Велика маленька брехня

Розділ тридцятий

— Та пусте! Я була рада вибратися з дому, — відказала Маделін на слізну вдячність Джейн. — А тепер, Зіггі, давай швидесенько одягнемося та здолаємо твій проєкт.

«Проблеми інших людей завжди здаються здоланими, а чужі діти — слухнянішими», — подумала Маделін, коли Зіггі побіг одягатися.

Поки Джейн відбирала сімейні фотографії, Маделін оглянула її маленьку квартирку, яка так сильно нагадувала їй про ту квартиру, яку вона колись ділила з Абігель.

Вона знала, що романтизувала ті часи. Вона не пам’ятала, постійних труднощів з грошима, або самотності ночей, коли Абігель спала, а по телевізору не було нічого путнього.

Тепер, ось уже кілька тижнів, Абігель жила із Натаном та Бонні, і здавалося, від цього було добре всім, окрім самої Маделін. Сьогодні, коли вона отримала повідомлення Джейн, менші діти уже спали, а Ед працював над статтею, тож Маделін змушена була дивитися шоу «Наступна топ-модель Америки».

— Абігель! — гукнула вона, вимкнувши телевізор, аж раптом згадала, що її спальня порожня, а ліжко з чотирма колонами замінила канапа — для того, щоб Абігель мала де спати, коли навідуватиметься на вихідні. Маделін вже не знала, як поводитися з донькою, бо відчувала, ніби її посунули з ролі матері.

Зазвичай вони з Абігель разом дивилися шоу «Наступна топ-модель Америки», їли зефір та відпускали їдкі коментарі про учасниць. А тепер Абігель залюбки жила у домі, де немає телевізора. Бонні не вірила у телебачення. Натомість, після вечері вони сідали слухати класичну музику та розмовляти.

— Дурня! — відрубав Ед, коли про це почув.

— Тим не менше, це правда, — відповіла Маделін. Звісно тепер, коли Абігель приїздила додому, все, що вона хотіла, — це дивитися телевізор, і оскільки Маделін тепер була у позиції добренької мами, то вона це дозволяла Абігель. Зрештою, якби вона цілий тиждень слухала класичну музику, їй би самій хотілося втупитися у телевізор.

Усе життя Бонні було ляпасом для Маделін. (Даруйте, легким похлопуванням, скорше поблажливим, добрим поплескуванням, бо ж Бонні ніколи б не зробила нічого грубого чи насильницького). І саме тому, було так добре виступити у ролі рятівниці для Джейн, у ролі спокійного дорослого з готовими відповідями та рішеннями.

— Щось не можу знайти клей, щоб приклеїти фотки, — схвильовано сказала Джейн, коли вони все розклали на столі.

— Я маю, — Маделін видобула із своєї сумочки клей-олівець та вибрала для Зіггі чорний маркер.

— А ну-но, намалюй чудове велике дерево, Зіггі.

І все йшло дуже добре, аж до того часу, поки Зіггі не сказав:

— Нам треба написати ім’я татка. Панна Барнс сказала, що байдуже, що у нас немає фотографії, можна написати тільки ім’я.

— Котику, ти ж знаєш, що у тебе немає татка, — спокійно сказала Джейн. Вона говорила Маделін, що завжди намагалася бути максимально чесною із Зіггі щодо його батька. — Але тобі пощастило, бо в тебе є дядько Дейн та дідусь, та двоюрідний дідусь Джиммі. — Вона тримала фотографії усміхнених чоловіків, немов виграшну колоду карт. — А ще у нас є ось ця чудова фотографія твого пра-пра-прадідуся, котрий був солдатом!

— Так, але я однак мушу написати ім’я тата у цьому віконечку, — сказав Зіггі. — Треба провести лінію від мене до мами і тата. Ось як треба робити.

Він вказав на приклад сімейного дерева, котрий дала їм панна Барнс, — ідеальна, повна сім’я: мама, тато і двійко дітлахів.

«Панна Барнс мусить переглянути це завдання», — подумала Маделін. Вона й сама мала клопіт, виконувала завдання з Хлоєю. Тонкощі полягали у тому, чи треба проводити лінію від Абігель до Еда.

— Слід приклеїти фото справжнього татка Абігель, — сказав Фред, зазираючи через її плече. — І його машини теж.

— Ні, ми цього не робитимемо, — відрубала Маделін.

— Наше дерево не має бути точнісінько таким само, як те, яке тобі дала панна Барнс, — сказала Зіггі Маделін. — У кожного буде своє дерево, інше. Це лише приклад.

— Так, але треба написати імена мами і тата, — сказав Зіггі. — Як звати мого тата? Просто скажи мені. По літерах скажи. Бо я не знаю, як написати. Якщо я не напишу його імені, то з мене сміятимуться.

Діти таке вміли. Вони відчували слабкі місця інших, моменти, в яких ці інші відрізнялися від решти, та тиснули і тиснули на них, немов маленькі мучителі.

Бідолашна Джейн завмерла.

