ПРИКАЗКИ

Народився я на світ,

Як їдно­го ран­ня

Моя ненька за­баг­ла

Шпаків на снідан­ня.

А я, хло­пець-мо­ло­дець,

Пожалував ма­ми,

Серед лісу відпи­тав

Дупло зі шпа­ка­ми.

В дуп­ло ру­ку - не іде,

Голови не впхаю,

Сюди-туди край дуп­ла -

Та й сам улізаю.

Ходжу го­лий по дуплі…

Шпаченят до ка­та!

Я в па­зу­ху й за­гор­нув

Тії шпа­че­ня­та.

Вилізати б, так не то!..

Я й до­муд­ру­вав­ся,

Лиш со­ки­ру при­та­щив,

З дуп­ла про­ру­бав­ся.

Гиц із ду­ба на ко­ня!

Кінь собі бри­кає,

А со­ки­ра моя все

Зад йо­му ру­бає.

Нагадався за сім миль,

Назад по­ди­вив­ся,

А у ко­ня, як на сміх,

Лиш пе­ред ли­шив­ся.

Я і взяв­ся йо­му зад

З вер­би підправ­ля­ти,

І підпра­вив, та й заліг

На го­дин­ку спа­ти.

А кінь хо­дить по траві,

І пе­ред па­сеться,

А зад рос­те та й рос­те,

Аж до не­ба пнеться.

А для моїх шпа­че­нят

Того бу­ло й тре­ба -

Додряпались по вербі

До са­мо­го не­ба.

Пробудився - до шпаків -

Та де вже до ка­та!..

Аж на небі по­ло­вив

Свої шпа­че­ня­та!..

Ото зно­ву до вер­би!

А вер­ба й про­па­ла,

Бо ко­ня­ка на­пас­лась

Та й, знать, поб­ри­ка­ла.

Щастя тілько, що святі

Не горш­ки ліпи­ли,

Але якось на той час

Гречку мо­ло­ти­ли.

Розказав я їм біду,

Випросив по­ло­ви

Та з по­ло­ви ізсу­кав

Мотуз през­до­ро­вий.

Вп’яв до не­ба та й униз!

Мені й го­ря ма­ло!..

Аж до ни­зу на сім миль

Мотуза не ста­ло.

Згори й ка­жуть, що ска­чи!

Але я не хо­чу,

Що вгорі собі ур­ву,

То вни­зу над­то­чу.

І спус­ка­юсь собі вниз,

Мало й ос­тається,

Ще б ур­ва­ти кілька раз,

А мо­туз не рветься.

І висів я кілька літ,

Мамина ди­ти­на,

І ви­сох­ла, як дуп­ло,

Уся се­ре­ди­на.

А рій якось пролітав

Та ту­да й заб­рав­ся,

Наніс ме­ду, щільників,

Розхазяювався.

Наніс ме­ду кілька пуд,

Ну йо­го з бідою!..

Мотуз рветься - я в баг­но

Чуть не з го­ло­вою.

А тут якось по багні

І кач­ка хо­ди­ла,

На чуп­ри­ну наб­ре­ла,

Гніздо собі зви­ла.

Яєць мно­го на­нес­ла.

За дітей по­мов­ка,

Аж не­чис­тая не­се

Голодного вов­ка.

Та фур­ну­ла з го­ло­ви,

А той за­ви­нув­ся,

Поїв яй­ця та й на чуб

Хвостом обер­нув­ся.

А я за хвіст: «Гут­тю-га!»

А вовк на­ля­кав­ся

Та як ско­чить - я і - гоп!

На світ по­ка­зав­ся!

І ото вже я підріс,

Літ де­ся­ток бу­ло;

Дід хо­див ще без штанів,

А батька й не бу­ло.

То, бу­ва­ло, ко­ли хто

В гості зап­ро­шає,

То дід ся­де на по­лу

Та ме­не й пи­тає:

«А хто ж, си­ну, піде з нас?»

То я йо­го глад­жу:

«Та хто б, - ка­жу, - не пішов,

Все то їдно, - ка­жу. -

Або я піду ту­ди,

А ви сидіть, діду;

Або ви собі сидіть,

А я ту­ди піду».

А зи­мою хо­лод­но,

Нічим за­то­пи­ти,

То й пи­тається дідунь:

«Що, си­ну, ро­би­ти?»

А що ж, - ка­жу, - тра ко­мусь

Їхати в ду­би­ну!»

То, бу­ва­ло, й ка­же дід:

«Хто ж поїде, си­ну?»

То я й ка­жу: «Хоч сидіть,

А я не поїду!

Хоч по­сид­жу я за вас,

А ви їдьте, діду!»

То, бу­ва­ло, й їде дід…

А раз та­ки, в біса,

Потягнувся вже і я

За дідом до ліса.

Тілько вхо­ди­мо у ліс,

Аж ку­па ло­мач­чя!

Я со­ки­рою гу-гуп! -

Заєць з-під ло­мач­чя.

А ми собі не страшкі!..

«Гуттю-га!» - на зай­ця!

