Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Ви коли-небудь розмовляли з керівництвом матюками? Ну, не з безпосереднім керівництвом, а з «великими босами», які сидять у сяючих штаб-квартирах, у своїх пихатих скляних кабінетах? Ні? Боязко?

А ось Франческа це може запросто.

— Знову ця срань!

— Франческо, ти чого зранку лаєшся? Не виспалася?

— Giorgio, caro mio, ну а як тут не сваритися? Від нас вимагають результату, так?

— Ну.

— Гну! Ми робимо цих п’ять дрипаних корекцій на день, так?

— П’ять — це наш максимум. Бо після активної зміни ми повинні впорядкувати документацію. Ми можемо й більше робити за ці чотири години. Але за решту робочого дня ми не поробимо звіти. А ще ж є адміністративні питання.

— Плюс тренінги з нової системи керування капсулами. І ти ще мене питаєш, чого я така зла?! Нам потрібні зміни процедури!

— Точніше, зміна в процесі рекордингу та звітності.

— І?

— Що?

— Джорджіо, не придурюйся! — Франческа підійшла до мене впритул і доволі відчутно тицьнула мене пальцем у скроню. — Ти тут тепер бос!

— Офіцер Баррел тут…

— Джорджіо! — її палець знов уперся мені в лоба. — Ти. Тут. Бос! Аргументуй. Пробивай. Пиши! Нам. Потрібні. Зміни! — і при кожному слові її палець із червоним нігтем боляче впивався мені в лоба.

— Франческо, якщо ти не перестанеш тицяти в мене пальцем, то проштрикнеш мені голову!

Палець уперся мені тепер межи очі, й напарниця швидко-швидко щось заговорила своєю мелодійною сицилійською говіркою. Я не знав усіх слів, але зрозумів, що це було побажання не бути дуже дотепним, бо інакше працюватиму в цирку.

Я обережно взяв її за пальця. І одвів його якомога далі від моїх очей.

— Я постійно пишу в штаб-квартиру записки і складаю перелік усіх необхідних нам змін! Що ти пропонуєш — поїхати в Г’юстон або у Вашингтон, і понаписувати їм це все на лобах? Чи як?

— Ну чого одразу «на лобах»? Можна пояснити доступно й написати нормальну записку, а не ті засохлі шмарклі, що ти пишеш.

Я хотів було запустити в дорогу напарницю чимось важким за ці «засохлі шмарклі», але втримався. Подивившись із-під лоба тяжким поглядом на нахабне й вередливе дівчисько, я тихо промовив:

— Добре, ragazza mia, ану покажи мені клас зі складання службових записок.

— Запросто! — прийняла виклик Франческа, сіла за мій комп’ютер і щосили затарабанила своїми наманікюреними пальчиками по клавіатурі.

Хвилин через п’ять текст «службової записки» був готовий. Записка як записка, на нашому офіційному бланку. Щоправда, стилем вона підозріло нагадувала лист запорожців турецькому султанові.

— ОК… — пробурмотів я. — Подивимося, що ти там понаписувала… «Привіт!» Слухай, а чудовий початок для службової записки керівництву. «Привіт!»

— А що, треба було написати «Вітаю Вас, ясновельможний»?

— Чого одразу «ясновельможний»? Вистачить і «привіт». Я б іще додав «йоу!» і «чувак». Га? Як гадаєш? «Гей, чувак, привіт, йоу! Вацап?»

— Так, не завадило б спитати, як почувається його срака!

— Франческо!

— Що?! Читай далі! Прискіпується він! Розумник мені знайшовся!

— «Ваша довбана система рекордингу кошмарно застаріла, страшенно неефективна, і взагалі, вона більше заважає, ніж допомагає». Гм, непоганий тон, мені подобається. Особливо слово «довбана». Можна ще дода…

— Далі читай!

— «…Отож вибір у вас невеликий: або ви змінюєте систему рекордингу та звітів, або запхніть ваші річні плани собі в сраку!» — я одірвав очі від монітора.

— Sei serio al momento, cara mia?

— Non ti piace?[92]

Закінчувалося це оголошення війни не менш шедеврально: «Цілуємо в ніс, щиро ваші Джорджіо & Франческа».

— Пристрасть і експресію я, звісно, оцінив. Пропонуєш мені оце надіслати?

— Джорджіо, дурнику, авжеж ні! Просто бачиш безодню між тим, що пишеш їм ти, і тим, що їм, типу, написала я?

— Справді, «безодня».

— Тоді визнач «золоту середину» й напиши! Ти ж буддист!

— ОК, ragazza, ти мене переконала, сьогодні ж цим займуся, — і я закрив документ.

