Велика маленька брехня

Розділ вісімнадцятий

У перший день школи Хлої Маделін потерпала від ПМС. Вона намагалася якось це здолати, але безуспішно. «Я сама обираю свій настрій», — сказала вона сама собі на кухні, ковтаючи капсули енотери, немов валіум (вона знала, що толку з таблеток не буде жодного, бо ж приймати їх слід регулярно, але мусила зробити хоч щось, хоча, мабуть, у цьому випадку то була марна витрата грошей). Її бісила невчасність місячних. Вона воліла знайти бодай когось винного, в ідеалі — колишнього чоловіка, та не могла придумати, яким саме чином Натан міг би нести за це відповідальність. Бонні, мабуть, переживає усі жіночі метаморфози, танцюючи при місячному світлі.

ПМС був чимось новим для Маделін. Ще один прекрасний аспект старіння. Раніше вона у це все не вірила. А ближче до сорока її тіло вирішило: ОК, то ти не віриш у ПМС? Я тобі покажу, що це таке. Насолоджуйся, стерво.

І тепер один день на місяць їй доводилося імітувати геть усе: людяність, любов до дітей, любов до Еда. Якось вона почула (і тоді це її обурило), що ПМС використовують як пом’якшуючу обставину при вбивстві. Тепер вона розуміла. Сьогодні вона запросто могла когось убити! Власне, вона думала, що якщо нікого не вб’є, то претендуватиме на якесь визнання її надзвичайної сили волі.

Усю дорогу до школи вона намагалася глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Дякувати Богу, Фред і Хлоя не чубилися на задньому сидінні. Ед щось мугикав собі під ніс, кермуючи, що було трохи нестерпно (недоречна, невпинна радість чоловіка), але принаймні він мав чисту сорочку і не наполягав на тій замалій поло з плямою від томатного соусу, яку він, очевидно, вважав невидимою. Сьогодні ПМС не переможе, не зруйнує цей важливий день.

Вони одразу знайшли місце на парковці. І діти вибралися з машини одразу, як їм сказали це зробити.

— З новим роком, пані Пондер! — гукнула вона, коли вони проходили повз маленький біленький будиночок поблизу школи, де кругленька сива пані Пондер сиділа на розкладному стільчику з чашкою чаю та читала газету.

— Доброго ранку! — приязно відгукнулася пані Пондер.

— Іди, іди, — Маделін прошепотіла Еду, коли той сповільнив ходу. Він любив побалакати з пані Пондер (колись, під час війни, вона працювала медсестрою у Сінгапурі), власне, він любив побалакати з будь-ким, а надто коли їм під сімдесят років.

— Сьогодні Хлоя іде в школу — перший день, — гукнув Ед. — Великий день!

— Хай береже її Бог, — відповіла пані Пондер.

Вони пішли далі.

Маделін тримала настрій під контролем, немов скаженого собаку на повідку.

На шкільному подвір’ї юрмилися батьки і гомінкі діти. Батьки стояли, а діти носилися навколо них, немов кульки, що розсипалися по автомату для гри в пінбол. Новенькі батьки нервово усміхалися. Мами учнів шестикласників зібралися у вузькі, нерозривні кола, впевнені в собі, немов королеви школи. І були представниці Блондинок-Боб зі свіженькими блондинистими стрижками.

Все було чудово. Морський бриз. Щасливі дитячі обличчя і — от же ж чортівня! — її колишній чоловік. Не те щоб вона не знала, що він там буде, але її бісило, що він так комфортно почувався у її, Маделін, шкільному подвір’ї, що він був настільки задоволений собою — такий собі звичайний татусь. І що ще гірше — він фотографував Джейн і Зіггі (а вони належали Маделін!) та приємну пару, ледь старшу за саму Маделін — явно батьки Джейн. А ще він був жахливим фотографом. Не покладайся на Натана в питаннях фотографії. Взагалі не покладайся на Натана.

— Он тато Абігель, — сказав Фред. — Я не бачив його машини. — Натан їздив на жовтому «лексусі». Бідолашний Фред був би радий, якби його тато розбирався в автомобілях. Ед навіть не відрізняв одну модель від іншої.

— Ось моя зведена сестричка! — Хлоя вказала на доньку Натана та Бонні. Шкільна форма Скай була завелика на неї, великі сумні очі та довге скуйовджене волосся робили її схожою на маленьку сумну бродяжку із «Знедолених». Маделін просто бачила, що буде далі: Хлоя «вдочерить» Скай. Скай була саме з тих дітей, кого маленька Маделін сама б у школі взяла під крило. Хлоя запрошуватиме Скай додому, щоб погратися, і заплітатиме її.

