Служниця спостерігає

Роздiл шiстдесят дев’ятий

Сьогодні ми їдемо на пляж.

Я люблю плавати, але не там. Не подобається відчувати пісок на своїй шкірі. Крім того, після походу на пляж мені здається, що пісок скрізь. Між пальцями ніг, у згинах ліктів та колін. Навіть після душу відчуваю його на собі.

— Я теж! — відповідає Мама, коли я розповідаю їй свої відчуття перед поїздкою. — Але відколи ми всією сім’єю переїхали, так нікуди й не вибиралися. Думаю, нам буде весело. Ти ж любиш плавати, еге ж?

— Так.

Вона посміхається.

— Можеш взяти із собою книжку.

У моєму рюкзаку лежить «Одного дня Анджеліна». Мені дозволили її взяти з бібліотеки, щоб я дочитала, адже в школі в нас немає стільки уроків. Хантер ніяк від мене не відчепиться, а Тата немає поруч, щоб він міг налякати його й заборонити до мене наближатися.

Цікаво, що б робила Мама в такій ситуації. На відміну від Тата, вона дуже спокійна та розважлива. Можливо, у неї знайдеться рішення, яке допоможе мені позбутися Хантера без використання ножа. Це було б просто нерозумно.

— Мамо, — кажу я.

Вона порпається в моїй шухляді, шукаючи добрий на мене купальник. Цього року я дуже підросла, і скоро мені буде потрібно купувати нові.

— Угу?

— Що робити, коли тебе ображає хлопець?

Мама пускає з рук купальник і повертається до мене.

— Тебе ображає якийсь хлопчик?

Її обличчя зашарілося. Не хочу її засмучувати. Я чула, як Тато говорив про її проблеми з тиском. Не хочу, щоб із нею щось сталося.

— Ні, не мене, — прудко відповідаю я. — Мою подругу. Хочу їй допомогти.

— Ой, — здається, це її заспокоїло. — Забіяки просто хочуть уваги, і якщо ігнорувати, вони відчепляться.

— А якщо це не працює?

— Ну, тоді важливо дати їм чітко зрозуміти, що з тобою не можна так поводитися, — вона замислюється. — Звісно, словами.

Звичайно, Мама скаже вирішувати все словами, а Тато дасть мені ножа.

Врешті-решт я збираюся на пляж і беру із собою книжку, хоча сьогодні чудовий день, і вода має бути теплою, тож, мабуть, не буду надто багато читати. З Ніко буде весело погратися у воді, як ми колись робили маленькими.

Та на місці бачу, що все не так добре, як я собі думала. Мама на вигляд зла, чи якась така. А Ніко дуже дивно поводиться.

— Привіт, Ніко, Адо, — вітається з нами пан Ловелл. На ньому плавки та бейсболка. Під сорочкою в нього така ж бліда шкіра, як у моєї Мами.

— Привіт, — кажу я, але брат у відповідь мовчить.

Здається, пана Ловелла не засмутило те, що Ніко змовчав.

— Чудовий день, щоб поплавати на пляжі, еге ж?

— Так, — ввічливо кажу я.

Ніко досі мовчить, але не розумію чому. Деякий час він ходив до Ловеллів допомагати по господарству. Так, потім вони сказали, що їм більше не потрібна його допомога, але, думаю, він знає їх краще за мене. Та й не схоже, що йому було надто важко займатися хатніми справами. Звісно, він ненавидить це, але ніколи не скаржився.

— Усе добре? — запитую Ніко, поки ми наближаємося до води. Пісок рипить під моїми ногами, і відчуваю, як він просочується між пальцями. Дурний бридкий пісок.

— Усе гаразд, — відповідає він.

— Чому ти гніваєшся на Ловеллів?

— А чому б тобі не зайнятися своїми справами, Адо? — огризається він.

Ніко зазвичай не розмовляє так зі мною. Я застигаю на місці, просто приголомшена. Він далі йде до води, і мені теж варто було б, але я не хочу йти у воду з братом, який на мене сердиться. Щось відбувається, і я не розумію, що саме.

Озираюся на місце, де ми поставили стільці. Там сидить Мама й пан Ловелл. Вона махає мені рукою. Я роблю те саме.

Гаразд, не дозволю емоціям взяти над собою верх. Не дозволю братові зіпсувати мені день.

Я йду за своєю сім’єю до води. Тато дуже добре вміє плавати, як і я, проте він дозволяє мені відпливати не дуже далеко, щоб про всяк випадок зміг мене врятувати. Я відпливаю на безпечну дистанцію, а тоді назад. На зворотному шляху помічаю Ніко, який борсається у воді неподалік. А тоді бачу біля нього пані Ловелл. Вони про щось розмовляють. Підходжу якомога ближче, намагаючись щось почути, але у вуха потрапляє вода, і я майже нічого не можу розібрати.

— Навіть не думай… комусь розказувати, — каже пані Ловелл Ніко. — Не смій… Знаєш, які в тебе потім будуть проблеми?

Тоді Ніко тихо відповідає:

— Не скажу. Обіцяю.

Вона… вона його залякує?

Не знаю, про що саме була ця розмова, та мені не подобається її тон. Вона залякує його. Це точно.

Плаваючи, я постійно думаю про їхній діалог, і це лише більше мене сердить. Як вона могла так розмовляти з моїм братом? Про що вони говорили? Емоції вирують так, що я навіть не можу ясно мислити. Потім, занурившись у воду, пропливаю повз її ноги.

Не знаю, чому я це роблю. Просто дуже розлютилася. Наступне, що я пам’ятаю, як хапаю пані Ловелл за одну з її худих ніг і щосили тягну вниз, у воду. Вона нічого не помітила.

Я одразу шкодую про свої дії. Вона не очікувала, що опинитися під водою, і, вочевидь, не зможе випірнути. Я не знаю, що мені робити. Як її врятувати?

Закрадається думка, а якщо вона втопиться через мене? У мене будуть серйозні неприємності!

Проте, звісно ж, Тато її рятує. Він підхоплює та витягує пані Ловелл, і виявляється, що з нею все гаразд. Я її таки не втопила.