Велика маленька брехня

Розділ сімдесят восьмий

Детектив сержант Адріан Квінлан: Ми шукаємо доступні відео із систем відеоспостереження, зйомки мобільним телефоном, навіть фото з вечірки. Зрозуміло, що ми вивчатимемо доступні речові докази. Зараз ми опитуємо кожного із 132 батьків, котрі були на вечірці. Будьте певні, я з’ясую правду про те, що відбулося, і якщо треба буде — висуну їм усім звинувачення.

Ранок після доброчинної вечірки

— Не думаю, що можу це зробити, — тихо сказав Ед. Він сидів на стільці поруч із лікарняним ліжком Маделін. У неї була одномісна палата, але Ед постійно нервово озирався. Він виглядав так, ніби його мучила морська хвороба.

— Я тебе не прошу нічого робити, — сказала Маделін. — Хочеш розповісти — розповідай.

— Розповідай. На бога! — Ед закотив очі. — Це ж не доносити вчительці! Це порушення закону. Це брехня під… Ти в порядку? Болить?

Маделін заплющила очі та скривилася. Вона зламала щиколотку. Це сталося, коли двоє батьків п’ятикласників збили її на Джейн з ніг. Спочатку вона думала, що не впаде. Але потім одна нога ковзнула за другою на мокрій долівці балкона, ніби у танцювальному русі. І то була здорова нога, не та, яку вона підвернула.

Вчора вона мусила лежати на мокрому балконі, потерпаючи від болю, як їй здавалося, годинами. Селеста страшно і безкінечно кричала, Бонні схлипувала, Натан лаявся, Джейн лежала на боку із закривавленим обличчям, а Рената верещала на батьків, котрі билися:

— На бога! Поводьтеся, як дорослі!

Сьогодні по обіді Маделін мають оперувати. А потім чотири-шість тижнів вона носитиме гіпс, а потім — фізіотерапія. Нескоро вона зможе знову взути туфлі на шпильках.

Вона не єдина потрапила до лікарні. Наскільки Маделін зрозуміла, у загальному заліку травм доброчинної вечірки були зламана щиколотка (внесок самої Маделін), зламана ключиця (бідолашна Джейн), зламаний ніс (чоловік Ренати, Джіо — він заслужив на більше), три тріснутих ребра (чоловік Харпер, Грейм, котрий також спав із французькою нянькою), три фінгали, два сильних порізи, котрі вимагали швів, та дев’яносто чотири випадки страшенного головного болю.

І одна смерть.

Голова Маделін просто колом ішла від каруселі спогадів минулої ночі. Джейн з яскравою помадою каже Перрі «Ви сказали, що вас звуть Саксон Бенкс». Спочатку Маделін подумала, що вона переплутала, Перрі, мабуть, був схожий на свого двоюрідного брата, аж поки Перрі не сказав «Це нічого не значило». Вираз обличчя Селести, коли він її вдарив. Жодного здивування. Лише сором.

Якою тупою та самозаглибленою подругою вона була, що нічого не помічала? Якщо Селеста не демонструвала синці під очима та розбиті губи, це ж не означало, що не було інших знаків, якби тільки вона завдала собі клопоту їх помітити.

Чи колись Селеста намагалася розповісти їй? Маделін, мабуть, просторікувала про крем для очей чи ще щось подібне, і навіть не дала їй можливості. Мабуть, вона навіть перебивала її! Ед завжди їй казав: «Дай мені договорити!». І піднімав руку. Всього три маленьких слова. Перрі мене б’є. І Маделін жодного разу не дала подрузі шансу їх вимовити. Поки Селеста слухала, як Маделін безкінечно розповідала про все на світі — від того, як сильно вона ненавидить координатора групи з футболу до семи років до своїх переживань через стосунки Абігель із батьком.

— Сьогодні вона нам принесла вегетаріанську лазанью, — сказав Ед.

— Хто? — запитала Маделін. Він відчуття провини її нудило.

— Бонні! Бонні, хто ж іще? Жінка, яку ми захищаємо. Вона поводилася абсолютно нормально, ніби нічого і не сталося. Вона божевільна. Вона вже зранку спілкувалася з «дуже привітною журналісткою Сарою». Тільки Бог знає, що вона їй розповіла.

— То був нещасний випадок, — сказала Маделін.

