Велика маленька брехня

Розділ тридцять четвертий

— Тобі колись хотілося експериментів з — як воно називається — аутоасфіксіофілією? — спитала Маделін Еда в ліжку. Він читав книжку, а вона розважалася з планшетом.

То був наступний вечір після її подорожі з картоном до Джейн. Цілий день вона думала про історію Джейн.

— О, не відмовлюся. Давай спробуємо. — Ед зняв окуляри, відклав книжку та зацікавлено поглянув на неї.

— Що? Ні! Ти жартуєш? — запитала Маделін. — В будь-якому разі, я не хочу сексу, бо переїла різото.

— О, так. Глупство з мого боку. — Ед знову надягнув окуляри.

— За такими забавами люди ненароком позбавляють себе життя! Вони постійно помирають. Це дуже небезпечна практика, Еде!

Ед подивився на неї поверх окулярів.

— Не можу повірити, що ти хотів мене придушити, — сказала Маделін.

Він похитав головою:

— Я лише хотів показати тобі, що охоче підлаштуюся під твої бажання. — він зазирнув у її планшет. — Ти там що шукаєш способів додати перчинки до нашого статевого життя, чи що?

— На бога, ні! — театрально відповіла Маделін.

Ед хмикнув.

Вона читала статтю про аутоасфіксіофілію.

— Тобто, коли артерії збоку на шиї стискаються, людина потерпає від раптового браку кисню в мозку і переживає напівгалюциногенний стан. — Вона задумалась. — Я помітила, що коли у мене нежить, я частенько маю настрій на любощі. Може, тому.

— Маделін, коли у тебе нежить, ти ніколи не хочеш любощів.

— Справді? Може, я просто тобі не казала.

— Може й не казала, — він повернувся до своєї книги. — У мене колись була дівчина, якій це подобалося.

— Серйозно? Яка?

— Ну не те щоб я з нею зустрічався, так, інтрижка.

— І оця інтрижка хотіла, щоб ти її… — Маделін обхопила горло руками, висолопила язика та стала ротом хапати повітря.

— Господи, отак ти виглядаєш дуже сексі, — сказав Ед.

— Дякую, — Маделін відпустила горло, — і що, ти робив?

— Та якось без особливого ентузіазму, — Ед зняв окуляри та усміхнувся сам до себе, пригадуючи. — Я був трохи п’яненький. Тож мені складно давалися її вказівки. Пам’ятаю, що вона розчарувалася у моїх талантах. Ти, мабуть, цьому не повіриш, але я не завжди прагну гострих відчуттів та насолоди.

— Так-так, — Маделін кивнула, щоб він замовк, та переключилася на планшет.

— Звідки такий раптовий інтерес до еротичного задушення?

Вона розповіла йому історію Джейн та спостерігала, як напружувалися дрібні м’язи його щелеп, як примружувалися очі — у нього завжди так було, коли він чув по радіо новини про те, як постраждала якась дитина.

— Виродок.

— Я знаю. І йому це зійшло з рук.

Ед похитав головою:

— Дурненька дівчинка, — зітхнув він. — Такі чоловіки просто полюють на…

— Не називай її дурненькою дівчинкою! — Маделін так швидко сіла у ліжку, що планшет зісковзнув з її колін. — Ти ніби її звинувачуєш!

Ед примирливо підняв руки:

— Звісно, не звинувачую. Я лише хотів сказати…

— А що якби то була Абігель чи Хлоя? — вигукнула Маделін.

— Я, власне, думав про Абігель чи Хлою.

— Тобто, ти б їх звинувачував, так? Ти б сказав: «Дурненька дівчинка, ти на це заслужила!»

— Маделін, — сказав Ед спокійним голосом.

Їхні сварки завжди так починалися. Що більше сердилася Маделін, то спокійнішим ставав Ед. Зрештою, доходило до того, що Ед розмовляв з нею, як із психопатом, в руках якого цокає вибухівка. Це так бісило!

— Ти звинувачуєш жертву! — вона уявила Джейн у маленькій, порожній і холодній квартирі, вираз її обличчя, коли вона розповіла свою сумну і брудну історію, сором, який вона досі відчувала через стільки років. Вона сказала «Я мушу визнати свою долю відповідальності» і «Нічого страшного». Вона пригадала фото, яке Джейн їй показала. Відкритий, безтурботний вираз обличя. Червона сукня. Джейн колись носила яскраві кольори! Джейн колись носила декольте! А тепер Джейн одягалася дуже скромно, ніби вибачаючись, ніби прагнучи зникнути, ніби намагаючись бути непомітною, бути ніким. І це з нею зробив той чоловік. — Коли чоловіки сплять з випадковими жінками, то це круто, а коли так робить жінка, то це — дурня і легковажність. Це подвійні стандарти!

— Маделін. Я її не звинувачую.

Ед усе ще розмовляв з нею голосом «я-дорослий-а-ти-божевільна», але вона бачила в його очах іскорки гніву.

