Велика маленька брехня

Розділ двадцять сьомий

Саманта: Послухайте, вам слід розібратися в демографії цього району. Перш за все, тут багато представників робочих спеціальностей. Справді, у Пірріві багато робочого класу. Такий, як мій Стью. Сіль землі. Чи сіль моря, бо ж усі вони — серфери. Усі вони виросли тут і ніколи не полишали цього місця. Ну і потім є ще й інші. Усі ці ваші гіпі-шміпі. А в останні років десять сюди переїхали виконавчі директори та банкіри і набудували маєтків на пагорбах. Але! На всіх дітей — лише одна школа! Тому на шкільних заходах сантехнік, банкір та гадалка на кришталевій кулі намагаються знайти спільну мову. Це смішно. Не дивно, що у нас виник заколот.

Після спортивного свята Селеста приїхала додому та навпроти будинку побачила припарковану машину прибиральниці. Коли вона відчинила двері, почула, як нагорі гуде пилосмок.

Вона пішла на кухню зробити собі чаю. Прибиральники приходили раз на тиждень — зранку у п’ятницю. Вони брали за роботу 200 доларів, але після них будинок блищав.

Коли мама Селести почула, скільки та витрачає на прибирання, то лише зітхнула.

— Люба, я приходитиму раз на тиждень, щоб тобі допомогти. Залиш ці гроші на щось інше.

Її мама не могла осягнути масштабів статків Перрі. Коли вона вперше приїхала до їхнього будинку — величезного, з дивовижним видом на море, — то ходила навколо із напруженим, ввічливим виразом обличчя, немов у туристки, котра спостерігає за якоюсь культурною демонстрацією. Зрештою, вона погодилася, що тут дуже просторо. Для неї дві сотні доларів були скандальною сумою грошей за щось, що ти могла б, мусила б! робити самостійно. Якби вона побачила Селесту зараз, як вона спокійно сидить, тоді як інші люди прибирають її будинок, то була б направду шокована. Мама Селести ніколи не присідала. Вона приходила додому з нічної зміни у лікарні, одразу йшла на кухню та готувала сніданок на всю сім’ю, тоді як Селестин батько читав газету, а сама Селеста чубилася з братом.

Боже, як вони гамселили одне одного! Він лупцював її, але вона завжди давала йому здачі.

Може, якби вона не росла зі старшим братом, якби вона не виросла із цим непростим австралійським менталітетом шибайголови: якщо тебе вдарив хлопець, дай йому здачі! Можливо, якби вона тихенько і мило заплакала, коли Перрі вдарив її уперше, може, цього б не сталося знову.

Пилосмок замовк, і вона почула чоловічий голос, за ним — вибухи сміху. У неї працювала молода пара корейців. Зазвичай, якщо Селеста була вдома, вони працювали у цілковитій тиші, — мабуть, вони не почули, що вона повернулась. Їй вони демонстрували лише професіоналізм. Раптом вона відчула образу, ніби хотіла подружитися з ними. Давайте разом сміятимемося та розмовлятимемо, доки ви прибираєте у мене вдома!

Над головою почулися дрібні кроки, ніби хтось біг, та дівочий сміх.

«Припиніть веселитися у моєму домі!, — подумала Селеста. — Краще прибирайте.»

Селеста пила чай. Від гарячої чашки боліла губа. І вона заздрила прибиральникам.

Ось вона — сидить у своєму величезному будинку, хандрить.

Селеста відставила чашку, вийняла з гаманця картку «American Express» та ввімкнула ноутбук. Завантажила сторінку «World Vision» та погортала сторінки дітей, яким можна допомогти: ніби товари на поличці для багатих білих жінок, таких, як вона. Селеста вже підтримувала трьох дітей, і намагалася зацікавити цим хлопців. Погляньте! Ось маленька Блессінг із Зімбабве. Вона змушена далеко ходити по прісну воду. А вам треба лише дійти до крану у ванній.

— То чому вона не зніме трохи грошей у банкоматі? — запитав Джош. Перрі взяв на себе відповідь за це запитання, і терплячі пояснення, і розмови з дітьми про вдячність та допомогу тим, кому пощастило менше.

