Велика маленька брехня

Розділ п’ятнадцятий

— Хочу жити у такому двоповерховому будинку, як оцей, — сказав Зіггі, коли вони наблизилися до будинку Маделін.

— Справді? — спитала Джейн. Вона поправила сумку на лікті, в іншій руці несла пластиковий контейнер зі щойно спеченими банановими мафінами.

«Хочеш такого життя? І я б хотіла.»

— Потримай хвильку, зможеш? — вона дала Зіггі контейнер, щоб видобути з сумки дві подушечки жувальної гумки. Джейн розглядала будинок: звичайний двоповерховий сімейний будинок із світлої цегли. Трохи побитий часом. І газон слід би покосити. Над машиною у гаражі висіли два двомісні каяки. Дошки для серфінгу та бугі-серфінгу стояли біля стіни. З балкона звисали пляжні рушники. На газоні перед будинком валявся забутий дитячий велосипед.

Той будинок був цілком звичайний. Схожий на батьківський дім Джейн, хоча дім самої Джейн був меншим та охайнішим, а ще, оскільки вони жили далі від пляжу (туди треба було годину їхати машиною), то біля дому не було цього пляжного начиння. Але він викликав такі ж почуття простоти, комфорту та заміського життя.

Дитинство.

І це було так просто. Зіггі не просив забагато. Він заслуговував на таке життя. Якби Джейн не пішла на вечірку того вечора, якби не випила оту третю текілу, якби сказала «дякую, не треба», коли він сів поруч, якби вона лишилася вдома та закінчила свою дипломну роботу з права, знайшла роботу, вийшла заміж, оформила іпотеку, і все зробила правильно, то, можливо, одного дня вона б жила у сімейному будинку і була б правильною дівчинкою із правильним життям.

Але тоді не було б Зіггі.

Може, тоді б у неї взагалі не було дітей. Вона пам’ятала, як десь за рік до вагітності насуплений лікар сказав:

— Джейн, ти мусиш розуміти, тобі буде дуже складно, якщо взагалі можливо завагітніти.

— Зіггі! Зіггі! Зіггі! Зіггі! — двері відчинилися — Хлоя у фейській сукні і гумових чоботях вибігла на поріг, схопила Зіггі за руку та потягла у дім.

— Ти ж будеш зі мною гратися, правда? Не так, як мій брат Фред?

За нею з’явилася Маделін у пишній червоній сукні у білий горошок в стилі 50-тих. Волосся зібране у високий хвіст.

— Джейн! З новим роком! Як ти? Рада тебе бачити. Поглянь, моя нога зовсім загоїлася! Ти будеш втішена побачити, яке я тепер ношу взуття.

Вона вивернула ногу, хизуючись блискучими червоними балетками.

— Наче чарівні туфельки Дороті із казки про Смарагдове місто, — сказала Джейн та простягнула Маделін мафіни.

— Господи. Не кажи мені, що ти сама це спекла.

— Спекла, — відказала Джейн. Вона чула, як десь нагорі сміявся Зіггі, і ці звуки сповнювали її серце радістю.

— Ти тільки поглянь на себе — мафінів напекла, хоч з нас двох я вбрана, як домогосподарка з 50-тих — сказала Маделін. — Мені подобається сама ідея випічки, але щось ніяк не можу втілити її у життя. Мені завжди бракує якихось інгредієнтів. Звідки у тебе всі ці цукор, борошно і що ще? ванільний екстракт?

— Ну... я їх купую, — відповіла Джейн. — У таких спеціальних місцях, супермаркети називаються.

— Мабуть, ти записуєш все у список і не забуваєш узяти той список з собою.

Джейн помітила, що почуття Маделін щодо її пекарських талантів були схожі на почуття самої Джейн щодо аксесуарів Маделін: бентежне захоплення екзотичною поведінкою.

— Селеста з хлопцями теж прийде. Вона залюбки з’їсть твої мафіни. Хочеш чаю чи кави? Мабуть, краще нам не пити шампанського при кожній зустрічі, хоч я і не проти. У тебе є що святкувати?

Маделін повела її на кухню, об’єднану з вітальнею.

— Немає, — відказала Джейн. — Просто чаю було б чудово.

— Як переїзд? — запитала Маделін. Вона увімкнула чайник. — Нас тоді не було у місті, інакше я б попросила Еда тобі допомогти. Я завжди пропоную його послуги як спеціаліста з переїздів. Він страшенно це любить.

— Серйозно?

— Звісно, ні! Він ненавидить це. Так сердиться на мене. Він каже: «Я тобі не домашня техніка, яку ти можеш позичити подружкам!» — вона понизила голос, імітуючи свого чоловіка. — Але, знаєш, він платить гроші за те, щоб піднімати важче залізяччя у спортзалі, то чом би йому не попіднімати трохи коробки за так? Сідай. Вибач за безлад.

