Приказки

Читав ра­бин свої кни­ги

Двадцять і сім років,

Перечитав всіх тал­мудів

І усіх про­років…

Читав двад­цять і сім років,

Ні з ким ані сло­ва!..

З ним не сміла го­во­ри­ти

Й са­ма ра­би­но­ва.

І чи то він свою мо­ву

За той час за­був­ся,

Чи з ве­ли­кої на­уки

З ро­зу­му схиб­нув­ся,

А як вий­шов уже на світ

Жидову учи­ти,

Він за­чав уже на ми­гах

З нею го­во­ри­ти!..

Чудуються, ди­ву­ються

Жиди бо­ро­даті -

І да­вай по цілім світі

Гонців роз­си­ла­ти!

Ганяються гонці всю­ди,

Мудрих зволіка­ють;

Та щось мо­ви йо­го й мудрі

Не ду­же вти­на­ють.

Але іде за­по­ро­жець

Та й по­чав пи­та­ти:

«А що у вас, жи­де­ня­та,

Доброго чу­ва­ти?..»

Жиди й ка­жуть ко­за­кові:

«Таке й та­ке діло!..»

«Ет! Дурні ви, жи­де­ня­та! -

Козак ка­же сміло.-

А скажіть-но,- ка­же,- то­му

Величному па­ну,

Що я із ним хоть і за­раз

До роз­мо­ви ста­ну!..»

Пішли жи­ди до ра­би­на,

Разом повк­ля­ка­ли,

Доткнулися йо­го капців,

З стра­хом за­пи­та­ли,

Чи зве­лить він ко­за­кові

Мовити з со­бою…

Рабин тільки по­ди­вив­ся,

Махнув бо­ро­дою…

І вер­ну­лись жи­де­ня­та

Козака про­си­ти,

Щоби ко­зак із ра­би­ном

Ішов го­во­ри­ти…

Прийшов ко­зак, пок­ло­нив­ся,

Рабина вітає…

Але ра­бин встає з крісла,

Палець нас­тав­ляє…

Наставляє - біс то знає,

Чого ра­бин хо­че!..

Але ко­зак йо­му су­нув

Аж два пе­ред очі!..

Кивнув ра­бин го­ло­вою,

Махнув бо­ро­дою;

Показує йо­му вго­ру

Правою ру­кою!..

«Він уго­ру! Тра до­ни­зу!» -

Козак роз­ва­жає

І наг­нув­ся і ру­кою

В зем­лю ути­кає!..

Махнув ра­бин го­ло­вою,

Подивився всю­ди

І скла­дає собі ру­ки

Наохрест на гру­ди!..

Тогді ко­зак прис­ту­пив­ся -

Як заїде в пи­ку!..

Ціле місто зво­рух­ну­лось

З га­ла­су та кри­ку!..

Але ра­бин знов спокійно

Махнув бо­ро­дою!

Поклонився ко­за­кові,

Пішов з жи­до­вою.

Приступили жи­де­ня­та,

Рабина пи­та­ли:

«Що пан ра­бин з за­по­рож­цем

Розмовляти ма­ли?»

І сів ра­бин ко­ло шко­ли

Та й став го­во­ри­ти:

«Я пи­тав­ся: хто б те­бе мав

Такий сот­во­ри­ти?..»

А він ма­ло так ка­за­ти:

«Що пи­та­ти мно­го?

Той ме­не мав сот­во­ри­ти,

Хто те­бе са­мо­го!..»

Я, ге­рехт! Що прав­да, прав­да!

Я ще був пи­та­ти:

Хто б то був, що мав над на­ми

Небо збу­ду­ва­ти?

А во­но пак так ро­зум­но

Мені відка­за­ло:

«Той і не­бо, хто і зем­лю

Сотворити ма­ло!..»

Я ще був йо­му ка­за­ти,

Що бог не гнівли­вий,

А во­но мені ска­за­ло,

Що і спра­вед­ли­вий!..»

Підступили й наші лю­ди,

Козака пи­та­ли:

«А що то ви із ра­би­ном

Розмовляти ма­ли?..»

«А що ж, лю­ди? Та жид жи­дом!

Я лиш по­ка­зав­ся,

А він пальцем вже до ока

Мені до­би­рав­ся…

Та ме­не-то не схит­ри­ти,

Знаю чо­го хо­че,

Та йо­му аж два ко­зацьких

Сунув пе­ред очі!..

Видить ра­бин - не зля­кає!

«Повішаю!» - ка­же.

А я те­бе, йо­му ка­жу,

Закопаю, вра­же!

А він ка­же: «Зв’яжу ру­ки!»

Чи чу­ли оги­ду?..

А я йо­го за то в пи­ку:

«Брешеш, скур­вий жи­ду!..»