Велика маленька брехня

Розділ тридцять другий

— Ох, Джейн.

Маделін хотіла обійняти Джен, посадити на коліна та колисати, як вона колисала б Хлою. Їй хотілося знайти того чоловіка та вдарити, бити його, без сорому його лаяти.

— Мабуть, варто було прийняти таблетку екстреної контрацепції, — сказала Джейн. — Але тоді я про це не подумала. Коли я була молодша, у мене діагностували ендометріоз, тож лікар сказав, що завагітніти мені буде складно. Часом я місяцями не мала місячних. Коли ж нарешті зрозуміла, що вагітна… — Джейн розповідала свою історію дуже тихо, так, що Маделін мусила напружуватися, щоб розчути, зараз же вона стишила голос ще більше, майже до шепоту, її погляд був прикутий до спальні Зіг­гі. — Робити аборт було занадто пізно. А потім помер мій дідусь, і це стало для нас усіх таким ударом. І я тоді стала трохи дивною. Може, то була депресія, не знаю. Я покинула університет, переїхала до батьків, і просто спала. Годинами і днями. Так, ніби була під дією заспокійливих препаратів, чи потерпала від радикальної зміни часових поясів. Я просто не могла не спати.

— У тебе, мабуть, був шок. Ох, Джейн. Мені так шкода, що таке з тобою трапилось.

Джейн похитала головою, ніби Маделін запропонувала їй щось, чого вона не заслуговувала.

— Ну, це ж не те саме, якби мене зґвалтували у парку. Я мушу визнати і свою відповідальність. Зрештою, не сталося нічого страшного.

— Це було насилля! Він… — Джейн підняла руку.

— Багато жінок мають свої історії поганого сексу. У мене така. Мій урок: не спи з чужими чоловіками, яких зустріла у барі.

— Запевняю тебе, що я спала з чоловіками, яких зустріла у барі, — сказала Маделін. Це було раз чи два. І нічого подібного не сталося. Та вона б йому очі виколола! — Навіть не думай, навіть на мить не думай, що ти у чомусь винна, Джейн.

Джейн похитала головою.

— Знаю. Але я намагаюся дивитися на це ширше. Деяким людям і справді подобаються такі еротичні ігри з задушенням. — Маделін звернула увагу, як вона несвідомо торкнулася шиї. — Наскільки я розумію, таке може подобатися.

— Нам із Едом особливо подобається, якщо в ліжку між нами не вовтузиться хтось із дітей, — сказала Маделін. — Моя люба Джейн, то не був сексуальний експеримент. Те, що зробив з тобою той чоловік, це — не…

— Не забувай, ти чула цю історію лише з моєї точки зору, — перебила її Джейн. — Мабуть, він її пам’ятає інакше. — Вона стенула плечима. — А може, він взагалі нічого не пам’ятає.

— А ці образи? Усі ті речі, які він тобі говорив. — Маделін відчула, як у ній знову наростає гнів. Як можна побороти цю гадину? Як змусити його заплатити за це? — Усі ці мерзенні речі.

Коли Джейн розповідала свою історію, то не мусила пригадувати, що ж саме він їй сказав. Сто разів у безкінечному монолозі вона ніби вірш чи молитву повторювала всі ці образливі слова.

— Так, — сказала Джейн. — Гладке, страшне, маленьке дівчисько.

— Ні, це не про тебе, — здригнулася Маделін.

— Я була повнотіла, — сказала Джейн. — Хтось напевне сказав би «гладка». Я полюбляла поїсти.

— Гурманила, — сказала Маделін.

— Ні. Я просто любила поїсти, особливо калорійну їжу. Тортики. Шоколадки. Масло. Я любила масло.

На її обличчі промайнув легкий трепет, ніби вона не могла повірити, що говорить про себе.

— Я покажу тобі фотографію, — сказала вона Маделін. Погортала фото у телефоні. — Моя подруга Ем щойно опублікувала це на «Фейсбуці» на П’ятницю спогадів. Це ми на вечірці на честь її дев’ятнадцятиріччя. За кілька місяців до того, як я завагітніла.

Вона передала телефон Маделін. Джейн була одягнена у вузьку червону сукню з декольте. Вона стояла поміж двома іншими дівчатами такого ж віку, і всі троє усміхалися у камеру. Джейн виглядала іншою людиною: м’якшою, розкутішою, і значно, значно молодшою.