— Звинувачуєш! Не можу повірити, що ти це сказав! — слова просто лилися з неї. — Ти — один з тих, що кажуть «А чого вона чекала? Вона в обід вже пила, тож звісно заслужила зґвалтування цілою футбольною командою!»

— Ні!

— Так!

Щось змінилося в обличчі Еда. Він почервонів. Підвищив голос.

— Дозволь сказати, Маделін. Якщо моя донька одного дня спатиме з першим-ліпшим, якого вона зустріла у барі готелю, то я маю всі права сказати, що вона — дурненька!

Те, що вони сварилися через це, було дурнею. Якась раціональна частина її це знала. І знала, що Ед не звинувачував Джейн. Знала, що її чоловік був кращою, добрішою людиною, аніж вона сама, і все ж не могла пробачити йому за те, що він сказав «дурненька дівчинка». Ніби ці слова були відображенням чогось страшенно неправильного. Як жінка Маделін почувалася зобов’язаною сердитися на Еда від імені Джейн, і від імені кожної «дурненької дівчинки» і навіть від свого імені, бо, зрештою, таке і з нею могло статися, і навіть таке м’яке слово як «дурненька» звучало немов ляпас.

— Я просто не можу залишатися з тобою в одній кімнаті, — вона вискочила з ліжка та забрала свій планшет.

— Ну то будь смішною, — сказав Ед. Надягнув окуляри. Він засмутився, але Маделін знала, що хвилин з двадцять Ед ще читатиме, а потім вимкне світло та одразу засне.

Наскільки могла, Маделін постаралася стукнути дверима (вона б з величезним задоволенням гучно гупнула дверима, та боялася розбудити дітей) і в темряві попростувала сходами донизу.

— Не вдарся там на сходах! — гукнув Ед зі спальні. Він уже про все забув, подумала Маделін. Вона зробила собі чашку ромашкового чаю та вмостилася на канапі. Насправді вона ненавиділа ромашковий чай, але він ніби мав заспокійливі властивості чи щось там, тому завжди намагалася змусити саму себе його пити. Звісно, Бонні пила лише трав’яні чаї. Абігель говорила, що і Натан зараз намагається не вживати кофеїну. Ось вона, проблема у розлученнях: ти постійно отримуєш усю цю інформацію про свого колишнього, якої б ти ніколи не дізналася. Наприклад, вона знала, що Натан називав Бонні «Бонні Бон» — якось Абігель про це згадала на кухні. Ед, котрий стояв за нею, мовчки запхав до рота два пальці, змушуючи Маделін розсміятися. Але все ж, ліпше б вона цього не знала. (Натану завжди подобалися алітерації, колись він називав її Макоцвітна Медді — не надто романтично). Чому Абігель відчувала потребу поділитися цією інформацією? Ед думав, що вона робить це навмисно, щоб уколоти Маделін, зробити їй боляче, але Маделін не вірила, що Абігель така зла.

Віднедавна Ед бачив в Абігель лише найгірше.

Ось що стояло за її раптовим спалахом гніву у спальні. Насправді тут не було нічого спільного з тією фразою про дурненьку дівчинку. Справа була у тому, що вона все ще сердилася на Еда через те, що Абігель переїхала до Натана та Бонні. Що більше минало часу, то більше їй здавалося, що у цьому винен Ед. Може, Абігель ще вагалася, не прийняла остаточного рішення, не думала про це серйозно, та Едова фраза «Заспокойся!» стала тим поштовхом, якого їй бракувало. Можливо, коли б він цього не сказав, вона б і досі жила з нею. Можливо, вона б спокійно пережила цей етап. Таке трапляється з підлітками. У них часто змінюється настрій.

Маделін все пригадувала ті дні, коли вони з Абігель жили вдвох, і часом її долало дивне відчуття, що Ед, Фред та Хлоя були непроханими гостями. Хто ці люди? Вони ніби прийшли у життя Маделін та Абігель і принесли з собою цей галас і безлад, гучні комп’ютерні ігри, бійки, і виштовхали бідолашну Абігель.

Вона засміялася від думки про те, як обурилися б Хлоя з Фредом, коли б довідалися, що вона думає про їхнє існування, а надто Хлоя.

«Але де була я? — вона завжди запитувала це, коли переглядала старі фотографії Маделін та Абігель. — Де татко? І Фред?»

«Ти була у моїх мріях», — відповіла Маделін, і це була правда. Але їх не було у мріях Абігель.

Вона відпила чаю та відчула, що гнів поволі полишає її. Але це не мало нічого спільного з цим дурнуватим чаєм.

Насправді у всьому винен той чоловік.

Бенкс. Саксон Бенкс.

Таке незвичне ім’я.

Вона торкнулася кінчиками пальців прохолодної та гладенької поверхні планшета.