Селеста переказала гроші ще чотирьом дітям.

Навіть підписати усім їм листівки на день народження чи написати листи займе купу часу.

Невдячне стерво.

Вона заслужила на те, щоб її били. Заслужила.

Вона боляче вщипнула себе за стегно — аж на очі навернулися сльози. Завтра там будуть нові синці. Синці, котрі вона сама собі поставила. Їй подобалося бачити, як вони міняються, глибшають, темнішають, а потім поволі зникають. Це було її хобі. Її захоплення. Добре мати захоплення.

Вона втрачала здоровий глузд.

Селеста блукала сайтами доброчинної допомоги, що показували увесь біль та страждання цього світу: рак, рідкісні генетичні захворювання, бідність, порушення прав людини, природні катаклізми.

Вона віддавала, віддавала та віддавала. За двадцять хвилин пожертвувала двадцять тисяч доларів із грошей Перрі. Це не приносило їй ані задоволення, ані гордості, ані радості. Її нудило. Вона робила свої пожертви, тоді як молода дівчина на колінах відтирала бруд у куточках її душової кабінки.

Тоді сама прибирай у себе вдома! Звільни прибиральників. Але їм від того легше не стане, чи не так? Віддай більше на благочинність! Віддавай, доки не стане боляче.

Вона переслала ще п’ять тисяч доларів.

Чи вплинуть ці щедрі пожертви на їхнє фінансове становище? Вона навіть не знала. Фінансовими справами опікувався Перрі. Зрештою, гроші — це ж його робота. Він нічого від неї не приховував. Вона знала, що він із радістю показав би їй усі рахунки та інвестиційні портфелі, якби їй захотілося, та сама лише думка про це, про усвідомлення конкретних цифр, викликала запаморочення.

— Я відкрила рахунок за світло — та ледь не розплакалася, — кілька днів тому сказала Маделін. Селеста навіть подумала запропонувати їй оплатити її рахунок, але Маделін нізащо б не погодилася. У неї з Едом усе було прекрасно, комфортно. Існує стільки різних рівнів цього «комфортно». На рівні Селести жоден рахунок за світло не міг би засмутити до сліз.

В будь-якому разі, ти ж не роздаватимеш гроші друзям просто так, часом можна пригостити їх обідом чи кавою, але навіть тоді слід бути обережною, щоб нікого не образити, не робити цього занадто часто, щоб це не виглядало, як демонстрація твоїх статків. Ніби ці гроші були частиною її самої, хоча насправді це гроші Перрі, і до неї вони не мали жодного стосунку, їй просто пощастило, як і з зовнішністю. Це не вона так вирішила.

Коли Селеста ще вчилася в університеті, якось вона прийшла на заняття в особливо гарному настрої, сіла поруч із дівчиною на ім’я Лінда.

— Привіт, — сказала вона.

На обличчі Лінди відобразився жартівливий переляк.

— О, Селеста, — простогнала вона. — Я тебе сьогодні не витримаю. Не сьогодні, не тоді, коли я так гівняно почуваюся, а ти пританцювала сюди і так виглядаєш. — Вона вказала на обличчя Селести, немов на щось направду огидне.

Дівчата навколо вибухнули радісним сміхом, ніби хтось нарешті сказав уголос щось дуже смішне та руйнівне. Вони все сміялися, а Селеста посміхалася, немов ідіотка, бо не знала, як взагалі на таке реагувати. Ця фраза прозвучала, як ляпас, але реагувати треба було, як на комплімент. Вона мусила бути вдячна. «Слідкуй за тим, щоб не виглядати надто щасливою, — сказала вона сама собі. — Це дратує людей».

Вдячна, вдячна, вдячна.

Нагорі знову запрацював пилосмок.

За усі роки, що вони провели разом, Перрі ніколи нічого не говорив про те, як вона витрачає їхні (його) гроші, хіба лишень час від часу делікатно, жартівливо натякав, що вона могла б витрачати і більше, якщо захоче.

