Велика маленька брехня

Розділ п’ятдесятий

Читання з батьками відбувалося надворі, на майданчику. Сьогодні Джейн була у Черепашому куточку (його так назвали, бо посеред пісочниці сиділа велетенська бетонна черепаха). На шиї в черепахи могли комфортно вмоститися дорослий і дитина, і панна Барнс виділила їм дві подушки та ковдру, щоб накрити коліна.

Джейн любила слухати, як читають діти: дивитися, як вони супляться, намагаючись розібрати слово, як тішаться, коли вдалося розплутати склади, як весело сміються над історією, котру читають, і як час від часу цю історію коментують. Сидячи на черепасі, коли в обличчя світило сонце, а ноги торкалися піску, Джейн почувалася, ніби у відпустці. Школа Пірріві була невеличкою і справді чарівною, і сама думка про те, щоб забрати Зіггі зі школи і змусити починати все спочатку десь без Черепашого куточка і без панни Барнс, сповнювала її жалем та обуренням.

— Прекрасно прочитав, Максе! — сказала вона, ще раз перевіряючи, що це саме Макс, а не Джош саме закінчив читати оповідання «Подарунок на день народження мавпочки». Маделін навчила її розрізняти хлопців Селести — у Макса на лобі родимка у формі полуниці.

«Про себе я його називаю Міченим Максом», — сказала якось Маделін.

— Ти читав дуже виразно, Максе, — сказала Джейн, хоч і не була в цьому впевнена. Але батькам казали, що треба знайти щось особливе і за це похвалити кожну дитину після читання.

— Ага, — байдуже сказав Макс. З’їхав з черепашої шиї, вмостився на піску, схрестивши ноги, та почав копати.

— Максе, — сказала Джейн.

Макс театрально зітхнув, піднявся на ноги і раптом побіг назад у клас, комічно молотячи руками та ногами, немов персонаж із мультфільму. Обидва близнюки бігали так швидко — Джейн навіть не думала, що п’ятирічні діти на таке здатні.

Джейн перевірила імена у своєму списку, щоб побачити, кого панна Барнс пришле до неї наступним. Амабелла. Макс майже врізався у неї, коли вона йшла майданчиком до Джейн — опустивши свою кучеряву голівку, та з книжкою в руках.

— Привіт, Амабелло! — радісно гукнула її Джейн. «Твоя мама та її друзі розповсюджують петицію, щоб Зіггі виключили зі школи, бо думають, що він тебе кривдить, моя хороша. Може, ти мені скажеш, що насправді відбувається?»

Їй сподобалась Амабелла з самого початку уроків читання. Вона була тихою дівчинкою із серйозним ангельським обличчям, не любити її було просто неможливо. Вони із Джейн мали дуже цікаві розмови про ті книжки, котрі спільно читали.

Звісно, їй не слід нічого говорити Амабеллі про те, що відбувається із Зіггі. Це було б неприпустимо. Це було б неправильно.

Звісно, вона нічого не скаже.

Саманта: Зрозумійте мене правильно, мені подобається панна Барнс, і кожен, хто днями пасе череду п’ятирічних дітей, заслуговує на медаль. Але думаю, що відправити Амабеллу читати із Джейн того дня було найневдалішою ідеєю на світі.

Панна Барнс: Я помилилася. Зрештою, я — людина, і припускаюся помилок. Батьки часом думають, що я — машина, і вони можуть вимагати грошей за кожну помилку вчителя. І знаєте що, не хочу сказати нічого поганого про Джейн, але вона того тижня теж помилилася.

Амабелла читала Джейн книжку про сонячну систему. Для першачків то була книжка найвищого рівня, і, як завжди, Амабелла читала її вільно і бездоганно виразно. Єдине, що могла зробити Джейн — це перебивати її час від часу та ставити запитання про прочитане. Але сьогодні Джейн було дуже складно проявляти інтерес до сонячної системи. Все, про що вона могла думати, — це Зіггі.

— Як ти гадаєш, на що схоже життя на Марсі? — зрештою запитала вона.

Амабелла підвела голову:

— Життя на Марсі неможливе, бо ми здатні дихати лише в атмосфері, а там надто холодно і надто багато вуглекислого газу.

