Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесят четвертий

Перрі віз Селесту додому після зборів.

— Маєш час на каву? — запитала Селеста.

— Не особливо, — сказав Перрі. — Багато справ сьогодні.

Вона подивилася на його профіль. Він здавався нормальним. Думками він уже був у справах. Вона знала, що йому сподобалися перші шкільні збори, і те, що він був там, серед батьків, у своєму корпоративному однострої, у некорпоративному світі. Він тішився своєю роллю батька, навіть смакував її, розмовляв з Едом у ледь іронічній «це-все-трішки-кумедне» татівській манері.

Вони всі сміялися з хлопців, котрі бігали біля сцени у великому костюмі крокодила. Макс був головою, а Джош — хвостом; часом крокодил ризикував бути роздертим навпіл, коли хлопці смикалися в різні боки. Перш ніж вийти зі школи, Перрі сфотографував хлопців у костюмі та терасі на тлі океану. А потім попросив Еда сфотографувати їх усіх: хлопці визирають з-під костюма, а Перрі та Селеста поруч. Мабуть, це фото уже на «Фейсбуці». Селеста бачила, як він щось клацав у телефоні, коли вони йшли до машини.

Який там буде підпис? Народження двох зірок! У ролі страшного крокодила хлопці неперевершені!

Щось таке.

— Побачимось на вечірці! — усі гукали одне до одного, прощаючись та розходячись із шкільного подвір’я.

Так, він був у доброму гуморі. Все має бути добре. Від часу його повернення з відрядження між ними не було жодної напруги.

Але вона помітила спалах гніву — швидкий, немов блискавка, коли вона сказала, що покине його, якщо він підпише петицію проти Зіггі. Вона хотіла, щоб ці слова прозвучали, як жарт, але знала, що так не вийшло, і що це, можливо, поставило його у незручне становище перед Маделін та Едом, які так йому подобались.

Що це на неї найшло? То, мабуть, квартира. Вона вже була майже повністю умебльована, тож можливість покинути Перрі була дуже реальна, і Селеста постійно запитувала себе: варто чи ні. «Звісно, варто, я повинна. Звісно, ні».

Вчора зранку у квартирі вона постелила свіжу постільну білизну, дивним чином насолоджуючись процесом, відхилила простирадло, намагаючись зробити ці ліжка максимально привабливими. Але посеред ночі вона прокинулася у своєму ліжку, Перрі обнімав її за талію, на стелі повільно обертався вентилятор, і вона раптом з відразою подумала про ці застелені ліжка, ніби про якийсь злочин. Яка зрада! Вона зняла та умеблювала іншу квартиру. Який же це божевільний, таємний, злостивий та самолюбний вчинок.

Може, вона погрожувала Перрі, що покине його, тому що хотіла зізнатися у скоєному, бо не могла носити тягар цієї таємниці. Ну і, звісно, тому що сама думка, що хтось, а особливо Перрі, підпише цю петицію, сповнювала її злістю. Особливо Перрі. Він завинив Джейн. Уся сім’я завинила через учинок його кузена. (Можливий учинок — постійно нагадувала вона сама собі. Вони не знали напевне. А що як Джейн недочула ім’я? Наприклад, це взагалі міг бути Стівен Бенкс, а не Саксон).

Зіггі міг бути сином двоюрідного брата Перрі. Тож Перрі завинив йому принаймні розуміння.

Джейн була подругою Селести, та й навіть якби не була, жодна п’ятирічна дитина не заслуговує на таке ставлення оточуючих.

Перрі поставив машину не в гараж, а біля дому. Тож Селеста зрозуміла, що він не заходитиме до будинку.

— Побачимося увечері, — сказала вона, потягнувшись, щоб поцілувати його.

— Власне, я маю взяти дещо, — сказав Перрі та відчинив дверцята автівки.

І тоді вона це відчула. Як запах, або зміну напруги у повітрі. Це було помітно з його постави, порожньому погляду та блиску в очах, і відчутті сухості у роті Селести.

Він відчинив для неї двері та ввічливо пропустив її вперед.

— Перрі, — сказала вона та обернулася, двері за нею зачинилися, але він швидко схопив її за волосся, намотав на руку і потягнув так сильно, що біль охопив усю голову, та її очі моментально наповнились мимовільними сльозами.

— Якщо ти хоч раз ще так мене осоромиш, я тебе вб’ю, я тебе вб’ю к дідьку. — Він посилив хватку. — Як ти смієш. Як смієш?

Він відпустив її.

— Вибач, — сказала вона. — Вибач мені.

Мабуть, вона сказала це правильно, бо він ступив крок їй назустріч та взяв її обличчя у долоні, як він робив, коли збирався ніжно її поцілувати.

— Не досить переконливо, — сказав він та з силою вдарив її головою об стіну.

Холодна навмисність цього була настільки шокуючою та нереальною, як тоді, коли він вдарив її вперше.

Біль пронизав її серце, вона відчула себе зрадженою.

Світ навколо розплився, ніби вона п’яна.

Селеста сповзла на підлогу.

Її нудило, та вона не блювала. Так завжди було.

Вона почула, як віддаляються його кроки, зогнулася клубочком на підлозі, майже торкаючись колінами грудей, обхопила руками голову, де пульсував гострий біль. Їй пригадалося, як хлопці плачуть, якщо вдаряться чи пораняться: «Болить, мамусю, так сильно болить».

— Сядь, — сказав Перрі. — Люба, сядь.

Він присів поруч із нею, допоміг їй сісти та обережно поклав на потилицю загорнутий у кухонний рушник пакет із льодом.

Коли благословенний холод поволі став розливатися по шкірі, вона повернула голову та подивилася на нього — в очах все пливло. Він був блідий, як смерть, під очима залягли фіолетові півкола. Усі риси його обличчя немов просіли, як від якоїсь жахливої хвороби. Він схлипнув. Карикатурний схлип розпачу, ніби тварина, що потрапила у пастку.

Вона прихилилася до його плеча, і вони обоє сповзли на темну горіхову підлогу попід високими, немов у соборі, стелями.