Велика маленька брехня

Розділ двадцять восьмий

«Буває і гірше», — думала Маделін, складаючи білі джинси скінні та вкладаючи їх у напівспаковану валізу на ліжку Абігель. Маделін не мала права на ті почуття, що її переповнювали. Їх інтенсивність та сила лякали її та соромили. Вони зовсім не відповідали ситуації, що склалася. Отже, Абігель захотіла жити з татом, і не дуже гарно це все провернула. Але ж їй було чотирнадцять. А чотирнадцятилітні не можуть похвалитися особливою чуйністю та емпатією.

Маделін думала, що не переживає. Що змирилася з ситуацією. Що усе це зовсім не проблема. Вона зайнята. Має купу інших справ. А потім воно знову раптом як заболить — немов раптовий удар у живіт. І вона знову дихає швидко і поверхово, немов під час пологів.

(Двадцять сім годин пологів, коли народжувалася Абігель. Натан та акушерка жартували про футбол, а Маделін просто помирала. Ну добре, не помирала, але дуже чітко пам’ятала думку, що такий біль може закінчитися лише смертю, і що останні слова, які вона почує, будуть про шанси Менлі вийти в прем’єр-лігу).

Із кошика на білизну вона взяла один із топів Абігель. Ніжний персиковий — він не пасував кольоротипу Абігель, але вона його любила. Його можна було прати лише вручну. Тепер це робитиме Бонні. А може, оця нова вдосконалена версія Натана тепер ще й пере. Натан версія 2.0. Залишається зі своєю дружиною. Займається волонтерством у притулках для безхатьків. Пере вручну.

Він мав приїхати сьогодні ввечері на братовому пікапі, щоб забрати ліжко Абігель. Вчора ввечері Абігель запитала, чи може забрати своє ліжко до тата. Це було гарне ліжко — із колонами та балдахіном, Маделін та Ед подарували його їй на чотирнадцятиліття. І бачити захват на її обличчі, коли вона вперше побачила цей подарунок, вартувало кожного центу тої захмарної ціни, яку вони заплатили. Вона танцювала від радості. Ці спогади були немов про іншу людину.

— Твоє ліжко залишиться тут, — сказав Ед.

— Воно належить їй, — сказала Маделін. — Я не проти, хай забирає. — Вона сказала це, щоб зробити боляче Абігель, щоб зробити їй так само боляче, як зробила вона, щоб показати, що їй байдуже, що Абігель їде, і хоч вона і приїздитиме на вихідні, її справжнє життя та справжній дім буде деінде. Але Абігель зовсім не було боляче. Вона лише втішилася тим, що може забрати ліжко.

— Ку-ку, — сказав Ед, зазирнувши у спальню.

— Ку-ку, — відповіла Маделін.

— Абігель мала б сама пакувати свої речі, — зауважив він. — Вона вже доросла.

Може, вона і доросла, та зазвичай Маделін сама займалася пранням. Вона знала, де які речі — у пранні, чи сохнуть, чи вже складені до шафи, тож краще Маделін сама з цим впорається. З того часу, як Ед познайомився із Абігель, він завжди забагато він неї чекав. Як часто він говорив ці слова: «Вона вже доросла». Він не знав нікого з дітей такого віку, як Абігель, і Маделін здавалося, що він трохи завищує планку. З Фредом та Хлоєю все було інакше, бо він був поруч від народження. Він знав та розумів їх так, як ніколи не розумів Абігель. Звісно, він її любив і був для неї чуйним та уважним вітчимом — цю роль взяв на себе одразу і не скаржився (через два місяці після того, як вони почали зустрічатися, Ед пішов із Абігель на ранкове чаювання з нагоди Дня батька. Тоді Абігель його обожнювала), і можливо, у них би склалися чудові взаємини, але Натан, блудний батько, повернувся у найгірший час, коли Абігель було одинадцять. Занадто доросла, щоб нею керувати, та занадто маленька, щоб розуміти чи контролювати свої почуття. Вона змінилася буквально за одну ніч. Так, ніби вирішила, що навіть банальна ввічливість у спілкуванні з Едом стане зрадою батька. Ед сповідував трохи старомодний авторитарний підхід, і не дуже добре давав собі раду з виявами неповаги з боку Абігель, тож він програвав у порівнянні із завжди веселим Натаном.

— Думаєш, це я винен? — запитав Ед?

Маделін підняла голову:

— Що?

— В тому, що Абігель переїздить до батька? — він мав спантеличений вигляд, явно переживав. — Може, я занадто на неї тиснув?

— Звісно ні, — сказала вона, хоча й думала, що він почасти винен, але який сенс у тому, щоб йому про це сказати? — Думаю, найбільше її приваблює Бонні.

— Слухай, тобі ніколи не спадало на думку, що Бонні лікували електрошоком? — задумливо запитав Ед.

— В ній є певна пустота — погодилась Маделін. Ед зайшов до кімнати та торкнувся однієї з колон на ліжку Абігель.

— Я стільки наморочився, поки зібрав це ліжко, — сказав він. — Думаєш, Натан дасть із цим раду?

Маделін хмикнула.

— Може, варто запропонувати йому допомогу? — запитав Ед. Він і справді так думав. Йому було дискомфортно на саму думку про те, що робота буде зроблена абияк.

— Навіть не думай, — сказала Маделін. — А чому ти досі вдома? Хіба у тебе немає інтерв’ю?

— Є, мушу йти, — Ед нахилився, щоб поцілувати її.

— Хтось цікавий?

— Найстарший книжковий клуб Пірріві, — відповів Ед. — Ось уже сорок років вони щотижня зустрічаються.

— Я б теж організувала книжковий клуб, — сказала Маделін.

Харпер: Я розкажу про Маделін. Вона запросила усіх батьків до свого книжкового клубу, зокрема мене та Ренату. Оскільки я вже є членом іншого клубу, то відмовилась, мабуть, на щастя. Ми з Ренатою завжди любили хорошу літературу, а не ці легковажні вторинні бестселери. Порожні! Та кожному своє.

Саманта: Уся ця історія з клубом еротичної книжки почалася як жарт. І це, по правді, моя провина. Ми з Маделін чергували у їдальні, і я сказала щось про сексуальну сцену у книзі, яку вона вибрала. Та й, по правді, не така вже й брудна чи гаряча вона була, просто я хотіла посміятися, але Маделін раптом сказала «О, я забула тобі сказати, наш клуб — це клуб еротичної книжки». Так ми і почали його називати, і що більше обурювалися люди на кшталт Харпера та Керол, то більше розходилася Маделін.

Бонні: Щочетверга увечері я провожу заняття з йоги, в іншому разі я б залюбки приєдналася до книжкового клубу Маделін.