Вона пригадала спотворене люттю обличчя Бонні, коли вона кричала на Перрі. Той дивний глибокий голос. «Ми бачили. Ми з біса бачили.»

— Я знаю, що то нещасний випадок, — сказав Ед. — То чому б не сказати правду? Розказати поліції все, що сталося? Не розумію. Вона ж тобі навіть не подобається.

— Це не має значення, — сказала Маделін.

— Це все Рената почала, — сказав Ед. — А тоді всі підхопили. Я не бачила. Я не бачила. Ми не знаємо навіть, чи живий той чоловік, чи мертвий, а вже плануємо прикриття! Господи, Рената хоча б знає Бонні?

Маделін подумала, що розуміє, чому Рената сказала те, що сказала. Тому, що Перрі зраджував Селесті, так само як Джіо зраджував Ренаті. Маделін бачила, який вираз обличчя був у Ренати, коли Перрі сказав «Це нічого не значило». У той момент Рената хотіла сама його з балкона скинути. Просто Бонні зробила це першою.

Якби Рената не сказала «Я не бачила, як він упав», мабуть, мозок Маделін не спрацював би достатньо швидко, щоб оцінити можливі наслідки для Бонні, але як тільки вона це вимовила, Маделін подумала про доньку Бонні. Те, як вона кліпала віями, і як ховалася за мамину спідницю. Що цій дитині потрібна була мама.

— У Бонні маленька дитина, — сказала Маделін.

— У Перрі двоє маленьких хлопчиків, то й що? — сказав Ед. Він дивився у порожнечу над ліжком Маделін. У різкому світлі лампочки його обличчя виглядало змученим. Вона могла бачити, яким він буде, як постаріє. — Я просто не знаю, чи зможу з цим жити, Маделін.

Ед першим спустився до Перрі. Саме він побачив понівечене, покалічене тіло того, з ким кілька хвилин тому вони сміялися та розмовляли про гандікап у гольфі. Просити про це в Еда була занадто. Вона це знала.

— Перрі не був хорошою людиною, — сказала Маделін. — То він зробив це із Джейн. Ти зрозумів? Він — батько Зіггі.

— Це не має значення, — сказав Ед.

— Тобі вирішувати, — сказала Маделін. Ед мав рацію. Звісно, він завжди має рацію, але часом неправильні речі — теж правильні.

— Ти думаєш, вона хотіла його вбити?

— Не думаю, — сказав Ед. — Але що з того? Я не суддя і не присяжні. Це не моя справа…

— Думаєш, вона знову це зробить? Думаєш, вона — небезпечна для суспільства?

— Ні, але знову таки — що з того? — він глянув на неї з мукою у погляді. — Я просто не думаю, що зможу свідомо брехати під час допиту в поліції.

— А хіба ти вже не збрехав? — вона знала, що вчора він мав коротку розмову з поліцією, перш ніж приїхати у лікарню, після того, як її забрала одна з трьох швидких, що вишикувалися у «зоні поцілунків» перед школою.

— Не офіційно, — сказав Ед. — Якийсь офіцер щось записав, і я сказав — боги, я навіть не знаю, що саме сказав, бо був п’яний. Бонні я не згадував, це я пам’ятаю. Але я погодився прийти сьогодні о першій до поліцейського відділка та дати офіційні свідчення. Вони запишуть мої слова, Маделін. Там будуть два офіцери, котрі пильно дивитимуться, як я свідомо кажу неправду. І я маю поставити свій підпис під письмовим свідченням. Це робить мене співучасником…

— Всім привіт, — у кімнату завалився Натан із величезним букетом квітів, він широко усміхався, немов телезірка, немов мотиваційний спікер на сцені.

Ед аж підскочив.

— Господи Ісусе, Натане, ти мене до смерті налякав.

— Вибач, друже, — сказав Натан. — Як ти, Медді?

— Добре, — сказала Маделін. Було щось тривожне у тому, що ти лежиш у ліжку, а над тобою нависають твій чоловік і твій колишній чоловік. Дивно. Маделін хотіла, щоб вони обидва забралися геть.

— Тримай! Бідолашна дівчинка! — Натан поклав їй на коліна квіти. — Я чув, що ти трохи часу ходитимеш з милицями.

— Еге ж.

— Абігель сказала, що переїде додому і допомагатиме тобі.

