Велика маленька брехня

Розділ сорок сьомий

— То як звати цю писаку петицій? — запитав батько Джейн.

— Навіщо це тобі? Що ти з нею зробиш, тату? — запитав Дейн. — Поламаєш їй коліна?

— Хотілося б, чорт забирай, —відповів він. Він підняв на світло маленький шматочок пазла та примружився, роздивляючись його. — І що то за ім’я «Амабелла»? Дурнувате ім’я. Що не так з Анабеллою?

— Твого внука звуть Зіггі, — нагадав батькові Дейн.

— Агов, то взагалі-то була твоя ідея.

Джейн сиділа у батьківському домі за столом, пила чай, гризла печиво та складала пазли. Зіггі спав у старій спальні Джейн. Завтра вона не поведе його до школи, тож вони залишаться тут на ніч, і проведуть лінивий ранок. Рената і її друзі можуть втішатися.

Розглядаючи мамину персиково-вершкову кухню у стилі 80-тих, Джейн думала, що можливо, вона більше ніколи не повернеться у Пірріві. Тут її місце. То взагалі була божевільна ідея переїхати так далеко.

Це як хвороба. Її мотиви були хворобливі та дивні, тож ось її покарання.

Джейн насолоджувалася звичністю усіх речей: чашок, старого коричневого чайника, скатертини, запаху дому, ну і, звісно, пазлів. Її сім’я палко любила пазли, скільки Джейн себе пам’ятала. За столом на кухні ніколи не їли — лише складали пазли. Сьогодні вони розпочали нову картинку — тато Джейн замовив її онлайн. Пазл на дві тисячі шматочків — імпресіоністська картина. Багато розмитих переливів кольорів.

— Може, мені варто переїхати назад? — сказала вона, ніби пробуючи на смак слова та прислухаючись до власних відчуттів. Та щойно вона це промовила вголос, як чомусь на думку спав «Блакитний блюз», пригадався запах кави, мерехтлива сапфірова блакить моря, та те, як завжди підморгував їй Том, подаючи каву, ніби у них був таємний спільний жарт. Подумала про Маделін, котра, наче списа, тримала в руках рулон картону і піднімалася сходами до її квартири, про Селесту, її хвостик та їхні ранкові прогулянки під високими араукаріями.

Джейн думала про літні вечори на початку року, коли вона із Зіггі йшла на пляж одразу після школи. Він знімав шкільні туфлі та шкарпетки, скидав із себе шорти й футболку і біг у воду в самих трусах, а вона наздоганяла його із тюбиком сонцезахисного крему у руках. І вони обоє радісно сміялися, коли їх накривало білою піною хвиль.

Нещодавно завдяки Маделін вона отримала двох нових вигідних місцевих клієнтів неподалік од дому — «Ідеальне м’ясо Пірріві» та «Авторемонт від Тома О’Браяна». Їхні квитанції не тхнули сигаретами чи фастфудом (власне, квитанції Тома О’Браяна мали легкий аромат сушених квітів).

Шокована, вона усвідомила, що кілька найщасливіших моментів в її житті сталися в останні кілька місяців.

— Але нам так подобається там жити, — сказала вона. — А Зіггі подобається школа — ну, зазвичай.

Вона пригадала, як він плакав цього вечора. Вона просто не могла щодня відправляти його до школи, де діти говорять йому, що батьки не дозволяють їм із ним гратися.

— Якщо хочеш залишитися — залишайся, — сказав тато. — Ти не можеш дозволити, щоб та жінка випхала тебе зі школи. Чому б їй не піти?

— Я не вірю, що Зіггі міг скривдити її доньку, — сказала мама Джейн, уважно дивлячись на шматочок пазла, який вона швидко перекладала з місця на місце.

— Справа в тому, що вона у це вірить, — сказала Джейн. Вона спробувала покласти один шматочок у правому нижньому кутку картини. — І інші батьки теж у це вірять. А я не знаю, я не можу напевне сказати, що він цього не робив.

— Той шматочок туди не підходить, — сказала її мама. — А я можу напевне сказати, що він цього не робив. Йому просто таке не притаманне. Джейн, той шматочок не пасує, це частинка капелюха панянки. Про що я казала? Ага, Зіггі, кажу тобі, Господи! Ти була найсором’язливішою дитиною у школі, слова не могла нікому сказати. Ну і звісно, у Поппі була найдобріша вдача…

— Мамо, вдача Поппі не має значення! — Джейн здалася і кинула той шматочок пазла. Її переживання вилилися у цей неочікуваний вибух гніву та роздратування, який дістався її бідолашній, беззахисній мамі.

— На Бога! Зіггі — не реінкарнація Поппі! Поппі навіть не вірив у реінкарнацію! А ще ми не знаємо, які риси характеру Зіггі міг успадкувати від свого батька, бо його батько був… був…

Вона замовкла саме вчасно. Ідіотка.

За столом раптом запанувала тиша. Дейн підвів голову від пазлів та потягнувся через стіл, щоб покласти часточку пазла.

— Люба, що ти таке говориш? — мама нігтем зняла кришку, що приклеїлася їй до кутика губ. — Він тебе скривдив?

Джейн подивилася на людей за столом. Дейн зустрів її погляд запитанням. Мама нервово перебирала пальцями. Батько стиснув щелепи, у його погляді читався страх.

— Звісно, ні, — сказала вона. Коли хтось, кого ти любиш, залежить від твоєї брехні, казати неправду легко. — Вибачте! Господи, ні! Я не це хотіла сказати. Я хотіла сказати, що біологічний батько Зіггі був абсолютно чужою мені людиною. Тобто він здавався милим, і все таке, але ж ми про нього нічогісінько не знаємо, і я знаю, що це соромно…

— Думаю, ми вже оговтались від твоєї зухвалої поведінки, Джейн, — сказав Дейн. Він і на мить не купився на її брехню — вона це зрозуміла. Та брехня була не так потрібна йому, як батькам.

— Це точно, — сказала мама. — І мені байдуже, який був той чоловік, я знаю свого внука — він не кривдить інших і ніколи не кривдитиме.

— Саме так, — погодився батько. Його плечі опустилися. Він відпив ковток чаю та взяв наступний шматочок пазла.

— І якщо ти не віриш у реінкарнацію, дорогенька, — мама Джейн тицьнула у неї пальцем, — це не значить, що ти не можеш відродитися у комусь іншому!

Джонатан: Коли я вперше побачив ігровий майданчик у школі Пірріві, то подумав, що він просто чудовий. Скільки там схованок! Але тепер я бачу і його недоліки. У школі стільки всього відбувалося, а вчителі і гадки не мали.