружбу.

— Йдемо, мамо, — нетерпляче сказав Зіггі. — Чому ти просто сидиш і так дивно дивишся?

Джейн відстебнула ремінь безпеки та повернулася до Зіггі.

— Ти все правильно зробив Зіггі, коли розповів мені про Макса.

— Я тобі не говорив! — Зіггі, котрий уже теж відстебнув ремінь та був готовий вискочити з машини, раптом кинувся до неї — переляканий, обурений.

— Вибач, вибач! — сказала Джейн. — Ні, звісно, ти мені нічого не говорив. У жодному разі.

— Бо я пообіцяв Амабеллі, що ніколи-ніколи нікому не скажу, — Зіггі вмостився поміж пасажирським та водійським сидіннями, так, щоб його схвильоване обличчя було поруч з її. Джейн побачила, що над верхньою губою залишилася пляма від солодкого липкого соусу від млинців.

— Все правильно. Ти дотримав своєї обіцянки, — Джейн лизнула пальця та спробувала відтерти пляму.

— Я дотримав обіцянки, — Зіггі відвертався від її пальця. — Я добре вмію дотримувати обіцянки.

— А пам’ятаєш орієнтаційну зустріч? — Джейн облишила спроби витерти його обличчя. — Коли Амабелла сказала, що це ти її скривдив? Чому вона так сказала?

— Макс сказав їй, якщо вона вкаже на нього, то він ще раз так зробить, коли дорослі не бачитимуть. — сказав Зіггі. — Тому Амабелла вказала на мене. — Він нетерпляче смикнув плечем, ніби йому набридла ця тема. — Вона попросила у мене за це вибачення. А я сказав, що все добре.

— Ти — дуже хороший хлопчик, Зіггі, — сказала Джейн. І ти не психопат! Це Макс — психопат.

— Ага.

— І я тебе люблю.

— Може, вже підемо до школи? — Зіггі знову взявся за ручку дверей.

— Звісно.

Вони пішли до школи, Зіггі побіг уперед з рюкзаком на спині, ніби не переймався нічим у цьому світі.

Джейн раділа, дивлячись на сина, і поспішала за ним. Він тривожився не тому, що його хтось кривдив. Він тривожився, бо сміливо і нерозумно зберігав таємницю. Навіть коли пані Ліпманн його розпитувала, її сміливий маленький солдат не розколовся. Він захищав Амабеллу. Зіггі був не кривдником, а героєм.

Він утнув дурницю, що одразу не сказав про Макса. Схоже, Зіггі і справді вірив, що написати ім’я — це не одне і те ж, що вимовити його, але зрештою йому лише п’ять, він — дитина, котра безнадійно шукала лазівку.

Зіггі підняв з тротуару палку та став завзято махати нею над головою.

— Зіггі, поклади палку, — гукнула Джейн. Він кинув палку, різко звернув праворуч по стежці у траві, що вела повз будинок пані Пондер до школи.

Джейн відкинула палку з дороги та поспішила за ним. Що ж Макс сказав, що змусило таку розумну дівчинку, як Амабелла, мовчати про його поведінку? Невже він і справді сказав їй, що «зовсім уб’є» її? І Амабелла повірила у таку можливість?

Джейн подумала, що ж вона знає про Макса. Окрім родимки, Селестині хлопці нічим не відрізнялися один від одного. І вона думала, що і характери у них однакові.

Для неї Макс та Джош були немов милі і неслухняні цуценята. Через їхню невичерпну енергію та широкі посмішки на всі зуби, вони не здавалися складними дітьми, на відміну від закритого та часто замисленого Зіггі. Селестині хлопці здавалися дітьми, яких треба лиш вчасно годувати, мити та бігати за ними: фізично складно, але не виснажливо у ментальному плані, як це бувало з таким потайним хлопчиком, як Зіггі.

Як відреагує Селеста, коли дізнається, що накоїв Макс? Джейн не уявляла. Вона точно знала, як би відреагувала Маделін (божевільно і гучно), але вона ніколи не бачила, щоб Селеста сердилася на своїх хлопців, звісно, вона засмучувалася і дратувалася, але ніколи на них не кричала. Селеста часто видавалася нервовою та стурбованою, заскоченою зненацька самим фактом існування дітей, коли вони, бігаючи, зіштовхувалися з нею.

— Добрий ранок! Ви що сьогодні проспали? — гукнула пані Пондер — вона була у дворі та поливала квітник.

— У нас була зустріч, — пояснила Джейн.

— Скажіть мені, дорогенька, який у вас завтра буде костюм — Одрі чи Елвіса? — Пані Пондер широко усміхнулася, немов піддражнюючи Джейн.

На якусь мить Джейн не могла второпати, про що це вона.

— Одрі чи Елвіс? А! Вікторина. — Вона зовсім про неї забула. Маделін вже давно організувала їм столик, але ж це було до всіх цих подій: петиція, напад у пісочниці…. — Не впевнена, що…

— Та я жартую, моя хороша! Звісно ви підете у костюмі Одрі. У вас саме підходяща для цього фігура. Думаю, ви б чудово виглядали з короткою, хлопчачою стрижкою.

— Ой, дякую, — сказала Джейн та підтягнула свій хвостик.

— Власне про волосся, дорогенька, — пані Пондер втаємничено нахилилась до Джейн. — Зіггі добряче чухає голову.

Пані Пондер вимовляла «Зіггі», немов якесь кумедне прізвисько.

Джейн подивилася на Зіггі. Однією рукою він енергійно чухав голову, а другою щось вивчав у траві.

— Так, — сказала вона ввічливо. — І що?

— Ви перевіряли? — запитала пані Пондер.

— Що я мала перевіряти? — Джейн подумала, що сьогодні чомусь тупить.

— Гниди, — сказала пані Пондер. — Знаєте, воші.

— Ой! — Джейн закрила рота долонею. — Ні! Думаєте… Ох… Я не… Я не можу… Господи…

Пані Пондер засміялася.

— А хіба у вас в дитинстві їх не було? Вони завжди є.

— Ні! Пам’ятаю, колись у школі був спалах, але я тоді не ходила до школи. Ненавиджу все огидне і повзуче.— Вона здригнулася. — Господи.

— Ну, у мене з цими жучками чимало досвіду. Під час війни усі медсестри їх мали. Для вошей немає жодного значення чистота чи гігієна, якщо ви про це думаєте. Вони просто набридливі — от і все. Ходи-но сюди, Зіггі!

Зіггі прибіг. Пані Пондер відламала гілочку від трояндового куща та нею розчесала Зіггі волосся.

— Воші, — сказала вона, у її приємному, чистому та приязному голосі чулося задоволення. — Аж кишать.

І саме цієї миті з’явилася Тея, котра поспішала до школи з обідом для доньки.

Тея: Гаррієт забула свій обід вдома, тому я побігла в школу, щоб їй його віддати. Того дня у мене було мільйон планів. І що я чую? Голова Зіггі аж кишить від вошей! Так, вона забрала його додому, але якби не пані Пондер, вона б відвела його до школи! Та й, зрештою, навіщо було просити стареньку перевірити волосся твого сина?