Та жи­венько до ло­мач -

Аж там сиві яй­ця.

«Заберімо!» - «За­берім!»

Зважили дрюч­ка­ми,

То на­си­лу що згор­нув

У шап­ку ру­ка­ми.

Ото я їх і приніс,

А в нас на ту по­ру

Розквокталася сви­ня,

Квокче ко­ло дво­ру.

«Пійміть, діду!» Дід пійняв,

Посадив на яй­ця…

То ми ма­ли шість волів,

Як орлів, від зай­ця.

Зараз та­ки й зап­ряг­ли,

Припічок зо­ра­ли,

То та­ко­го ж, ка­жу, ми

Того хліба ма­ли!..

Що як то вже нам женців

Прийшлося зби­ра­ти,

То без­ру­кая якась

Сама прий­шла жа­ти.

І на­жа­ла ж во­на нам

Та кіп наск­ла­да­ла,

І стеб­ла вже не бу­ло,

А та іще жа­ла.

«А що, си­ну? - ка­же дід. -

Треба спо­га­да­ти,

А де-то ми ті стир­ти

Будем зак­ла­да­ти?»

То, бу­ва­ло, я сид­жу

Та й дідові рад­жу:

«Адже у нас ко­мин е,

На ко­мині! - ка­жу. -

На ко­мині як скла­дем,

То й не тра су­ши­ти,

А на печі, як бог дасть,

Будем мо­ло­ти­ти!»

То, бу­ва­ло,свя­тий хліб

Аж ко­мин ко­ли­ше!..

Їдна тілько нам біда,

Що вклю­ну­лись миші.

А кіт якось на по­лу

Із діду­нем грав­ся,

Від діду­ня гиць на піч,

В за­кут­ку зак­рав­ся…

Та як хвос­том за­мах­нув -

Жиди б йо­го з’їли! -

То в по­мий­ни­цю стир­ти

Так і по­летіли!

А ото вже дід підріс

Та й і оду­бив­ся;

Після нього че­рез рік

І батько ро­див­ся.

Та ото вже тра бу­ло

Батька мені вчи­ти;

Але за­то, як нав­чив, -

То-то бу­ло жи­ти!

Все бу­ло у нас їдно:

Здатність і за­можність,

І ха­зяй­ст­во, й ре­мест­во,

І смак, і на­божність.

Мати лю­бить все пар­не,

А ми з батьком кис­ле,

Мати па­рить по се­лу,

А ми собі кис­нем.

Мати хо­дить цілий день,

Тілько ог­ля­дає,

А ми з батьком уночі

Вудку за­ки­даєм.

То, бу­ва­ло, та­ки так

В доб­рую го­ди­ну,

Як не клю­неться ко­жух,

То тяг­нем сви­ти­ну.

Купувати ко­ли що -

То ру­ка дри­жа­ла,

Зато ку­пим, то по нас

Аж зем­ля дви­жа­ла.

А на­божні що бу­ли,

То сох­ра­ни, бо­же!

Як до церк­ви се­ред дня

І не пус­тять, мо­же,

То, бу­ва­ло, уночі

Церкву підко­паєм,

Помолитись хоч на час

Таки повлізаєм.

То так собі роз­жи­лись,

Що й світли­цю ма­ли,

Світилося, ку­ди глянь,

Лиш стов­пи сто­яли!

А одежі що бу­ло!

Боже, твоя во­ле!

Вісім бу­ло свит бе­ри,

А все тіло го­ле.

Та й ха­зяй­ст­во та­ки ми

Поряднеє ма­ли,

Бо сусіди навк­ру­ги

В два плу­ги ора­ли.

Та й во­ли які бу­ли!

Рога не діста­ти,

Бо то чорт йо­го і мав

Кому дос­та­ва­ти.

А як по­ле ізо­рем,

То вже чиє кра­ще?

То.не на­ше, а чу­же,

То чу­же, не на­ше.

А раз ма­ти та­ки нам

Збитка ізро­би­ла:

Взяла батько­вий ко­жух

Та й греч­ку нак­ри­ла.

А ху­до­би бу­ло шмат,

Гречка лиш біліла,

Та з ко­жу­ха як пішла -

Чисто греч­ку з’їла.

А бу­ло й та­ке у нас,

Що ми й лав­ки ма­ли,

Та все-та­ки че­рез ню

І то поз­бу­ва­ли.

Як умер­ла - де бу­ло

Домовини взя­ти?

Мусили вже для біди

І лав­ки відда­ти.

Та ще потім по біді

І обід справ­ля­ли,

Взяли собі по­над став

Людей поск­ли­ка­ли.

Та й про­си­мо їх уд­вох:

«Пийте юш­ку, лю­ди!

Як вип’єте теє все -

То там риб­ка бу­де!»

А те­пер ми розійшлись -

Батько шинк три­ма­ти,

А я не так до шин­ка,

Як люб­лю ора­ти.

Батько п’яний все дер­жить

За ши­нок ру­кою,

А я орю, як уп’юсь,

Носом за корч­мою.