ПРИКАЗКИ

Начитався піп удо­вий,

Як святії жи­ли,

Як то во­ни по пус­ти­нях

Господа мо­ли­ли…

Та й за­ду­мав і сам, грішний,

З світом поп­ро­ща­тись,

Зайти ку­ди межі пущі

Та й собі спа­са­тись.

І зібрав усю гро­ма­ду,

З нею розп­рос­тив­ся;

Взяв з со­бою мо­ли­тов­ник,

В пу­щу відда­лив­ся…

Але де йо­му до пущі!

Привик до ков­бас­ки,

До ча­роч­ки горілоч­ки,

До бор­щу та каш­ки…

Привик собі як ча­са­ми

То й де­чо­го вжи­ти…

Та де йо­му се­ред пущі

Корінцями жи­ти!

Пробув в пущі одні сут­ки;

Ба щось не пря­деться…

Пробув другі піп удо­вий -

Ба вже й нит­ка рветься…

Взяв доб­родій мо­ли­тов­ник,

Назад по­вер­тає.

«А що ж то ви не на пущі?» -

Громада пи­тає.

«Не пи­тай­те, добрі лю­ди! -

Став піп го­во­ри­ти. -

Не з та­ки­ми жи­во­та­ми

Серед пущі жи­ти!..»