Велика маленька брехня

Розділ двадцять дев’ятий

За місяць до доброчинної вечірки

— Завтра я маю принести в школу сімейне дерево, — сказав Зіггі.

— Ні, не завтра, наступного тижня, — відповіла Джейн.

Вона сиділа на підлозі ванної кімнати, обпершись спиною об стіну, а Зіггі купався у ванній.

Повітря наповнилося парою та полуничним запахом піни для ванни. Він любив киснути у повній ванні дуже гарячої води з піною.

— Мам, гарячіше, ще гарячіше! — зазвичай вимагав він, хоч уже й почервонів, як рак. Джейн переживала, щоб він не обпікся. — Більше піни! — І вже у ванній він розпочинав довгі і складні ігри, будуючи з піни вулкани, джедаїв, ніндзь та навіть невдоволену маму.

— Для дерева нам потрібен спеціальний картон, — сказав Зіггі.

— На вихідних купимо, — усміхнулася Джейн. Він виклав із волосся та піни ірокез. — Ти смішний!

— Ні, я крутий! — відказав Зіггі. І знову повернувся до своєї гри. — Бабах! Обережніше, майстре Йода! Де твій світловий меч?

Вода плюскотіла, пінні бульбашки літали у повітрі.

Джейн знову взялася за книжку, яку Маделін вибрала для першої зустрічі книжкового клубу.

— Я обрала книжку, в якій багато сексу, наркотиків та вбивств, — сказала Маделін. — Тож у нас буде активна дискусія. А в ідеалі — сварка.

У книжці описувалися події двадцятих років. То був чудовий роман. Читання приносило Джейн задоволення. Прочитати хорошу книжку — ніби повернутися в улюб­лену місцинку.

Джейн саме перейшла до сексуальної сцени, перегорнула сторінку.

— Зараз я заціджу тобі в морду, — вигукнув Зіггі.

— Не кажи «заціджу в морду», — сказала Джейн, не відриваючи погляду від сторінки. — Так негарно. — І знову переключилася на книжку. Хмаринка полуничної піни впала на сторінку. Джейн скинула піну пальцем. Десь глибоко всередині щось тьохнуло — ледь вловиме відчуття. Вона вмостилася зручніше на кахельній долівці. Ні. Точно ні. Через книжку? Від двох майстерно написаних параграфів? Та насправді так воно і було. Вона відчувала легке збудження.

Усвідомлення того, що після всіх цих років вона може відчувати щось таке природне, біологічне та приємне, стало для неї справжнім одкровенням.

На мить їй здалося, що зі стелі за нею спостерігає око, Джейн перехопило дихання, однак раптом нею оволодів напад гніву — аж ніздрі роздулися. «Я відмовляюся, — сказала вона своїм спогадам — опираюся цим спогадам сьогодні, бо, знаєш що, я пам’ятаю секс іншим. Я пам’ятаю звичайного хлопця, звичайне ліжко, і хай там не було таких накрохмалених простирадел, зате зі стелі на тебе ніхто не витріщався, і не було тієї оглушливої тиші, а була музика та інші звичайні звуки, і природне світло, і він думав, що я гарна, чуєш, придурку, він думав, що я гарна, і я була гарненькою, як ти взагалі міг, як ти міг, як міг?»

— Мам? — покликав Зіггі.

— Що? — відповіла вона. Її наповнювало дивне, ніби сердите відчуття щастя, ніби хтось хотів заборонити їй його відчувати.

— Мені потрібна ось така ложка, — він намалював у повітрі напівколо.

Він хотів ложку для яєць.

— Зіггі, досить кухонного начиння у ванній, — сказала вона, але вже відклала книжку та встала, щоб піти на кухню по ложку.

— Дякую, мамусю, — сказав Зіггі з янгольським виглядом, Джейн подивилася на його великі зелені очі, на малесенькі краплинки води на його віях і сказала:

— Люблю тебе дуже-дуже, Зіггі.

— Але ложка мені потрібна терміново, — сказав Зіггі.

— Гаразд, — відповіла Джейн.

Вона вже виходила з ванної, коли Зіггі запитав:

— Думаєш, панна Барнс розсердиться, якщо я не принесу своє сімейне дерево?

— Котику, але ж це наступного тижня, — сказала Джейн. Вона пішла на кухню та взяла записку, прикріплену до холодильника магнітом: «Діти розповідатимуть про свої генеалогічні дерева, слід принести проєкти на п’ятницю, двадцять четвертого» — От, лихо!

Зіггі мав рацію. Сімейне дерево треба здати завтра. У неї в голові засіло, що сімейне дерево слід підготувати на ту ж п’ятницю, коли у тата день народження, але ж святкування перенесли на тиждень, бо її брат кудись їхав зі своєю подружкою. У всьому винен чортів Дейн.