Джейн сіла за довгий дерев’яний стіл, вкритий свідченнями сімейного життя: наклейки з балеринами, розгорнутий роман догори обкладинкою, сонцезахисний крем, ключі, якась електронна іграшка, складений з «Лего» літак.

— Моя сім’я допомогла з переїздом, — сказала Джейн. — У будинку багато сходів. Вони трохи злилися на мене, але ніколи в житті не дозволили б мені платити фірмам.

(«Сподіваюся, за шість місяців мені не доведеться тягнути цей страшний холодильник вниз сходами, — сказав її брат»).

— З молоком і цукром? — запитала Маделін, занурюючи чайні пакетики у чашку.

— Ні, просто чорний. Я сьогодні бачила одну з матусь із дитсадка, — Джейн хотіла поговорити про той день орієнтаційної зустрічі, поки Зіггі не було в кімнаті. — На заправці. Думаю, вона навмисно вдала, що мене не помітила.

Вона не думала. Вона знала. Жінка так швидко відвернула обличчя, немов їй дали ляпаса.

— Справді? — схоже, Маделін це втішило. Вона взяла мафін. — Яку саме? Пам’ятаєш, як її звати?

— Харпер, — відповіла Джейн. — Майже впевнена, що то була Харпер. Пам’ятаю, що назвала її про себе Набридлива Харпер, бо вона увесь час кружляла навколо Ренати. Думаю, вона одна з Блондинок-Боб, у неї таке довге обличчя, немов у басета.

Маделін засміялася:

— Це точно Харпер. Вона і справді дуже добра подруга Ренати, і дивним чином цим пишається, ніби Рената — якась знаменитість. І щоразу вона просто мусить сказати тобі, що бачиться з Ренатою. «Ой, ми провели чудовий вечір у чудовому ресторані!» — вона відкусила мафін.

— Тоді я розумію, чому Харпер знати мене не хоче, — промовила Джейн. — Через те, що тоді сталося…

— Джейн, — перебила її Маделін. — Мафіни надзвичайні.

Джейн усміхнулася Маделін — у неї на носі були кришки.

— Дякую, можу дати тобі рецепт, якщо хочеш.

— Господи, навіщо мені рецепт, я хочу мафінів. — Маделін зробила великий ковток чаю. — Знаєш, що? Де мій телефон? Я зараз напишу Харпер і вимагатиму, щоб вона пояснила, чому вдавала, що не бачила мою нову подругу, спеціаліста з випічки мафінів.

— Ні, що ти! — сполошилася Джейн. — Вона зрозуміла, що Маделін — одна з тих небезпечних людей, котрі одразу кидаються на захист своїх друзів та спричиняють значно більші та небезпечніші хвилі, аніж початкова незначна турбулентність.

— Я цього так не залишу, — продовжувала Маделін. — Мене бісить, що ті панянки ображають тебе через те, що сталося на орієнтаційній зустрічі. Це могло статися з ким завгодно.

— Я могла б змусити Зіггі вибачитися, — сказала Джейн. Вона мала пояснити Маделін, що належить до мам, які навчають дітей просити вибачення. — Але я повірила йому, коли він сказав, що не робив цього.

— Звісно, повірила, — сказала Маделін. — Я впевнена, він того не робив. Він здається таким ніжним хлопчиком.

— Я впевнена на сто відсотків, — відказала Джейн. — Ну добре, на 99 відсотків. Я… — Вона затнулася та ковтнула, бо раптом відчула непереборне бажання викласти Маделін свої сумніви, розповісти, що саме криється за тим однісіньким відсотком. Просто сказати це. Розповісти історію, яку вона нікому не розповідала. Розказати це, як випадок, котрий має свій початок, середину та кінець.

То була чудова тепла весняна ніч, пахло жасмином, у мене була страшенна алергія — у горлі шкребло, очі свербіли.

Вона могла б говорити, не думаючи, не відчуваючи нічого, аж доки не закінчила б цю історію.

І тоді, можливо, Маделін сказала б у своїй безапеляційцій манері, що виключає саму можливість суперечки:

— Джейн, ти не мусиш через це хвилюватися. Це не має жодного значення! Зіггі — саме такий, яким ти його знаєш. Ти — його мама. Ти добре його знаєш.

Але що, якби вона зробила навпаки? Якщо сумніви, які мучили Джейн, відобразилися — хай навіть і на хвилинку — на обличчі Маделін, що тоді? Це була б найгірша зрада Зіггі.

— Абігель! Ходи-но сюди, візьми мафін! — Маделін побачила, як на кухню увійшла дівчинка підліткового віку. — Джейн, це моя донька Абігель.