— Ой, — сказала Маделін. — Ой. — Вона перебирала пальцями пелюстки квітів. — Я поговорю про це з нею. Зі мною все буде гаразд. Їй не треба за мною доглядати.

— Ні, але я думаю, що вона просто хоче додому, і шукає приводу.

Маделін із Едом перезирнулися. Ед стенув плечима.

— Я завжди думав, що відчуття новизни мине, — сказав Натан. — Вона скучила за мамою. Ми — не її справжнє життя.

— Добре.

— Мені треба йти, — сказав Ед.

— Ти б міг на хвильку залишитися? — запитав Натан. Його широка позитивна усмішка зникла, і тепер він виглядав як людина, винна в автомобільній аварії. — Я б хотів поговорили з вами обома про… гм… про те, що сталося вчора.

Ед скривився, але взяв найближчий стілець, поставив його поруч зі своїм, жестом запрошуючи Натана присісти.

— Дякую. Дякую, друже, — Натан сів із жалісливим та вдячним виглядом.

Запанувала тривала пауза.

Ед прочистив горло.

— Батько Бонні був дуже агресивний, — сказав Натан без преамбули. — Дуже агресивний і жорстокий. Не думаю, що знаю бодай половину з того, що він робив. Не з Бонні. З її мамою. Але Бонні та її менша сестра все бачили. У них було дуже важке дитинство.

— Не впевнений, що мені треба… — почав Ед.

— Я ніколи не зустрічався з її батьком, — продовжив Натан. — Він помер від серцевого нападу задовго до того, як ми з Бонні познайомилися. В будь-якому разі, Бонні діагностували постравматичний стресовий розлад. Більшу частину часу з нею все гаразд, але їй сняться кошмари, і часом виникають певні… гм… складності.

Він дивився кудись повз Маделін, на стіну над її головою, порожнім поглядом, пригадуючи секрети свого складного, як тепер розуміла Маделін, шлюбу.

— Ти не мусиш нам це розповідати, — сказала Маделін.

— Вона — хороша людина, Медді, — з розпачем сказав Натан. Він не дивився на Еда. Його погляд був прикутий до Маделін. Він звертався до їхньої історії.

До їхніх минулих спогадів та любові, і хоч він її і покинув, зараз він просив її забути все і пригадати ті часи, коли вони були одержимі одне одним, коли вони прокидалися радісно всміхаючись одне одному. Це було божевілля, але вона розуміла, про що він її просить. Він просив двадцятирічну Маделін про послугу.

— Вона — чудесна мама, — сказав Натан. — Найкраща мама. І я можу тобі обіцяти, що вона в жодному разі не хотіла, щоб Перрі впав. Думаю, коли вона побачила, як він ударив Селесту, то…

— Її перемкнуло, — сказала Маделін. Вона бачила, як рука Перрі впевнено і звично описує граційну дугу. Вона чула низький грудний голос Бонні. Вона зрозуміла, що на світі так багато рівнів зла. Маленьке зло, як-от її власні злі слова. Як відмова запросити дитину на день народження. Більше зло — як-от покинути свою дружину з новонародженою дитиною, чи зраджувати дружині з нянькою. А ще було зло, з яким Маделін не стикалася, — жорстокість у готельних кімнатах та заміських будинках, продаж маленьких дівчаток, немов товарів, нищення невинних сердець.

— Я знаю, що ти мені нічого не винна, — сказав Натан, — бо те, що я зробив, коли Абігель була маленькою, це не можна пробачити…

— Натане, — перебила його Маделін. Це було божевільно і незрозуміло, бо вона його не пробачила, і вирішила, що ніколи не пробачить, і він біситиме її до скону, і одного дня він поведе Абігель під вінець, а Маделін буде скреготати зубами, але він однаково — частина її сім’ї, він все ще є на тому аркуші картону, що зображує їхнє сімейне дерево.

Як можна пояснити Едові, що їй не особливо подобалася Бонні, що вона її не дуже розуміла, але виявилося, що вона готова брехати так, як брехала би заради Еда, або дітей, чи матері. Виявилося, хай би як дивно та неймовірно це не було, що Бонні — це теж її сім’я.

— Ми нічого не скажемо поліції, — сказала Маделін. — Ми нічого не бачили. Нічогісінько.

Ед підвівся, різко скрипнувши стільцем, та вийшов, не озираючись.

Детектив сержант Адріан Квінлан: Хтось не каже всієї правди про те, що сталося на балконі.