Приказки

Напосілися злодії

Раз на му­жи­ка

І, чи з по­ля, чи із стайні

Вкрали ло­ша­ка.

Мужик хо­дить, ло­мить ру­ки,

На свя­те дає;

Коли чує - аж у ста­ну

Лошак йо­го є.

Поклонився асе­со­рам

Мужик-неборак;

Асесори йо­му ка­жуть!

«Пашол вон, ду­рак!

На сло­во ему по­ве­рить!

Экой ду­ра­лей!

Приведи для по­ка­занья

Восемь душ лю­дей!»

Мужик хо­дить, про­сить, поїть,

Восьмеро най­шов,

Дав по­пові на мо­ле­бень

Та й у стан пішов.

Поклонився асе­со­рам

Знову не­бо­рак.

Асесори знов го­во­рять:

«Пашол вон, ду­рак!

Экой чорт сю­да при­но­сит

Этаво хах­ла!

Суется с сва­ей ка­бы­лай!..

Есть важ­ней де­ла!

Придешь пос­ле!» Че­рез тиж­день

Знов му­жик іде,

Вибирає, поїть свідків

І у стан ве­де.

Діла зно­ву в асе­сорів,

Гонять му­жи­ка.

Став ха­зяїн, ста­ли лю­ди -

Нема ло­ша­ка!

Аж підняв­ся і го­во­рить

Іден з-ме­жи них:

«Не відіб’єш ти ко­ня[ки]

Від тих ста­но­вих!

А як ще нас разів кілька

Сюда по­ве­деш,

То будь пев­ний, що й ко­ро­ву

З до­му ізве­деш…

Подаруй їм ту ко­ня­ку

І не го­ло­си…

А ска­жи, мов, що вкле­пав­ся,

Ще й пе­реп­ро­си!»

І пос­лу­хав му­жик ра­ди,

Іде до панів:

«Вибачайте, я вкле­пав­ся!»

Бух па­нам до ніг!

«Как же ты, ду­рак, не зна­ешь,

Что бы­ло твое,

Да к чу­жо­му при­вя­зал­ся,

Выдал за свое?..»

«Вибачайте, бла­го­род­дя,

За ви­ну мою!

Маю жінку і із нею

Років сім жию,

А щоб її який злодій

В стан за­па­ку­вав,

Мусив би-м па­нам ска­за­ти,

Що єй не впізнав!»