У голосі Маделін почулася фальшива нотка. Вона відклала свій мафін, та заходилася пальцями торсати сережку.

— Абігель, це —Джейн!

Джейн обернулася:

— Привіт, Абігель, — привіталася вона з дівчиною. Та тихо стояла — виструнчившись, зчепивши пальці перед собою, ніби для участі у якійсь релігійній церемонії.

— Привіт, — сказала Абігель та усміхнулася з неочікуваною теплотою, достоту, як її матір. Та якби не це, ніхто б і не подумав, що вони — мама та донька. Абігель мала темніше волосся та гостріші риси обличчя. Волосся було скуйовджене — типова зачіска «я щойно прокинулася», одягнена у безформну мішкоподібну коричневу сукню та чорні легінси. Від долонь до передпліч тягнувся складний і дивний розпис хною. На шиї висіла єдина прикраса — срібний череп на чорній шнурівці.

— Тато мене забере, — сказала Абігель.

— Що? Ні, — відповіла Маделін.

— Так, я залишуся там на ніч, бо назавтра у нас із Луїзою плани, і ми маємо бути там вчасно, а з татового дому ближче.

— Ближче, аж на десять хвилин, не більше, — запротестувала Маделін.

— Просто з будинку тата і Бонні туди їхати простіше, — сказала Абігель. — І виберемося ми швидше — не треба буде сидіти в машині та чекати, аж поки Фред знайде свої черевики, а Хлоя збігає додому по іншу ляльку Барбі, чи чим там іще.

— Мабуть, Скай ніколи не повертається додому по свою Барбі, — зауважила Маделін.

— Бонні б ніколи в світі не дозволила Скай гратися Барбі, — сказала Абігель та закотила очі, ніби це й так було зрозуміло. — Мам, я справді думаю, ти не повинна дозволяти Хлої ними гратися, вони дуже нефеміністичні, а ще викликають нереалістичні очікування від жіночого тіла.

— Боюся, що цей корабель уже відчалив — з Хлоєю і Барбі ти вже нічого не вдієш, — Маделін сумно усміхнулася Джейн.

З вулиці почувся сигнал автівки.

— Це тато.

— Ти вже йому подзвонила? — запитала Маделін. Її щоки почервоніли. — Ти про все домовилась, не спитавши у мене дозволу?

— Я запитала в тата, — відповіла Абігель. Обігнувши стіл, вона поцілувала Маделін у щоку. — Бувай, мам. Приємно було познайомитися. — Вона усміхнулася Джейн. Цю дівчинку неможливо було не любити.

— Абігейл-Маріє! — Маделін підвелася з-за столу. — Це неприпустимо. Ти не можеш просто так обирати, де тобі ночувати.

Абігейл зупинилася. Обернулася.

— Чому? — запитала. — Чому вибирати маєш ти чи тато: чия черга проводити зі мною час. — Джейн помітила, як у цей час Абігейл скидалася на Маделін, — дівчинка аж тремтіла від люті. — Так, ніби я — якась річ, що вам належить, як машина, і ви мною ділитеся.

— Це не так, — почала Маделін.

— Це саме так, — відказала Абігейл.

З вулиці знову почувся сигнал автівки.

— Що тут відбувається? — до кухні увійшов чоловік. На ньому був спущений до пояса гідрокостюм, що відкривав широкі волохаті груди. З ним був маленький хлопчик, одягнений точнісінько так само, лише з тією різницею, що його груди були худі та безволосі.

— Твій тато на тебе чекає, — сказав він Абігель.

— Я знаю, — відповіла Абігель. Вона подивилася на голий торс чоловіка. — Вам не варто ось так ходити у громадських місцях. Це огидно.

— Що огидно? Показувати, у якій я гарній формі? — чоловік з гордістю вдарив себе у груди кулаком та усміхнувся Джейн. Вона у відповідь теж усміхнулася — напружено.

— Гидко, — відрізала Абігель. — Я йду.

— Ми ще про це поговоримо пізніше, — попередила Маделін.

— Аякже, — відмахнулася Абігель.

— Я не хочу чути того «аякже»! —крикнула їй Маделін. У відповідь лише бахнули вхідні двері.

— Мамо, я так хочу їсти — просто вмираю з голоду, — сказав хлопчик.

— Візьми собі мафін, — сказала Маделін похмуро, знову сіла у крісло і відкинулась на спинку. — Джейн, це мій чоловік Ед, і мій син Фред. Ед і Фред — легко запам’ятати.

— Бо імена римуються, — пояснив Фред.

— Привіт, — привітався Ед та потиснув Джейн руку. — Перепрошую за огидний вигляд. Ми з Фредом займалися серфінгом.