— Любий, — сказала вона обережно, дивлячись на Зіггі, — я ж розповідала тобі багато разів. Твій татко дуже б любив тебе, якби знав тебе, мені дуже шкода, але я не знаю, як його звати, я знаю, це несправедливо…

— Але тут треба написати ім’я! Панна Барнс нам так сказала! — у його голосі чулися знайомі істеричні нотки. З перевтомленими п’ятирічними дітьми слід поводитися так само, як і з вибухівками.

— Я не знаю, як його звати! — сказала Джейн, а Маделін впізнала у її голосі нотки стримуваних сліз — у дітях є щось таке, що повертає тебе саму у дитинство. Ніхто і ніщо не може тебе так довести, як твоя дитина.

— Зіггі, сонечко, розумієш, так завжди відбувається, — сказала Маделін. На Бога, може воно і справді так. У місті повно самотніх мам. Маделін збиралася завтра серйозно поговорити з панною Барнс та переконатися, що вона більше не даватиме дітям цей сміховинний проєкт. Навіщо намагатися запхати неповні сім’ї в акуратні рамки? Тим паче у ці роки?

— Ось що ми зробимо — напиши «тато Зіггі». Ти ж знаєш, як написати «Зіггі», правда? Звісно знаєш.

На її полегшення, Зіггі послухався та став виводити своє ім’я, висолопивши язика від старання.

— Дуже гарно написав! — поквапилася похвалити його Маделін. Вона не хотіла давати йому час подумати. — Ти пишеш набагато акуратніше, аніж моя Хлоя. Ось так! Написав! А поки ти спатимеш, ми з мамою наклеїмо решту фотографій. А тепер — час почитати тепер сном. Згода? Можна я тобі почитаю? Хочеш? Я б хотіла побачити, яка у тебе улюблена книжка.

Зіггі оторопіло кивнув, збентежений її натиском. Він підвівся, його маленькі плечі опустилися

— Добраніч, Зіггі, — сказала Джейн.

— Добраніч, мамусю, — сказав Зіггі. Вони розцілувалися на добраніч, немов подружня пара у сварці, не дивлячись одне одному в очі. А тоді Зіггі взяв за руку Маделін, і вона повела його у спальню.

Менш як за десять хвилин вона повернулася до вітальні. Джейн підвела голову. Вона саме акуратно приклеювала останнє фото на сімейне дерево.

— Тільки голову на подушку поклав, — сказала Маделін. — Він заснув, коли я йому читала — як діти у кіно. А я не знала, що діти насправді так уміють.

— Вибач мені, — сказала Джейн. — Ти не мусила приїздити сюди та вкладати спати ще одне дитя. Але я дуже тобі вдячна, бо зовсім не хотіла перед сном заводити з ним розмову про це і…

— Тс-с-с, — й Маделін сіла поруч та поклала свою долоню на руку Джейн. — Це дрібниці. Я знаю, як воно. Перші класи — це нелегко. Діти дуже втомлюються.

— Він ніколи так раніше не говорив, — сказала Джейн. — Про батька, я маю на увазі. Я завжди знала, що одного дня це питання спливе, але не думала, що це буде раніше, аніж йому виповниться тринадцять чи скільки там. Я думала, у мене буде час, щоб придумати, що саме сказати. Мама і тато завжди казали: кажи правду, але знаєш, правда не завжди… не завжди…

— Приємна, — підказала Маделін.

— Так, — погодилася Джейн. Вона підправила куточок фотографії, яку щойно приклеїла, та оглянула роботу. — Він буде єдиним в класі без фотографії тата.

— Це не кінець світу, — сказала Маделін. Вона торкнулася фотографії тата Джейн із Зіггі на колінах. — У його житті багато люблячих чоловіків. — Вона подивилася на Джейн. — Шкода, що у нас в класі немає дітей з двома мамами чи двома татами. Коли Абігель вчилася у першому класі на заході, у нашому класі були найрізноманітніші сім’ї. Тут, на півострові, ми всі занадто правильні і консервативні. Нам подобається думка про різноманітність, але насправді різні у нас лише банківські рахунки.

— Я знаю, як його звати, — тихо сказала Джейн.

— Батька Зіггі? — Маделін теж стишила голос.

— Так, — відповіла Джейн. — Його звати Саксон Бенкс. — Коли вона вимовляла ім’я, слова ніби в’язли у роті, ніби вона намагалася вимовити чужі, незнайомі звуки іноземної мови. — Гарно звучить, правда? Солідно. Добрий, порядний громадянин. І сексуальний! Сексуальний Саксон.

Вона стенула плечима.

— Ти намагалася з ним зв’язатися? — запитала Маделін. — Розказати йому про Зіггі?

— Ні, не намагалася — відповіла Джейн. Фраза прозвучала на диво формально і сухо.

— І чому ти не намагалася? — Маделін повторила її інтонацію.

— Бо Саксон Бенкс не був дуже добрим хлопцем, — сказала Джейн. — По правді, він був дуже недобрим.

— Боже, Джейн, що цей придурок з тобою зробив?