— Ти жіночна, — сказала Маделін, повертаючи телефон. — Не гладка. Ти шикарно виглядаєш на тому фото.

— Цікаво, якщо подумати, — сказала Джейн, вона ще раз глянула на фото, перш ніж згорнути його. — Чому мене так образили ті два слова? Більше, аніж те, що він зробив, мені боліли ті два слова. Гладка. Страшна.

Вона вимовила ці слова, немов виплюнула. Маделін хотілося, щоб вона перестала їх промовляти.

— Дивись, повний і негарний чоловік все ще може бути веселим і милим, і успішним, — продовжувала Джейн. — Та для жінки це ганьба.

— Але ж ти не була гладкою і негарною, і зараз не є.

— Так, добре. Але навіть якби й була! — перебила Джейн. — Що як була? Ось що я хочу сказати. Що якби я мала трохи зайвої ваги, та й не була особливо гарненька? Чому це так жахливо? Так огидно? Чому це — кінець світу?

Маделін забракло слів. Бути товстою і страшною для неї б стало кінцем світу.

— Це тому, що цінність жінки визначається її зовнішністю, — сказала Джейн. — Ось чому. Тому що ми живемо у суспільстві, звиханутому на привабливості, де найкраще, що може зробити жінка, — це бути привабливою для чоловіка.

Маделін ніколи раніше не чула, щоб Джейн так агресивно та вільно говорила. Зазвичай вона поводилася інакше, дуже самокритично, не піддаючи сумнівам та запереченням думки інших.

— Справді? — запитала Маделін. Чомусь їй хотілося не погодитися. — Бо знаєш, я часто почуваюся ницою перед такими жінками як Рената, та чортова супер-друпер дружина Джонатана. Вони заробляють купу грошей, ходять на засідання ради директорів чи куди вони там ходять, а тут я і моя маленька симпатична робота маркетологом, навіть не на повний день.

— Так, але глибоко в душі ти знаєш, що ти їх перемогла, бо ти гарніша, — сказала Джейн.

— Ну… Цього я не знаю, — сказала Маделін, вона зловила себе на тому, що перебирає пасма волосся, і опустила руку.

— Саме тому, коли ти у ліжку з чоловіком, ти гола і вразлива, і ти сподіваєшся, що він вважає тебе хоча б трішки привабливою, а він говорить якісь такі речі, це… — вона гірко посміхнулася, — це дуже спустошує. — Вона замовкла. — І знаєш, Маделін, мене бісить, що це мене так руйнує. Бісить, що воно має наді мною таку владу. Щодня я дивлюся у дзеркало і думаю: я тепер не маю зайвої ваги, але він таки казав правду, я страшна. Головою розумію, що ні, не страшна, цілком нормальна. Але почуваюся негарною, бо чоловік так сказав, і так сталося. Жалюгідно.

— Та він — придурок, — безрадно видихнула Маделін. — Просто хворий придурок. — Їй спало на думку, що чим більше Джейн говорила про непривабливість, тим гарнішою вона виглядала — розтріпане волосся, розпашілі щоки та ясні очі. — Ти — гарна.

— Ні, — сердито відрізала Джейн. — Негарна. І це цілком нормально. Не всі люди гарні, як і не всі люди мають хист до музики — і це нормально. І не говори мені оту заяложену блискучу дурню про внутрішню красу.

Маделін, котра саме збиралася згадати заяложену блискучу дурню про внутрішню красу, закрила рота.

— Я не хотіла аж так схуднути, — сказала Джейн. — Мене бісить той факт, що я так схудла, ніби зробила це для нього. Але після цього всього у мене дивним чином змінилося ставлення до їжі. Щоразу, коли я їла, то ніби бачила себе збоку — як я їм. Бачила себе такою, якою він мене бачив: неохайна гладуха їсть. І моє горло просто… — Вона торкнулася рукою горла та ковтнула. — Хай там що, а ефект воно мало! Ніби шунтування шлунку. Я можу продавати ідею. Дієта Саксона Бенкса. Одна швидка, трохи неприємна сесія у готельній кімнаті — і ось результат — порушення харчових звичок на все життя. Дешево і сердито!

— Ох, Джейн! — сказала Маделін.

Вона згадала маму Джейн та її слова на пляжі «Ніхто не хоче бачити оце в бікіні». Їй подумалось, що мама Джейн могла закласти основу цього дивного, хворобливого ставлення до їжі. Сюди ж доклалися медіа та всі жінки світу, з їхньою готовністю нещадно критикувати самих себе, а Саксон Бенкс завершив справу.