А наступної миті Скай кліпнула, бо в очі їй потрапило пасмо волосся, і Маделін завмерла. Мала кліпнула точнісінько так само, як це робила Абігель, коли волосся лізло їй в очі. То була частина дитини Маделін, її минулого та її серця. Мав би існувати закон, котрий забороняє колишнім чоловікам заводити дітей.

— Повторюю тобі вмільйонне, — прошипіла вона, — Скай — сестра Абігель, а не твоя!

— Дихай глибше, — прошепотів Ед. — Глибше.

Натан віддав камеру Джейн та попрямував до них. Він відростив волосся — сиве та густе, яке спадало йому на чоло, ніби він був австралійським Г’ю Грантом. Маделін підозрювала, що волосся він відростив на зло Едові, котрий вже майже полисів.

— Медді, — він єдиний на світі називав її Медді. Колись це її дуже тішило, зараз — страшенно дратувало. — Еде, друзяко! І маленька… м-м-м…. — це твій перший день у школі, чи не так? — Натан не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена дітей Маделін. Він простягнув руку, щоб привітатися з Фредом. — Привіт, чемпіон! — Фред її зрадив, відповівши на його вітання.

Натан поцілував Маделін у щоку та енергійно потис руку Едові. Його втіха від того, наскільки цивілізовані у нього стосунки з колишнього дружиною та її сім’єю, була дуже показна.

— Натане, — промовив Ед. Він дуже характерно промовляв ім’я Натана, цікаво його інтонував і ставив наголос на другий склад. Це завжди змушувало Натана супитися — він ніколи не розумів знущаються над ним чи ні. Але сьогодні цього було недостатньо, щоб покращити настрій Маделін.

— Сьогодні великий день, — сказав Натан. — Ви вже досвідчені батьки, а для нас це вперше! Скажу, не соромлячись, що, коли я побачив Скай у формі, то навіть просльозився.

Маделін не могла опиратися спокусі:

— Натане, Скай — не єдина твоя донька у школі.

Натан почервонів. Вона порушила неписане правило, не дорікати. Але, Господи, лише святий би промовчав. Коли Абігель пішла до школи, Натан помітив це лише за два місяці. Якось він подзвонив посеред дня, щоб поговорити з донькою.

— Вона у школі, — відповіла Маделін,

— У школі, — пробурмотів він. — Хіба вона не замаленька для школи?

— Власне, про Абігель, Медді, ти не проти, якщо ми поміняємося вихідними? — сказав Натан. — У мами Бонні день народження в суботу, і ми їдемо до неї на вечерю. Вона дуже любить Абігель.

З блаженною усмішкою біля нього матеріалізувалася Бонні. Вона завжди блаженно усміхалася. Маделін підозрювала, що вона вживає наркотики.

— У моєї мами з Абігель особливі стосунки, — сказала вона Маделін, ніби ці новини могли її потішити.

В тому-то і річ: хто б хотів, щоб її донька мала «особ­ливі стосунки» з мамою дружини колишнього чоловіка? Тільки Бонні могла подумати, що це приємно чути. І хіба можна поскаржитися? Та навіть подумати цього не можна: «Стули пельку, сучко!», бо Бонні зовсім не була сучкою. Тож Маделін могла лишень стояти, слухати, кивати і приймати все це, тоді як її настрій гарчав, рвався та шарпав повідець.

— Гаразд, — відповіла вона. — Без проблем.

— Тату! — Скай потягнула Натана за рукав сорочки, і він взяв її на руки — а Бонні зачудовано на них милувалася.

— Вибач, Медді, я просто не створений для цього. — Ось що сказав їй Натан, коли Абігель виповнилося три тижні, вона була вередливою, і з того часу, як її привезли додому з пологового, не спала довше тридцяти двох хвилин. Маделін позіхнула.

— Я теж, — вона не думала, що він буквально це мав на увазі. А за годину ошелешено спостерігала, як він спакував одяг у довгу червону сумку для крикета. Його очі зупинилися на мить на дитині, ніби вона була чужа, — і він пішов. Маделін так ніколи йому не пробачила і не забула того побіжного погляду, який він кинув на свою красунечку-доньку. А тепер донька виросла, сама собі пакує шкільний обід, сама їде до школи автобусом і, йдучи з дому, кидає через плече: «Не забудь, я сьогодні ночую у тата!»

— Привіт, Маделін, — сказала Джейн.

