Велика маленька брехня

Розділ сорок третій

Зіггі все ще плакав, коли у двері постукала няня. Він сказав Джейн, що трьом чи чотирьом дітям батьки заборонили гратися з ним (він плутався і не міг пояснити, скільки).

Він сховав обличчя в її блузі, а потім спустився до ніг, коли вона сіла на ліжко поруч із ним. Зіггі раптом кинувся на неї, майже поваливши на спину. Джейн відчувала, як міцно притискається до неї його маленький носик, як мокріють її джинси від його сліз, як він міцніше і міцніше притискається до її ноги, ніби хоче заховатися в ній.

— Мабуть, то Челсія, — Джейн взяла його за худенькі плечики та спробувала відірвати від себе, але він тримався міцно і навіть не перевів подих.

— Вони всі від мене тікають, — схлипував він. — Швидко! І я ніби граюся у «Зоряні війни»!

Схоже, Джейн уже не йде на засідання клубу. Не може ж вона лишити його ось так. До того ж, а раптом там будуть батьки, які підписали петицію? Або ті, котрі заборонили дітям гратися із Зіггі?

— Зачекай, — гукнула вона, піднімаючи його безвільне, важке тіло зі своїх ніг. Він подивився на неї — вологе, сопливе маленьке обличчя — та зарився обличчям у подушку.

— Вибач, я змушена відмінити, — сказала Челсії Джейн. — Та в будь-якому разі я тобі заплачу.

У неї не було дрібніших купюр за п’ятдесят доларів.

— О, клас! Дякую! — підлітки ніколи не пропонували дати решту.

Джейн замкнула двері та пішла подзвонити Маделін.

— Я не приїду, — сказала вона. — Зіггі погано почувається.

— Це через Амабеллу, правда? — запитала Маделін. Джейн почула гомін голосів. Деякі з батьків уже були там.

— Так. Ти чула про петицію? — вона старалася, щоб її голос звучав спокійно. Вона уже, мабуть, набридла Маделін: то вона плакала через гіпопотама Гаррі, то розповідала брудні сексуальні історії. Маделін, мабуть, проклинає той день, коли підвернула ногу.

— Це жахливо, — сказала Маделін. — Я киплю від люті.

На задньому фоні почувся сміх. Складалося враження, що там була вечірка з коктейлями, а не засідання книжкового клубу. Через ці звуки сміху Джейн відчула себе покинутою, хоч її і було запрошено.

— Не займатиму тебе, — сказала вона. — Гарненько там повеселіться.

— Я тобі подзвоню, — сказала Маделін. — Не хвилюйся. Ми все залагодимо.

Щойно Джейн завершила розмову, у двері знову постукали. То була жінка, що мешкала поверхом нижче, мама Челсії Ірен, вона тримала в руках п’ятидесятидоларову банкноту.

— Ви не платитимете їй п’ятдесят доларів за ніщо, — сказала вона.

Джейн із вдячністю забрала гроші. Вона вже пошкодувала, що віддала Челсії гроші. Зрештою, п’ятдесят доларів — це п’ятдесят доларів.

— Та я думала, незручно, розумієте, — сказала Джейн.

— Їй п’ятнадцять. Вона пройшла один проліт сходинок. Із Зіггі все гаразд?

— У нас проблеми у школі, — сказала Джейн.

— Бідолашні, — сказала Ірен.

— Булінг, — пояснила Джейн. Вона навіть не знала Ірен настільки добре, вони лише зустрічалися на сходах та розмовляли.

— Хтось ображає маленького Зіггі? — насупилася Ірена.

— Вони кажуть, що то Зіггі ображає інших.

— Дурня, — сказала Ірен. — Не вірте. Я двадцять років працювала вчителькою початкових класів і за кілометр бачу тих, хто на таке здатен. Зіггі не з таких.

— Сподіваюся, — сказала Джейн. — Тобто, я теж так думаю.

— Б’юсь об заклад, то батьки здіймають бучу, — Айрін проникливо подивилася на неї. — Нині батьки надмірно вникають у всі дитячі справи. Поверніть мені старі добрі часи зваженої байдужості. На вашому місці, я б сприймала все це трохи скептично. Маленькі діти — маленькі проблеми. Заждіть, аж поки почнеться секс, наркотики та соціальні мережі — ось за це і хвилюватиметесь.

Джейн ввічливо усміхнулася та підняла п’ятдесятидолларову купюру:

— Дякую вам. Скажіть Челсії, що я покличу її доглядати Зіггі іншим разом.

Вона міцно зачинила двері. Її трохи роздратували слова Ірен «маленькі діти — маленькі проблеми». У коридорі вона почула, що Зіггі все ще плаче: не тим вимогливим плачем, як дитина, котра вимагає уваги, чи переляканим криком дитини, що поранилася. Він плакав, як дорослий: м’яко та гірко схлипував.

Джейн зайшла до кімнати, на мить зупинилася у дверях та подивилася на нього — як він лежав обличчям у подушку, плечі тремтять, руки стискають наволочку «Зоряні війни». І відчула, як всередині народжується щось міцне та сильне.

Тієї миті їй було байдуже, чи справді Зіггі скривдив Амабеллу, чи успадкував він недобру схильність до насильства від свого біологічного батька, Та й хто б казав, що ця схильність була успадкована від батька — якби Рената зараз була тут, Джейн би її відлупцювала. Відлупцювала б із великим задоволенням. Вдарила б так сильно, що її дорогі окуляри злетіли б з носа. Може, вона навіть розтовкла б ті окуляри, як справжній агресор. І якщо це робить її надмірно турботливою мамою, то кому яка з біса справа?

— Зіггі? — вона сіла поруч та погладила його по спинці.

Він підняв заплакане личко.

— Давай навідаємо бабусю з дідусем. Ми візьмемо піжами та переночуємо там.

Він чхнув. Його тільцем пробіг дрож.

— І всю дорогу їстимемо чипси, шоколадки та інші смаколики.

Саманта: Я знаю, що я постійно сміюся та жартую та все таке, тож ви, мабуть, думаєте, що я — безсердечне стерво, але це як захисний механізм, чи що. Я хочу сказати, це — трагедія. І цей похорон був просто… коли той милий хлопчик поклав листа на труну… Я не можу навіть… Це було сильніше за мене, сильніше за всіх нас.

Тея: Такі переживання. Це нагадало мені похорон принцеси Діани, коли принц Гарі залишив записку «Мамі». Не те щоб ми в цьому випадку говорили про королівську сім’ю, звісно.