— У будь-якому разі… Вибач за цю тираду, — сказала Джейн.

— Не вибачайся.

— І у мене не тхне з рота, — сказала Джейн. — Я перевіряла, ходила до стоматолога — багато разів. Але перед тим ми їли піцу, тож я пахла часником.

То ось вона причина надмірного захоплення жуйками.

— Ти пахнеш ромашками, — сказала Маделін. — У мене гострий нюх.

— Думаю, головним чином то був шок, — сказала Джейн. — Від того, як він змінився. Він здавався таким приязним, і я завжди думала, що непогано розбираюся в людях. Після того я відчувала, що не можу більше довіряти своїм інстинктам.

— І не дивно, — сказала Маделін. А вона його вибрала б? Повелася б на пісню з Мері Поппінс?

— Я не шкодую, — сказала Джейн. — Бо ж у мене є Зіггі. Моє чудо-дитя. Я ніби прокинулась, коли він народився. І для мене він не має нічого спільного з тією ніччю. Маленьке гарненьке дитятко. Лише коли він почав набувати певних рис та перетворюватися на маленьку особистість, я стала думати, що можливо... можливо він міг, розумієш, міг успадкувати щось від батька.

Уперше її голос зірвався.

— Щоразу, коли Зіггі поводиться не так, як завжди, я хвилююся. Як тоді, у день орієнтаційної зустрічі, коли Амабелла сказала, що він її душив. З усіх можливих речей, котрі лише могли б статися — душив. Я не могла повірити. І часом мені здається, що в його очах я бачу щось, що нагадує мені його, і я думаю: а що як мій чудовий гарненький Зіггі має таємну схильність до жорстокості? Що як одного дня він так само вчинить із дівчиною?

— Зіггі не має схильності до жорсткості, — сказала Маделін. Її відчайдушна потреба втішити Джейн переконала її у доброті Зіггі. — Він — чудовий маленький хлопчик. Я впевнена, що твоя мама має рацію, він — реінкарнація твого батька.

Джейн засміялася. Вона взяла телефон та глянула на годинник.

— Так пізно. Тобі треба повертатися додому, до сім’ї. Я тримала тебе увесь цей час, просторікуючи про себе.

— Нічого ти не просторікувала.

Джейн встала. Витягнула руки над головою, її футболка піддерлася, і Маделін побачила худенький, блідий, вразливий животик.

— Дуже тобі дякую, що допомогла мені зробити цей чортів шкільний проєкт.

— Будь ласка, — Маделін також підвелася. Поглянула на аркуш, де Зіггі написав «тато Зіггі». — Ти коли-небудь скажеш йому, як звати його тата?

— Господи, не знаю, — відповіла Джейн. — Може колись, коли йому буде двадцять, коли він буде достатньо дорослим, щоб я могла розповісти йому всю правду і нічого крім правди.

— Може, він помер? — з надією запитала Маделін. — Може, його зрештою дістала карма? Ти не ґуґлила його?

— Ні, — відповіла Джейн. На її обличчі відобразилися складні емоції. Маделін не могла розібрати: чи то Джейн каже неправду, чи сама думка про те, щоб ґуґлити про нього інформацію, робила їй боляче.

— Я поґуґлю цього покидька, — сказала Маделін. — Як там його звали? Саксон Бенкс, так? Я його знайду і вріжу йому. Має бути якийсь онлайн-сервіс «вбити мерзотника».

Джейн не засміялася.

— Будь ласка, не шукай його, Маделін. Будь ласка. Не знаю чому, але мені дуже не подобається думка про те, що ти його шукатимеш.

— Звісно, не буду, якщо ти не хочеш. Це я здуркувала. Ідіотка. Не варто над таким жартувати. Не зважай.

Вона простягла руки та обняла Джейн.

На її подив, Джейн, котра завжди лише підставляла для поцілунку щоку, ступила вперед та міцно її обняла.

— Дякую, що принесла картон, — сказала вона.

Маделін погладила Джейн по волоссю — воно пахло, мов щойно вимите. Вона майже сказала «Будь ласка, моя красуня», як завжди говорила Хлої, але нині слово «красуня» здавалося неприйнятним і загрозливим. Тож вона сказала:

— Будь ласка, моя люба.