Джейн знову була одягнена у просту білу футболку з V-подібним вирізом (невже у неї немає інших сорочок), ту ж джинсову спідницю та в’єтнамки. Її волосся було стягнуте у тугий хвостик, і вона непомітно жувала гумку. Її простота якимось чином вгамувала лють Маделін, ніби Джейн була потрібна їй, щоб ліпше почуватися, як після хвороби хочеться звичайний сухий тост.

— Джейн, — з теплотою у голосі промовила вона. — Як справи? Бачу, ти вже познайомилася з моїм чарівним колишнім чоловіком та його сім’єю.

— Хо-хо-хо, — гукнув Натан, зовсім як Санта-Клаус, бо не мав уявлення, як іще можна відреагувати на кпини про «чудового колишнього чоловіка».

Маделін відчула, як Ед поклав руку їй на плече — знак попередження, що вона надто близько до межі цивілізованості.

— Познайомилася, — відказала Джейн. Її обличчя не видало емоцій. — Познайомся, це мої батьки — Ді та Білл.

— Добрий день. Ваш внук — красунчик! — Маделін скинула руку Еда та протиснула руки батькам Джейн, вони були дуже милі — це було зрозуміло з першого ж погляду.

— Власне, ми думаємо, що Зіггі — це реінкарнація мого любого татуся, — з ентузіазмом розпочала мама Джейн.

— Ні, ми так не думаємо, — відрізав тато Джейн. — А це, мабуть, ваша крихітка?

Хлоя передала Маделін рожевий конверт:

— Можеш заховати, мамо? Це запрошення на день народження Амабелли. Слід одягнутися у когось, чиє ім’я починається на літеру А. Я збираюся бути принцесою. — І вона побігла геть.

— Вочевидь, бідолашного Зіггі не запрошено на цю вечірку, — мама Джейн стишила голос.

— Мам, — сказала Джейн, — облиш це.

— Що? Вона б не роздавала запрошення на майданчику, якби не запрошувала увесь клас, — сказала Маделін. Вона обвела очима майданчик, шукаючи Ренату, і побачила Селесту, котра саме заходила до воріт школи — запізно, як завжди, тримаючи близнюків за руки, неймовірно вродлива. Виглядало це так, ніби до школи зайшла істота іншого біологічного виду. Маделін побачила, як один з татусів-другокласників побачив Селесту, знову озирнувся на неї, немов не вірячи власним очам, та ледь не перечепився об чийсь портфель.

І назустріч Селесті йшла Рената — з двома рожевими конвертами.

— Я її вб’ю, — проголосила Маделін.

Пані Ліпманн: Знаєте, я більше нічого не говоритиму. Зрештою, ми заслуговуємо на те, щоб нам нарешті дали спокій. Один з батьків нашої школи мертвий. Це горе для всієї громади.

Габрієль: Хм… Я б не сказала, що вся громада дуже горює. Це було б перебільшенням.

Селеста бачила, як якийсь чоловік ледь не впав, заглядаючись на неї. Може, завести роман? Може, це допомогло б зрушити ситуацію з місця та пустити під укіс її шлюб, куди він і так невпинно сповзав усі ці роки. Та сама лише думка іншого чоловіка сповнювала її сонною важкістю. Їй буде нудно. Інші чоловіки її не цікавили. Перрі дозволяв їй почуватися живою. Якщо вона від нього піде, то назавжди залишиться сама, в її житті більше не буде сексу, буде сама лиш нудьга. Це несправедливо. Він просто її знищив.

— Мам, — ти надто сильно стискаєш мою руку, — зарепетував Джош.

— Справді, мамо, — підтримав Макс.

Вона полегшила хватку.

— Вибачте, хлопці.

День розпочався невдало. По-перше, щось було катастрофічно негаразд із шкарпеткою Джоша — вона не трималася рівно попри всі спроби. Потім Макс ніяк не міг знайти дуже особливого чоловічка «Lego» у дуже особливому жовтому капелюсі, який йому потрібен був саме цієї миті.

Вони обидва чекали на татка. Їм було байдуже, що він десь на іншому кінці світу. Він їм був потрібен — і крапка. Селесті теж був потрібен Перрі. Він би впорався із шкарпеткою Джоша. І знайшов би чоловічка «Lego» для Макса. Вона завжди знала, що ранкові збори до школи — справа нелегка. І вона, і хлопці любили поспати, і зранку були не у найкращій формі, а ось Перрі прокидався легко — енергійний і в гарному настрої. Якби він сьогодні був удома, вони б зарання зібралися на свій перший день у школі. І в машині лунав би сміх, а не панувала мовчанка, яку переривала хіба вовтузня хлопців.

