ПРИКАЗКИ

На підсінні в малій хаті

Сидить ста­рий ху­сит,

Вопівночі над тал­му­дом

Бородою тру­сить.

І, як ра­бин, за­чи­тав­ся,

Читає, чи­тає!..

А з підсіння за­по­ро­жець

В вікно заг­ля­дає…

Заглядає та га­дає,

Чим би по­жи­ви­тись;

Але в жи­да всю­ди го­ло,

Куди по­ди­ви­тись.

Тілько сам він бо­ро­да­тий,

Борода до пу­па,

Та кни­жок йо­го по­га­них

Кругом ціла ку­па…

Замишляє за­по­ро­жець

Жида підго­ли­ти

І що раз, то го­лосніше

Почав го­во­ри­ти:

«Хто-но тілько ве­ли­кую

Бороду ко­хає,

Той ніко­ли ве­ли­ко­го

Розуму не має!»

Чує ху­сит бо­ро­да­тий,

Перестав чи­та­ти…

А тут йо­му го­лосніше

Хтось по­чав ка­за­ти:

«Хто-но тілько ве­ли­кую

Бороду ко­хає,

Той ніко­ли ве­ли­ко­го

Розуму не має!..»

Подивився жид на се­бе,

Бородою тру­сить:

«Гирсти? Як то? То я ду­рень?

Дурень ста­рий ху­сит?»

І до свічки бо­ро­дою!..

Спалив по­ло­ви­ну…

Але знов він чує го­лос

В ту ж са­му го­ди­ну!..

Знов бо­ро­да над свічкою

Запалахкотіла

І в ми­нуті щез­ла з ди­мом

До са­мо­го тіла!..

Засміявся за­по­ро­жець,

Пішов собі спа­ти…

Але ху­сит си­дить, бідний,

Та й став роз­ва­жа­ти:

«Правду во­но го­во­ри­ло,

Правду пак ка­за­ло,

Бо й я з своїм бо­ро­дою

Розуму не ма­ло!..

Борода та­ко­го ма­ти,

Так йо­го лю­би­ти…

І над свічком, над тим свічком

До гу­ба спа­ли­ти!..

Ах, вей­мир! Що Су­ра ска­же?

Що всі лю­ди ска­жуть?..

Ото ду­рень ста­рий ху­сит!

Ще й з ру­ком по­ка­жуть…»