Він сів за сіл навпроти Джейн та обняв Маделін:

— Абігейл тебе засмутила?

Маделін притулилася обличчям до його плеча.

— Ти — як мокрий, солоний собака.

— М-м-м, смачні мафіни. — Фред відкусив величезний шмат мафіну і потягнувся по ще одного.

«Наступного разу слід принести більше», — подумала Джейн.

— Мам! Ти нам потрібна! — з коридору закричала Хлоя.

— Я піду кататися на скейтборді, — Фред узяв третій мафін.

— Шолом, — в один голос сказали Ед та Маделін.

— Мамо! — крикнула Хлоя.

— Я почула, — у відповідь крикнула Маделін. — Поспілкуйся з Джейн, Еде. — Вона вийшла у коридор, Джейн приготувалася підтримувати бесіду, Ед приязно їй усміхнувся та вмостився у кріслі.

— То ви — мама Зіггі. Як ви придумали таке ім’я — Зіггі?

— То мій брат придумав, — відповіла Джейн. — Він — великий фанат Боба Марлі, який, здається, назвав свого сина Зіггі. — Вона на мить зупинилася, пригадуючи дивовижне відчуття ваги новонародженої дитинки на руках, його серйозний погляд. — Мені сподобалася ідея. Моє ім’я настільки звичайне і нудне — просто собі Джейн і все.

— Джейн — прекрасне класичне ім’я, — впевнено сказав Ед і тим самим змусив її трішечки у нього закохатися. — Власне, коли ми називали Хлою, то в моєму списку була Джейн. Але я програв. Ну і тим паче, я мав переважне право голосу при виборі імені Фредові.

Джейн помітила весільну фотографію на стіні. Маделін у мереживній сукні кольору шампанського сидить на Едових колінах, обоє примружилися від нестримного сміху.

— Як ви познайомилися з Маделін?

Едове обличчя просвітліло. Очевидно, він любив розповідати цю історію.

— Коли ми були дітьми, то жили по сусідству — через дорогу. Маделін жила біля великої ліванської сім’ї. У них було шестеро синів: великі дужі хлопці. Я їх страшенно боявся. Вони грали в крикет на вулиці, і Маделін часом грала з ними.

Вона викаблучувалася — мала΄, вполовину тих велетнів, із стрічками у волоссі та блискучими браслетами, ти ж знаєш, яка вона з себе — найдівчачіша дівчинка на світі. Але ж божечки, як вона грала в крикет!

Він відклав мафін та встав, щоб продемонструвати:

— Виходить вона така — волоссячко розвівається, платтячко розвівається, а потім бере битку та — БАМ! — Він ударив уявною крикетною битою. — І ті хлопці падають на коліна та хапаються за голови.

— Ти знову розповідаєш історію про крикет? — Маделін повернулася із кімнати Хлої.

— Саме тоді я в неї закохався, — сказав Ед. — Щиро, шалено, глибоко. Дивлячись на неї з вікна своєї спальні.

— А я навіть не знала, що він існує, — безтурботно сказала Маделін.

— Справді не знала. А потім ми виросли та поїхали з дому, і від мами я довідався, що Маделін вийшла заміж за якогось ідіота, — сказав Ед.

— Тс-с-с… — Маделін легенько вдарила його по руці.

— А потім, роки потому, я іду на барбекю на честь тридцятиліття мого друга. Народ грав у крикет у дворі, і вгадай, хто там різався у крикет на шпильках та в брязкальцях? Маленька Маделін з будинку навпроти. Моє серце просто зупинилося.

— Така романтична історія, — сказала Джейн.

— А я ж мало не пропустив те барбекю, — сказав Ед. Джейн бачила, як блищать його очі, хоч він, мабуть, разів сто розповідав цю історію.

— Я теж мало не пішла, — сказала Маделін. — Мусила відмінити педікюр, а зазвичай я такого не практикую.

Вони усміхнулися одне одному.

Джен відвела погляд. Вона взяла зі столу свою чашку та вдала, що відпила з неї, хоч чай давно закінчився.

Подзвонили у двері.

— То, мабуть, Селеста, — сказала Маделін.

«Дуже добре, — подумала Джейн, все ще вдаючи, що п’є чай з порожньої чашки. — Тепер мене оточуватимуть щира любов і краса».

Усе навколо неї було кольорове: дихало глибоким, яскравим кольором. Лише вона була єдиною блідою плямою у всьому домі.

Панна Барнс: Очевидно, батьки формують свої соціальні групи поза школою. І конфлікт, що стався у вечір доброчинної вікторини, не обов’язково мав хоча б якийсь зв’язок зі школою Пірріві. Я думаю, це важливо наголосити.

Тея: Так, звісно, панна Барнс могла таке сказати, хіба ні?