— Знаєш, ми можемо дозволити собі купити тобі нову блузку, — сказав він, коли застав її у ванній за відпираням плями на комірці улюбленої шовкової блузки.

— Та я цю люблю, — відповіла вона.

(Пляма була від крові).

Коли Селеста полишила роботу, змінилося її ставлення до грошей. Вона витрачала гроші так, ніби користувалася чужою ванною — обережно і ввічливо. Вона розуміла, що перед законом та в очах суспільства (мабуть) вона робила свій внесок у їхнє сімейне благополуччя, ведучи домашнє господарство, виховуючи хлопців, та однак вона ніколи не витрачала гроші Перрі так, як свої.

І вона ніколи не витрачала двадцять п’ять тисяч доларів за один день. Цікаво, він щось скаже з цього приводу? Розсердиться? Може, саме тому вона так вчинила? Часом, коли вона відчувала, як поволі наростає його гнів, коли знала, що це лише питання часу, коли у повітрі відчувала скандал, вона навмисне його провокувала. Щоб це скоріше сталося і закінчилося.

Невже навіть її пожертви на благочинність — це ще один крок у хворобливому танці їхнього шлюбу?

Не те щоб раніше цього не траплялося. Вони ходили на благодійні бали, і Перрі, мовчки киваючи, ставив двадцять, тридцять, сорок тисяч доларів. Але йшлося не про благодійність, а про виграш.

— Мою ставку ніколи не переб’ють, — якось сказав він їй.

Він був щедрим. Якщо він дізнавався, що у когось із сім’ї чи друзів скрута, то тишком виписував чек, або прямо переводив гроші, відмахувався від подяк, змінював тему та, здавалося, соромився тієї легкості, з якою вирішував чиюсь кризу.

У двері подзвонили, і Селеста пішла відчинити.

— Пані Вайт? — приземкуватий бородань вручив їй величезний букет квітів.

— Дякую, — відповіла Селеста.

— Схоже, ви — щаслива жінка, — сказав кур’єр, ніби ніколи не бачив, щоб жінки отримували такі великі букети.

— Це точно!

У носі залоскотало від солодкого важкого запаху квітів. Колись вона дуже любила отримувати квіти. Тепер це видавалося цілим квестом. Знайди вазу. Підріж стебла. Постав квіти і розправ букет.

Невдячне стерво.

Вона прочитала надпис на маленькій картці.

Люблю тебе. Пробач мені. Перрі.

Картку підписав флорист. Так дивно було бачити слова Перрі, написані чужою рукою. Цікаво, чи думав флорист, що такого Перрі накоїв? Який гріх він вчинив минулої ночі? Пізно прийшов додому?

Вона пішла з квітами на кухню. Помітила, що букет у її руках тремтів, ніби було холодно.

Вона міцніше вхопилася за стебла. Можна було б жбурнути їх у стіну, але це не принесло б задоволення. Шкода квітів. По всьому килиму були б мокрі обірвані пелюстки. І вона мусила б повизбирувати їх усі, доки прибиральники закінчать на другому поверсі та спустяться на перший.

Господи, Селесто, ти ж знаєш, що треба робити.

Вона пам’ятала, як їй виповнилося двадцять п’ять: тоді вона вперше була в суді, тоді ж придбала свій перший автомобіль, почала інвестувати в акції, щотижня грала у сквош. У неї були фантастичні трицепси і веселий сміх. Того року вона зустріла Перрі.

Шлюб та народження дітей зробили з неї блідішу, м’якшу і безвольнішу копію тієї дівчини, якою вона була.

Селеста обережно поклала квіти на стіл та повернулася до комп’ютера.

Відкрила ґуґл і ввела «сімейний консультант». Зупинилася. Стерла одну літеру, ще одну, ще і ще. Ні. Це вони вже пробували. Уся ця історія не про розподіл домашніх обов’язків і не про почуття образи. Їй треба було поговорити з кимось, хто знає, що люди можуть так поводитися, та вміє ставити правильні запитання.

Вона відчувала, як палахкотять її щоки, коли друкувала два страшні і ганебні слова.

Сімейне. Насильство.