— Правильно, — сказала Джейн, хоч їй треба було б поґуґлити, щоб у цьому впевнитися. Мабуть, Амабелла вже розумніша за неї.

— Тож там було б дуже самотньо, — сказала Амабелла через хвилинку.

Чому така розумна дівчинка, як Амабелла, не каже правди? Якщо це Зіггі, чому б їй просто про це не сказати? Чому не вказати на нього? Це було так дивно. Діти зазвичай такі ябеди.

— Люба, ти ж знаєш, що я — мама Зіггі, правда? — запитала Джейн.

Амабелла кивнула.

— Це Зіггі тебе кривдить? Бо якщо це він, то я хочу знати про це, і я обіцяю, що докладу всіх зусиль, щоб він більше ніколи так не робив.

Очі Амабелли одразу наповнились сльозами. Нижня губа затремтіла. Вона опустила голову.

— Амабелло, то Зіггі?

Дівчинка сказала щось, але Джейн не розчула.

— Що? — перепитала Джейн.

— Це не… — почала Амабелла, але раптом скривилася та заридала.

— Це не Зіггі? — запитала Джейн, сповнена відчайдушної надії.

Їй хотілося взяти Амабеллу за плечі та трясти її, вимагати сказати правду.

— Це те, що ти хотіла сказати, так? То не він?

— Амабелла, люба! — Харпер стояла на краю пісочниці з коробкою апельсинів для їдальні. Навколо шиї вона пов’язала білий шарф, але так тісно, що виглядало, ніби її задушили, цей ефект тільки підсилювався тим, що її довге обличчя аж посиніло від люті.

— Що тут відбувається?

Вона кинула коробку на землю та підійшла до них.

— Амабелло! Що відбувається? — запитала вона.

Ніби Джейн взагалі тут немає, або вона — ще одна дитина.

— Все гаразд, Харпер, — холодно сказала Джейн. Вона обняла Амабеллу та вказала на щось за спиною Харпер. — Твої апельсини розсипались по всій пісочниці. — Черепаший куточок був на вершині невеликого пагорба, тож коробка Харпер перекинулась і струмок апельсинів покотився на майданчик, де Стью слухав, як черговий школярик читав оповідання про морських зірок.

Очі Харпер були прикуті до Амабелли, вона настільки очевидно ігнорувала Джейн, що це було майже смішно, якби не було так грубо.

— Ходімо, Амабелло, — Харпер простягнула руку.

Амабелла чхнула. З носа в рот потекли соплі — вільно і огидно, як у всіх п’ятирічок.

— Харпер, я тут! — сказала Джейн та видобула з кишені пачку носовичків. Це її бісило. Ще одна хвилина з Амабеллою, і вона б могла щось дізнатися. Вона піднесла носовичок до носа Амабелли.

— Сякай, Амабелло.

Амабелла слухняно висякалася. Нарешті Харпер подивилася на Джейн.

— Ти її засмутила! Що ти їй сказала?

— Нічого! — сердито сказала Джейн, а почуття провини за те, що на якусь мить вона хотіла поторсати Амабеллу, лише загострило її гнів. — Чому б тобі не піти збирати підписи до твоєї маленької злісної петиції?

Голос Харпер переріс у крик.

— Чудова ідея! І лишити тебе тут безкарно кривдити беззахисну дитину! Яка мама, такий і син!

Джейн піднялася з черепахи та люто копнула пісок, ледь стримуючись, щоб не вдарити Харпер в обличчя.

— Не смій так говорити про мого сина.

— Не смій мене бити! — заверещала Харпер.

— Я тебе не б’ю, — крикнула Джейн, сама дивуючись із сили свого голосу.

— Що тут відбувається? — то був Стью у блакитному комбінезоні слюсаря, в руках повно апельсинів, котрі він позбирав на майданчику. А очі — немов два блюдця від подиву — чого ж це дві мами так верещали одна на одну.

У цей момент пролунав пронизливий крик — Керок Куіглі, поспішаючи із музичного класу зі своєю пляшечкою очищувального спрею, перечепилася через апельсин та впала на дупу, як у поганій комедії.

Керол: Насправді я тоді дуже забила куприк.