Зрештою вона дала їм цукерки на паличці. Коли вони вийшли з машини, хлопці облизували свої цукерки, Селеста побачила знайому ще з дитсадка маму — вона пройшла повз, мило усміхнулася до хлопців та кинула на Селесту «що ти за мати?» погляд.

— Там Хлоя і Зіггі! — загорлав Джош.

— Ходімо, уб’ємо їх! — проголосив Макс.

— Хлопці, так не можна говорити, — обурилася Селеста. Господи, і що подумають люди?

— Це ж не насправжки, мамо, — пояснив Джош. — Хлої та Зіггі так подобається!

— Селеста! Це ж Селеста, чи не так? — хлопці дременули, а перед її очима постала жінка. — Кілька тижнів тому я зустріла вас із чоловіком у крамниці шкільної форми. — Вона торкнулася своїх грудей. — Рената. Я — мама Амабелли.

— Звісно! Привіт, Ренато, — привіталася Селеста.

— Перрі не зміг прийти? — Рената з надією роззирнулася довкола.

— Він у Відні, — пояснила Селеста. — Багато їздить по роботі.

— Ну звісно, — із знанням справи сказала Рената. — Мені здалося, що я десь його бачила, тож удома я погуглила, і тоді до мене нарешті дійшло! Перрі Вайт! Власне, я кілька разів бачила вашого чоловіка. Я теж займаюся управлінням фондами!

Чудово. Фанатка Перрі. Часом Селеста думала, що ці фанатки сказали б, якби побачили, що він робить.

— Я тут підготувала запрошення для хлопців на день народження Амабелли, — Рената простягнула два рожеві конверти. — Буду рада бачити і вас із Перрі. Чудова нагода для батьків познайомитися ближче.

— Прекрасно, — Селеста взяла конверти і поклала їх у сумку.

— Добрий ранок, панянки! — то була Маделін в одній зі своїх запаморочливих суконь. На її щоках світився рум’янець, а в очах — небезпечний блиск. — Дякую за запрошення Хлої на вечірку Амабелли.

— Господи, Амабелла їх уже роздає? — Рената насупилася та поплескала себе по сумці. — Мабуть, взяла їх із моєї сумки. Бо це я мала їх тихенько роздати батькам.

— Саме так, бо схоже на те, що ти запрошуєш увесь клас, окрім одного маленького хлопчика.

— Я так розумію, ти про Зіггі, того хлопчика, який наставив синців на шиї моєї доньки, — сказала Рената. — Він не потрапив до списку запрошених. Який сюрприз!

— Ренато, вгамуйся, — сказала Маделін. — Ти не можеш так вчинити.

— То подай на мене до суду! — Рената кинула на Селесту веселий, пустотливий погляд, ніби то був їхній спільний жарт.

Селеста глибоко вдихнула. Вона не хотіла втручатися у цю ситуацію: — Може я…

— Я перепрошую, Ренато, — перебила Маделін, вибачаючись із королівським виглядом, — але Хлоя не зможе прийти на вечірку.

— Дуже шкода, — відказала Рената. Вона потягнула за ремінець сумки, що простягався через її плече, немов поправляючи обладунки. — Знаєте, я краще припиню цю розмову, перш ніж скажу щось, про що пошкодую. — Вона кивнула Селесті. — Приємно було знову вас бачити.

Маделін дивилася їй у спину, як вона йшла. І здавалася натхненною.

— Це війна, Селесто, — радісно сказала вона. — Війна, точно кажу.

— Ох, Маделін, — зітхнула Селеста.

Харпер: Я знаю, ми всі підносимо Селесту, але не думаю, що вона дуже дбала про правильне харчування дітей. Я бачила, як близнюки їли цукерки на сніданок у перший день школи.

Саманта: Батьки схильні засуджувати одне одного. Не знаю, чому. Може тому, що жоден із нас не знає напевне, як виховувати дітей. Думаю, часом це може призвести до конфліктів. Звісно, не такого масштабу.

Джекі: У мене, наприклад, немає часу на те, щоб засуджувати інших батьків. Чи взагалі ними цікавитися. Мої діти — це все моє життя.

Детектив сержант Адріан Квінлан: На додачу до розслідування вбивства, схоже, що ми висунемо звинувачення у нападі одразу кільком батькам. Ми дуже розчаровані та неабияк шоковані тим фактом, що група батьків так поводилась.