Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесят другий

Саманта: Я спостерігала, як першачки читали вірші на шкільних зборах, і помітила, що всі, хто підтримували Ренату, виструнчилися по один бік, а всі, хто підтримував Маделін — по інший, немов на весіллі. Я ще тихенько про себе посміялася.

Збори школи Пірріві завжди розпочиналися із запізненням і тривали довше запланованого, але була річ, на яку ніколи не можна було поскаржитися, — це саме місце. Велика зала для зборів розміщалася на другому поверсі школи та мала величезний балкон, котрий простягався уздовж всієї стіни, на балкон вели великі скляні розсувні двері, які відкривали фантастичний вид на океан. Сьогодні всі двері були відчинені, і в приміщення ввірвалося прохолодне осіннє повітря. (Із зачиненими дверима у залі ставало душно, бо ж діти активно псували повітря, а Блон­динки-Боб та їхні чоловіки щедро парфумились.

Маделін дивилася у вікно та намагалася думати про хороше. Вона сьогодні почувалася трохи роздратованою, це означало, що завтра у неї буде кульмінація її ПМС. Хай краще завтра на вечірці її ніхто не займає.

— Привіт, Маделін, — сказала Бонні. — Привіт, Еде.

Бонні сіла на порожнє місце біля проходу поруч із Маделін, принісши з собою запах пачулі, що лоскотав ніс.

Маделін відчула, як Ед ненав’язливо поклав руку їй на коліно у турботливому, заспокійливому жесті.

— Привіт, Бонні, — напружено сказала Маделін і роззирнулася. Невже це було єдине порожнє місце у залі? — Як справи?

— Дуже добре, — сказала Бонні. Вона поклала своє заплетене у косу волосся на біле, хіповське плече з розсипом маленьких темних родимок. Навіть плече Бонні видавалося чужим Маделін.

— Тобі не холодно? — здригнулася Маделін. Бонні була одягнена у топ без рукавів та штани для йоги.

— Я щойно проводила тренування з бікрам-йоги.

— Ота, де треба пітніти, так? — запитала Маделін. — Щось ти зовсім на виглядаєш спітнілою.

— Я сходила у душ, — пояснила Бонні. — Але моя глибинна температура тіла все ще доволі висока.

— Ти застудишся.

— Ні, не застужусь.

— Застудишся, — Маделін зрозуміла, що Ед з усіх сил намагається не засміятися. Вона швидко змінила тему, поки її слово було останнім.

— Натана немає?

— Він на роботі. Я йому сказала, що він небагато пропустить. Скай так боїться цього публічного виступу, що, мабуть, заховається за іншими дітьми. — Вона усміхнулася Маделін. — Не так, як твоя Хлоя.

— Не так, як моя Хлоя, — погодилася Маделін.

«Принаймні Хлою ти від мене ніколи не забереш так, як Абігель».

Їй здавалося страшенно обурливим те, що ця чужинка знала, що їла на сніданок її донька, а Маделін — ні. Хоч вона вже знала Бонні кілька років, і вони сто разів зустрічалися і спілкувалися, Бонні все ще не здавалася їй справжньою, реальною особою. Вона видавалася карикатурою самої Маделін. Неможливо було уявити, щоб вона робила хоч щось нормальне. У неї хоч колись буває поганий настрій? Вона коли-небудь кричить? Сміється так, що майже падає? Переїдає? Перебирає з алкоголем? Просить когось принести туалетний папір? Губить ключі від машини? Хоч коли-небудь вона буває просто живою людиною? Коли-небудь перестає говорити цим дивним співучим голосом вчительки йоги?

— Вибач, будь ласка, що Натан не сказав тобі, що відмінив зайняття з математики, — сказала Бонні.

«Не тут, дурепо. Не розмовляймо про сімейні справи там, де навколо нас гострі на вуха мами».

