Приказки

Стали ко­лись Хмельницько­го

Ляхи підмов­ля­ти,

Щоби на­шу Ук­раїну

З Польщею з’єдна­ти.

А Хмельницький їм го­во­рить:

«Сядьте, добрі лю­ди!

Послухайте мої бай­ки,

Чи прав­ди­ва бу­де?..

Ото був собі гос­по­дар,

Мав їдно­го си­на,

І лю­бив він йо­го щи­ро -

Сказано, ди­ти­на…

Любив йо­го, як ди­ти­ну,

Годив, як па­няті;

Але в то­го чо­ловіка

Був і вуж при хаті.

І, бу­ва­ло, як ди­ти­на

За обід сідає,

В тую по­ру із-під печі

І вуж вилізає…

І що ди­тя йо­му ки­не,

Що са­мо упа­де,

Вуж полізе поз­би­рає,

Вуж і то­му ра­дий!..

Але раз ди­тя по­ча­ло

Із ву­жем дро­чи­тись,

Дрочилося-дрочилося,

Далі ста­ло би­тись.

Вуж до піни розізлив­ся,

Укусив ди­ти­ну;

Аж над­хо­дить і гос­по­дар

В ту ли­ху го­ди­ну…

Як уда­рив по ву­жеві,

То хвіст і ос­тав­ся,

А вуж, жи­вий, та безх­вос­тий,

У но­ру схо­вав­ся…

Нема в хаті вже ди­ти­ни,

І ву­жа не ста­ло;

А тим ча­сом гос­по­дарст­во,

Як во­да, спли­ва­ло.

В рік іспли­ла вся маєтність,

Всі йо­го по­жит­ки,

Ба вже й на нім не ос­та­лось

Ні руб­ця, ні нит­ки.

Іде, бідний, до во­рож­ки;

Світить во­на свічі,

Посиділа-погадала,

Каже: «Чо­ловіче!

Мав-ись,- ка­же,- чо­ловіче,-

Ти ву­жа хатнього!

Все ба­гатст­во, вся маєтность -

Все бу­ло від нього.

А як ти з ним пос­ва­рив­ся,

А мо­же, й по­бив­ся,

То ото ж ти че­рез теє

Усього ли­шив­ся!..»

Повертається гос­по­дар

До своєї ха­ти,

Прислонився ко­ло печі

Та й став ву­жа зва­ти…

Вилізає вуж безх­вос­тий

Та й став го­во­ри­ти:

«Ні вже,- ка­же,- чо­ловіче,

Разом нам не жи­ти!

Скілько ти на ме­не гля­неш -

Зараз при­га­даєш,

Що довіку че­рез ме­не

Ти си­на не маєш!

Скілько я на те­бе гля­ну,

Зараз при­га­даю,

Що довіку че­рез те­бе

Я хвос­та не маю.

Буду тобі, чо­ловіче,

Все доб­ро ро­би­ти,

Але ра­зом із то­бою

Я не бу­ду жи­ти!..»

Отак во­но, добрі лю­ди!

Польща - то ди­ти­на,

Король польський - то гос­по­дар,

А вуж - Ук­раїна!..»