Велика маленька брехня

Розділ шістнадцятий

— Як тобі Джейн? — запитала Маделін Еда увечері у ванній, коли він чистив зуби, а сама Маделін кінчиками пальців наносила свій дорогезний крем для повік на «тоненькі зморшки» (Зрештою, у неї ж диплом з маркетингу. І вона добре знала, що викинула гроші на вітер, купивши баночку надії) — Еде?

— Зажди хвильку, я чищу зуби, — він прополоскав рота, сплюнув та постукав щіткою по раковині. Тук-тук-тук. Завжди три короткі рішучі удари, ніби то не щітка, а молоток чи гайковий ключ. Часом, якщо того дня вона пила шампанське, то ритуали Еда із постукуванням щіткою смішили її до сліз.

— Джейн виглядає на дванадцять років, принаймні у мене склалося таке враження, — сказав Ед. — Абігель і то здається дорослішою. Не можу повірити, що вона теж мама. — Він тицьнув у неї зубною щіткою і таємничо посміхнувся. — Але вона стане нашою секретною зброєю на цьогорічній доброчинній вікторині. Вона знатиме усі відповіді на запитання Глен.

— Готова посперечатися, що знаю більше популярних штучок, аніж Джейн, — зауважила Маделін. — У мене склалося враження, що вона не схожа на типову двадцятирічну дівчинку. У деяких питаннях вона видається старомодною, як із покоління моїх батьків.

Вона ретельно оглянула обличчя, зітхнула та поставила свою баночку надії на полицю.

— Як вона може бути старомодною? — запитав Ед. — Ти ж казала, що вона завагітніла від хлопця, з яким у неї було побачення на одну ніч.

— А отак — завагітнівши, вона таки народила дитину. Настільки старомодна.

— Ну, тоді вона мала б лишити його на сходах церкви, — пожартував Ед. — У терновому кошику.

— У чому?

— У вербовому кошику. Це ж те слово, так? Вербовий?

— Я думала, ти сказав «терновий».

— Так і було, то я спробував виправити свою помилку. Слухай, а що це за історія з жувальною гумкою? Вона постійно жувала.

— Правда? Залежність чи що...

Вони вимкнули світло у ванній, підійшли до різних боків ліжка, увімкнули приліжкові лампи та відкинули покривало одним синхронним рухом, який, залежно від настрою Маделін, означав або те, що у них ідеальний шлюб, або те, що вони застрягли у приміському житті середнього класу, і що їм слід продати будинок та вирушити в подорож до Індії.

— Думаю про те, щоб зайнятися зовнішністю Джейн, — пробурмотіла Маделін, поки Ед шукав у книжці потрібну сторінку. Він дуже любив кримінальні романи Патрисії Корнвел. — Вона завжди так тісно стягує волосся. Їй треба додати трохи об’єму.

— Об’єм, точно, — пробурмотів Ед. — Саме це їй потрібно. Я теж так думав. — він перегорнув сторінку.

— Давай знайдемо їй бойфренда, — сказала Маделін. — От взяв би і зайнявся цим. Я б і Селестою зайнялася. Знаю, це звучить дивно. Звісно, вона красуня, хай там що.

— Селеста? Красуня? — запитав Ед. — Щось не помічав. Ха-ха-ха.

Маделін взяла книжку і знову її відклала:

— Вони такі різні — Джейн і Селеста, але мені здається, що в чомусь вони подібні. Ніяк не зрозумію, в чому.

Ед теж відклав свою книжку:

— Я тобі скажу, у чому.

— Справді?

— Вони обидві травмовані.

— Травмовані? Як?

— Не знаю, — відповів Ед, — але я добре розпізнаю травмованих дівчат. Колись я з такими зустрічався. І тепер можу розпізнати божевільну дівчину за милю.

— І що, я теж травмована? — запитала Маделін. — Саме це тебе привабило?

— Ні, — сказав Ед та знову взявся за книжку. — Ти не трав­мована.

— Але ж я була! — запротестувала Маделін. Їй хотілося бути травмованою і відтак — цікавою. — Коли ми зустрілися, моє серце було розбите.

— Є різниця між розбитим серцем та психологічною травмою, — сказав Ед. — Ти була сумна, тобі було боляче. Може, твоє серце було розбите, але не твоя психіка. А тепер помовч, бо мені здається, десь тут мене дурять, а я на це не ведуся, пані Корнвелл, зовсім ні.

— Ну, не знаю, — сказала Маделін, — може, Джейн і травмована, але я не бачу, що щось не так із Селестою. Вона вродлива, багата та щаслива у шлюбі, і її колишній чоловік не намагається вкрасти у неї доньку.

— Він не намагається її вкрасти, — сказав Ед, дивлячись у книжку. — Просто Абігель переживає перехідний вік. Всі підлітки божевільні. Ти ж сама знаєш.

Маделін знову взялася за книжку.

Вона думала про Джейн і Зіггі — як вони йшли вулицею, коли діти закінчили свої ігри. Вони тримались за руки, і Зіггі щось розповідав Джейн, активно жестикулюючи однією рукою, а Джейн слухала, схиливши набік голову та тримаючи у руках ключі від машини. Маделін чула, як Джейн йому сказала:

— Я знаю! Давай з’їздимо по ті смаковиті тако!

Ця сцена нагадала Маделін часи, коли вона сама була мамою-одиначкою. П’ять років вона жила з Абігель у маленькій трикімнатній квартирі над італійським рестораном. Харчувалися пастою на винос та безкоштовним часниковим хлібом (Маделін набрала сім кілограмів). Вони були дівчатами Мак-Кензі з дев’ятої квартири. Вона змінила прізвище Абігель на своє дівоче (і відмовилась знову змінювати прізвище, коли вийшла за Еда, жінка не може весь час змінювати прізвище — після якогось разу це стає смішним). Їй була нестерпна думка, що Абігель носитиме прізвище її колишнього чоловіка, тоді як Натан проводив Різдво на пляжі Балі з якоюсь вульгарною перукаркою. Перукаркою, у якої, між іншим, було погане волосся: темні корені та посічені кінчики.

— Я завжди думала, що Абігель ніколи не любитиме Натана так, як любить мене, то буде його покарання за зраду, — сказала вона Еду. — Я завжди себе втішала думкою, що вона не захоче, щоб Натан вів її до вінця. Він заплатить, думала я. Але знаєш, ніфіга він не платить за свої гріхи. А тепер, коли у нього є Бонні — краща за мене, гарніша і молодша — коли у нього є нова донька, яка вже може написати весь алфавіт, тепер у нього є і Абігель! І йому все обійшлося. Він не пошкодував ані на мить!

Її здивувало, як затремтів її голос. Вона думала, що її переповнює злість, але насправді то був біль. Вона і раніше сердилася на Абігель — дівчина давала приводи. Але вперше Абігель її скривдила.

— Вона мала б мене любити понад усе, — так по дитячому сказала Маделін, вона спробувала засміятися, бо це ж був жарт, хоч і казала те вона цілком серйозно. — Я думала, вона буде любити тільки мене.

Ед відклав книжку і обняв її:

— Хочеш, я вб’ю цього придурка? Знищу його. Думаю, я б міг підставити Бонні.

— Так, будь ласка, — пробурмотіла Маделін йому в плече. — Це було б чудово.

Детектив сержант Адріан Квінлан: На цьому етапі ми ще не проводили арештів, але я вже можу сказати, що ми спілкувалися з особою, чи особами, причетними до цього.

Стью: Не думаю, що взагалі хтось, зокрема й поліція, має бодай найменшу ідею, хто б це міг зробити.