Джейн благала Маделін не ґуґлити його, і Маделін пообіцяла, тож це все було неправильно, але бажання побачити цього мерзотника було нездоланним. Щоразу, коли в новинах вона читала про злочини, їй завжди хотілося побачити злочинця, пильно поглянути в його обличчя та віднайти в ньому ознаки зла. (Вона завжди їх розпізнавала). І це було так просто, лише натиснути кілька кнопок на цьому маленькому прямокутнику, її пальці ніби зробили це без її дозволу, і поки вона думала, порушувати обіцянку, чи ні, результати пошуку уже були перед нею на екрані, ніби ґуґл — це продовження її розуму, вона лише подумала — і воно вже готове.

Вона лише подивиться — дуже швидко, просто прогляне, і тоді згорне сторінку та витре усі згадки про Саксона Бенкса з історії пошуку. Джейн ніколи не дізнається. Не те щоб Маделін хотіла щось із ним зробити. Вона не збиралася планувати ніякої помсти. (Хоча частина її розуму уже простувала цією стежкою: може, афера? може, якось вкрасти його гроші? публічно принизити чи дискредитувати? мав би бути спосіб).

Вона двічі клікнула на посилання, і розгорнула на весь екран одну з гарно освітлених портретних фоток. Забудовник Саксон Бенкс жив у Мельбурні. Цікаво, це він? Симпатичний чоловік, важка щелепа, посмішка задоволеного собою чоловіка, і очі, що, здавалося, дивляться прямо на Маделін доволі войовничо, майже агресивно.

— Ти — придурок, — вголос сказала Маделін. — Ти, либонь, думаєш, що можеш робити що завгодно з ким завгодно?

Що б вона зробила у ситуації Джейн? Вона не могла уявити, що зреагувала б так само, як Джейн. Маделін дала б йому ляпаса. Її б не зламали слова «гладка і страшна», бо вона була впевнена у собі та своїй зовнішності, навіть у дев’ятнадцять, чи особливо у дев’ятнадцять. Вона сама вирішувала, як виглядає.

Може, цей чоловік навмисно обирав дівчат, про яких розумів, що його образи їх ранять.

Чи, може, ця думка — це також обвинувачення жертви? Цього б не трапилося зі мною. Я б опиралася. Я б не повелася. Він би не зруйнував мою самооцінку. Джейн була абсолютно беззахисна тоді — гола в його ліжку, маленька дурненька дівчинка.

Маделін зловила саму себе на цій думці «дурненька дівчинка». Вона щойно думала точнісінько так само, як Ед. Зранку вона його перепросить. Ну не вголос, але вона, наприклад, зварить йому некруте яйце, і він усе зрозуміє.

Маделін ще раз уважно подивилася на фото. Вона не бачила ніякої подібності із Зіггі. Чи може, все ж бачила. Трішки, в районі очей. Вона прочитала коротеньку біографію біля фотки. Бакалавр цього, магістр того, член інституту байдуже чого, бла-бла-бла. У вільний час Саксон полюбляє плавати на вітрильнику, займатися альпінізмом та проводити час із дружиною та трьома маленькими донечками.

Маделін здригнулась. У Зіггі було троє зведених сестер.

Тепер Маделін це знала. Знала щось, що не повинна була б знати, і вона не могла стерти це знання. Вона знала щось про Зіггі, чого не знала навіть сама Джейн. Вона не лише порушила обіцянку, вона порушила приватність Джейн. Як маленький вуаєрист нишпорила по інтернету і шукала фотки батька Зіггі. Її обурювало те, що сталося з Джейн, але якась її частина смакувала цю історію, хіба ні? Хіба вона не насолоджувалася цим гнівом через сумну і брудну історію сексу Джейн? Її співчуття виходило з вищої, комфортної позиції когось, у кого з життям усе гаразд — міцний середній клас: чоловік, будинок, іпотека. Маделін поводилася точнісінько, як подруги її мами, котрі так заповзятливо співчували, коли Натан покинув її та Абігель. Вони засмучувалися та гнівалися, співчували їй, але настільки настирно, настільки жахливо, що Маделін почувалася ще більше вразливою та відчувала потребу захищатися, хоча і була щиро вдячна за домашні запіканки, котрі вони урочисто лишали на столі у кухні.

Маделін пильно дивилася в очі Саксону, і він, здавалося, теж дивився у її розуміючі очі, ніби знав усі гидкі речі, які тільки можна було про неї знати. Хвиля відрази накотила на неї та схлинула, залишивши відчуття липкості та тремтіння.

Крик мечем розітнув сонну тишу: «Мамо! Мамо, мамо, мамо!»

Маделін підхопилася на ноги, її серце шалено калатало, хоч вона і знала, що то всього лиш Хлої наснився поганий сон.

— Іду, я йду! — гукнула вона та побігла коридором. Таке вона могла владнати. Легко. І це приносило неабияке полегшення. Бо Абігель її вже не потребувала, а там, у світі, повно лихих людей на кшталт Саксона Бенкса, і вони лише чекають, щоб усіляко скривдити дітей Маделін, і вона ні чорта не може з цим удіяти. Принаймні вона здатна виволокти монстра з-під Хлоїного ліжка та голіруч убити його.