Ні, це вона у всьому винна. У неї лише одна дитина. У неї є щоденник. Не так складно запам’ятати. Треба зараз його зробити. Просто зараз. Вона не може відправити його до школи без домашнього проєкту. Це приверне до нього зайву увагу, а він так цього не любив. Якщо б мова йшла про Хлою Маделін, її б це взагалі не турбувало. Вона б захихотіла, стенула плечиком і виглядала б дуже милою. Хлої подобалося бути у центрі уваги, але все, чого хотів бідолашний Зіггі, — це злитися з натовпом, як і Джейн, але чомусь усе відбувалося навпаки.

— Випускай воду, Зіггі, — гукнула вона. — Маємо зробити проєкт!

— Мені потрібна та спеціальна ложка, — гукнув Зіггі у відповідь.

— Немає часу, — відповіла Джейн. — Випускай воду негайно!

Картон. Їм треба великий аркуш картону. Де вони можуть його роздобути у цей час? Вже було по сьомій. Усі крамниці зачинені.

Маделін. У неї точно є картон. Вони поїдуть до неї, а Зіггі в піжамі почекає у машині, поки Джейн збігає та забере картон.

Вона відправила Маделін смс: «От халепа! Я забула про сімейне дерево! (Ідіотка!) У тебе є зайвий аркуш картону? Якщо є, можна я заїду заберу?»

Вона витягла з-під магніту інструкцію.

Проект виготовлення сімейного дерева був покликаний дати дитині розуміння її сімейної спадщини та спадщини інших, та пояснити дітям, які люди відіграли важливу роль у їхньому минулому, та які відіграють нині. Дитина має намалювати дерево та посередині приклеїти своє фото, а потім навколо розмістити фото та імена усіх членів родини, в ідеалі — заглибитися на два покоління і включити братів та сестер, тіток і дядьків, бабусь та дідусів і, якщо можливо, прабабусь і прадідусів, а може навіть і пра-пра!

Внизу була приписка — підкреслена учительською рукою.

До уваги батьків! Звісно, ваша дитина потребуватиме допомоги із цим проєктом, але дуже прошу: подбайте, щоб дитина доклала зусиль та попрацювала над деревом. Я хочу бачити ЇХНЮ роботу, а не ВАШУ! )))

Ребекка Барнс

Це не займе багато часу. У неї вже є всі необхідні фотки. Вона так тішилася, що не відклала все на останній момент. Її мама замовила репринти фотографій із сімейного альбому. Були фото навіть пра-пра-прадідуся Зіггі по лінії батька Джейн, зроблені у 1915 році — за кілька місяців до того, як він загинув на полі бою у Франції. Все, що треба було зробити, це вмовити Зіггі намалювати дерево та попросити його написати хоча б деякі імена.

Але час уже пізній, і йому вже давно слід бути у ліжку. Вона дозволила йому сидіти у ванні надто довго. Він жалітиметься і позіхатиме, і з’їжджати зі стільця, а вона — буде його вмовляти, підкуповувати і задобрювати, і увесь цей процес буде нестерпним.

Дурня. Вона має просто вкласти його спати. Смішно змушувати п’ятирічного хлопчика робити шкільний проект пізно ввечері.

Може, просто не вести його до школи завтра? Сказати, що захворів? Але він так любив п’ятниці. Чудові п’ятниці, як називала їх панна Барнс. Та й Джейн дуже треба було б, щоб він пішов до школи, щоб вона попрацювала. Треба закінчити три термінові справи.

Може, зробити це зранку перед школою? Ха-ха-ха. Ага, саме так. Зранку вона ледь змушує його взутися. Вони обоє зранку ніякі.

Дихай глибше. Дихай глибше.

Хто б знав, що початкова школа принесе стільки стресу? Смішно. Як смішно! Вона не могла здолати сміх.

Її мобільний мовчав. Вона взяла його та подивилася на екран. Нічого. Маделін зазвичай одразу відповідала на повідомлення. Мабуть, їй вже набридло морочитися із Джейн, у котрої криза за кризою.

— Мамо, мені потрібна ложка! — крикнув Зіггі.

Задзвонив телефон — вона похапцем його підняла.

— Маделін?

— Ні, дорогенька, це Піт. — То був сантехнік Піт. Серце Джейн зупинилося. — Послухай, дорогенька…

— Я знаю! Вибачте! Я ще не зробила платіжки. Зроблю сьогодні ввечері.

Як вона могла забути? Вона завжди робила платіжні відомості для Піта до обіду в четвер, щоб у п’ятницю він міг заплатити своїм «хлопцям».

— Без проблем, — сказав Піт. — До зв’язку, дорогенька.

Піт поклав трубку. Світські бесіди — не його коник.