— Я сказала Натану, що нам треба попрацювати над комунікацією між нами, — продовжувала Бонні. — Це — процес.

— Гаразд, — сказала Маделін. Ед трішки посилив тиск на її коліно. Маделін подивилася на нього, на Перрі та Селесту, шукаючи, з ким би ще поговорити, але Селеста й Перрі розглядали щось у телефоні Селести і сміялися, їхні голови були так близько, ніби вони — закохані підлітки. Те дивне напруження між ними через петицію, вочевидь, була випадковим і нічого не означало.

Вона подивилася на початок залу, де все ще кипіла гучна активність, дітей просили сісти на свої місця, а вчителі налаштовували музичне обладнання, а Блондинки-Боб носилися із дуже заклопотаним та поважним виглядом, а втім, як і завжди.

— Абігель набуває соціальної свідомості, — сказала Бонні. — Так цікаво і дивно за цим спостерігати. Ти знаєш, вона придумала таємний благодійний проєкт і працює над ним?

— Аби лишень ця соціальна свідомість не впливала на оцінки у школі, — відрізала Маделін, міцно спозиціо­нувавши себе як жахливу, мізантропічну маму. — Вона хотіла займатися фізіотерапією. Я спілкувалася про це з Самантою, мамою Лілі. Саманта каже, що для цього Абігель потрібна математика.

— Ти знаєш, думаю, вона вже не хоче займатися фізіотерапією, — сказала Бонні. — Мені здається, її цікавить соціальна робота. Думаю, з неї виросте чудовий соціальний працівник;

— Жахливий соціальний працівник, — відрізала Маделін. — Вона для цього занадто чутлива. Вона уб’ється, допомагаючи людям, і надто близько до серця братиме їхні історії та життя. Господи, це настільки невдала робота для Абігель!

— Ти думаєш? — замріяно сказала Бонні. — Ну добре, мабуть, не варто щось вирішувати просто зараз, правда? Вона ще десять разів передумає.

Маделін зловила себе на тому, що тихенько пихкає, немов під час пологів. Бонні намагалася зробити Абігель кимось, ким вона не була, і не мала б бути. Від справжньої Абігель нічого не залишиться. Донька Маделін стане для неї чужою.

Пані Ліпманн граційно вийшла на сцену та стала навпроти мікрофона — мовчки, склавши руки, з усмішкою чекаючи, поки публіка у залі помітить її королівську присутність. Блондинка-Боб вибігла на сцену, зробила щось дуже важливе з мікрофоном і втекла. Тим часом учитель шостих класів почав плескати у долоні, і цей рвучкий, ритмічний звук мав над дітьми магічну, гіпнотичну владу, змусив їх припинити розмови, дивитися вперед та теж плескати у долоні у такому ж ритмі. (Вдома це не працювало, Маделін пробувала.)

— Ой, — сказала Бонні, коли оплески погучнішали, а пані Ліпманн підняла руки на прохання тиші. Вона нахилилася до Маделін та сказала їй на вухо, Маделін відчула її солодкавий та м’ятний подих:

— Майже забула. Ми були б дуже раді бачити вас із Едом і дітьми у нас на святкуванні 15-річчя Абігель! Наступного вівторка! Я впевнена, що Абігель хотіла б бачити всю свою сім’ю разом. Це не буде дуже незручно, як думаєш?

Незручно? Ти жартуєш, Бонні? Це буде прекрасно, надзвичайно! Маделін буде гостею на дні народженні власної доньки. Не господинею. Гостею. Натан пропонуватиме їй щось випити. А коли вони поїдуть додому, то Абігель не сяде з ними в авто. Вона залишиться там. Абігель залишиться, бо це тепер її дім.

— Чудово! Що принести? — прошепотіла вона у відповідь, поклала долоню на Едову руку та сильно стиснула. Виявилося, що ця розмова з Бонні і справді дуже схожа на пологи: біль зажди може стати сильнішим, значно сильнішим.