ПРИКАЗКИ

Пан то хо­че си­на ма­ти,

Не спить цілі ноч­ки,

Але пані, як на збит­ки,

Вповиває доч­ки.

Що півро­ку, то й пов­ненька,

Що рік, то й ди­ти­на…

Отак-отак ра­да б хлоп­ця,

А вий­де дівчи­на…

П'ятеро впо­ви­ла пані,

Ще надію має;

Але дідич за гра­ни­цю

З го­ря виїжджає.

І го­во­рить своїй пані:

«Я хрес­том кля­ну­ся,

Тільки ще бу­де не хло­пець -

Я вже не вер­ну­ся».

Сів на брич­ку та й поїхав,

Півроку ми­нає…

Але пані, як на теє ж,

Дочку впо­ви­ває.

Зажурилась, світ не­ми­лий,

І жи­ти не хо­че…

«Не по­ба­чу, - ка­же, - більше

Свого па­на в очі».

Аж при­хо­дить якось Мош­ко,

Паню ог­ля­дає.

«Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» -

Дідичку пи­тає.

Та і ка­же своє ли­хо.

«Не журіться, пані,

Та лиш мені, - ка­же, -дай­те

Коня, що на стані,

А я вже вам па­на вер­ну…»

Та йо­му да­рує

Їде Мош­ко за гра­ни­цю

І в пей­си не дує.

Найшов па­на, пок­ло­нив­ся…

«А що?» - пан пи­тає.

«А що ж, па­не? Дав бог си­на!»

Мошко відвічає.

Дає дідич сто чер­во­них

Жидюкові то­му.

Казав коні за­ло­жи­ти,

Рушав до­до­му.

Приїжджає, привітав­ся.

«Де моя ди­ти­на»

Бере її, розк­ри­ває…

Аж во­но - дівчи­на!

«Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро,

Казав - си­на маю.

Та я те­бе обезвічу,

Живцем за­ко­паю!..»

«Стійте, па­не, їдно сло­во!-

Мошко про­мов­ляє -

Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на

Ще то­го не має,

Але я дам пей­си втя­ти -

Свідок пан і лю­ди,

Як че­рез шістнад­цять років,

І той там не бу­де!..»

Розсміявся пан із ли­ха.

«Що, - ка­же, - діяти?

Коли си­на не дож­ду­ся,

Треба зя­тя жда­ти…»