— Мамо!

— Зіггі! — Джейн попрямувала до ванної, — Час випускати воду! Нам треба зробити твій шкільний проєкт!

Зіггі лежав у ванній — випроставшись та закинувши руки за голову, немов засмагав на пінному пляжі:

— Ти казала, нам не треба його завтра здавати.

— Треба. Ти помилився. Тобто, я помилилась, а ти мав рацію. Мусимо його зробити. Давай, хутчіш! Вдягай піжамку! — Вона сягнула рукою у теплу воду та вийняла пробку, і одразу зрозуміла, що зробила помилку.

— Ні! — розгнівано закричав Зіггі. Він любив сам витягати пробку. — Я сам!

— Я дала тобі можливість це зробити, — сказала Джейн найсуворішим голосом, на який тільки була здатна. — Час закінчувати купання. Заспокойся.

Вода ревла, Зіггі заревів.

— Погана мама! Я сам хотів! Дай я сам! Ні! Ні! — він кинувся по пробку, щоб знову затулити злив, а потім його відкрити. Джейн підняла руку так високо, що він не міг дістати.

— У нас немає часу на ці фокуси!

Зіггі став у ванній — її худенький, слизький від піни хлопчик, з обличчям, спотвореним лютим гнівом, потягнувся по пробку, послизнувся, і Джейн мусила сильно вхопити його за руку, аби він не впав та не забився.

— Ти зробила мені БОЛЯЧЕ! — заверещав Зіггі.

У Джейн ледь серце не зупинилося, коли Зіггі послизнувся, — і вона розсердилася на нього.

— Припини верещати! — крикнула вона.

Джейн схопила рушник та загорнула у нього сина, підняла його та вийняла з води — він верещав та пручався. Віднесла у спальню і дуже обережно поклала на ліжко, бо боялася, що жбурне його у стіну.

Він кричав та пручався на ліжку. Аж заслинився.

— НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ! — кричав він.

Мабуть, сусіди уже збираються дзвонити у поліцію.

— Припини, — сказала Джейн серйозним голосом, як доросла. — Ти поводишся, немов дитина.

— Я хочу іншу маму! — верещав Зіггі. Ногою він копнув її у живіт — їй аж дихання перехопило.

Джейн утратила самоконтроль.

— ПРИПИНИ! ПРИПИНИ! ПРИПИНИ! — кричала вона, немов божевільна. Від цього крику їй ставало добре, ніби вона заслужила ці відчуття.

Зіггі одразу замовк. Зіщулився, притиснувся до узголів’я ліжка та дивився на неї зі страхом в очах. Скрутився у маленький голий клубок, утнувся обличчям у подушку та гірко схлипував.

— Зіггі, — сказала Джейн. Поклала руку на його кістляву спину, але він відсахнувся. Її ледь не знудило від почуття провини.

— Пробач мені, що я на тебе так накричала, — сказала вона. Накрила його голе тільце рушником. «Пробач, що хотіла жбурнути тебе у стіну».

Він перекотився на ліжку та кинувся їй в обійми, охопив ногами за талію, а руками за шию, немов маленька коала, та тицьнувся носом їй у шию.

— Все гаразд, — сказала вона. — Все добре. — Підняла з ліжка рушник та знову загорнула у нього малюка. — Швиденько. Давай одягнемо піжамку, щоб ти не змерз.

— Хтось дзвонить, — сказав Зіггі.

— Що? — запитала Джейн.

Зіггі підняв голову з її плеча з виразом зацікавленості та рішучості.

— Чуєш?

Хтось дзвонив у вхідні двері.

Джейн віднесла його у вітальню.

— Хто це? — запитав Зіггі. Ситуація його захопила. На щоках все ще блищали сльози, але очі світилися від цікавості. Ніби цього жахливого інциденту і не було.

— Я не знаю, — відказала Джейн. Може, хтось поскаржився на галас? Викликав поліцію? Може, це служба захисту дітей приїхала, щоб його забрати?

Вона підняла трубку домофону:

— Хто там?

— Це я! Впусти, бо задубію.

— Маделін? — Джейн натиснула кнопку на домофоні, відпустила з рук Зіггі та пішла відчинити двері ключем.

— А Хлоя теж прийшла? — Зіггі стрибав від радості, аж рушник сповз з плечей.

— Хлоя вже, мабуть, спить, і тобі б варто. — Джейн виглянула на коридор.

— Добрий вечір, — Маделін піднімалася сходами та клацала підборами своїх гостроносих туфель, вона була у джинсах та кавунового кольору кардигані, її обличчя аж сяяло.

— Привіт, — сказала Джейн.

— Я принесла тобі картон, — Маделін вручила їй ретельно скручений тубус жовтого картону.

І Джейн розплакалася.