Зміна минала напружено. Було багато марудної роботи з важкими супутниками, постійні тренінги по «коду 04», коли ти мусиш кидати все, чим займаєшся, й долати наслідки різних нештатних ситуації за допомогою нової системи комунікації C2 V2.

Вишенькою на торті була Дженіфер.

— Сі-Ті, Г’юстон! Джорджіо, Ґріфінс вимагає звітів і рекордингу по вчорашніх маневрах з TDRS.

— Г’юстон, Сі-Ті, я зроблю йому після активної зміни.

— М-м-м… Потрібно якомога скоріше, Джорджіо.

— От чорт! Коли я це робитиму? У мене з ним було десять операцій, поки я все пере…

— Джорджіо, Ґріфінс уже двічі заходив…

— Г’юстон, Сі-Ті, прийняв. Зроблю.

Ґріфінс, голова департаменту координації, був дуже прискіпливий і ретельний. І якщо йому від вас щось буде потрібно, то він із вас душу вийме, не сумнівайтеся. Зате коли від нього щось потрібно вам, то ефективніше вести переговори з бетонною стіною — у шматка бетону хоч мовчання не таке крижане. За всю історію нашого «листування» Ґріфінс ні разу мені так і не відповів.

Г’юстон відключився, і я тихенько вилаявся прямо в мікрофон. Франческа співчутливо подивилася на мене з-за монітора.

Після кожної корекції, та й узагалі після будь-якої маніпуляції із космічними апаратами на орбіті, ми виконуємо процедуру рекордингу, тобто заносимо всі маніпуляції із точним часом і результатом у спеціальний бортовий журнал, а після цього ще окремо складаємо звіти з результатами, які допомагають нам і відділу аналітики зрозуміти динаміку та частоту відхилень від курсу. Робота ця марудна і вимагає часу, точності й терпіння.

Приблизно через півгодини ретельного складання я нарешті відіслав весь пакет у Г’юстон.

— Боже, ця канцелярщина займає часу не менше, ніж сам процес корекції! Не розумію, чому не можна копіювати робочий файл одразу з робочої станції? Там же все зрозуміло! І час, і координати, і все на світі!

— Тому, Джорджіо, що форму звітності було складено ще херзна-скільки років тому, — повчальним тоном пояснив старший офіцер Баррел. — Тоді не було таких станцій, що самі писали всі свої операції у файл. Ми тоді ручками заносили все в бортжурнал. Це не страшно, що ти обурюєшся. Це така собі фаза бунту. Потім змиришся і звикнеш. А потім систему поміняють, і ти знову будеш обурюватися, що міняють старе й звичне на якусь незрозумілу хрінь.

— Я не доживу до цих світлих часів, — пробурчав я. — Я буду вже у вашому віці й матиму такі самісінькі вуса, як у вас.

Франческа тихенько засміялася.

— Джорджіо! Франческо! — в кабінет із круглими від жаху очима влетіла Трейсі. — Там Джен! Джен!

— Що там знову таке?! — ми стрімголов кинулися у командний центр.

— Господи, Джорджіо, що ви відіслали Ґріфінсу?! Він був такий червоний, кудись одразу побіг, і керівництво забігало туди-сюди! Якісь проблеми з TDRS?!

Мене аж у піт кинуло.

— Та начебто ні… Все згідно з польотним графіком… — я відкрив усі десять файлів і передивився кожен із них. — Джен, тут усе в порядку!

Я знову перевів погляд на свій лист, і тут мене продерло по спині так, ніби мені до сідниць під’єднали промисловий кабель із напругою 480 вольт.

Файлів було одинадцять.

Я тремтячими руками відкрив цей клятий останній файл і схопився за голову.

«…більше заважає, ніж допомагає…»

«…вибір у вас невеликий…»

«…запхніть собі в сраку…»

«…цілуємо в ніс…»

Я відправив цю кляту записку, складену у відверто хамському тоні, керівництву!

Кров застукала в скронях, шлунок прилип до хребта, а ноги просто відмовили.

— Джорджіо, оце pizdiets… — прошепотіла Франческа, затискаючи рота руками.

— Що? Що сталося? — офіцер Баррел підскочив до мого стола й вчитався в текст «листа турецькому султанові». Після чого почервонів і вибухнув сміхом так, що я запереживав, чи не зробилося йому погано.

— Господи… Господи, Джор… Ой, я не можу… Франчес… ха-аха-ха-ха! Я не можу! От Ґріфінс, старий хом’як! Уявляю його пику! — Баррел трясся, як у лихоманці. — Це ж… це ж… це ж він, саме він цю схему й складав! Іще кільканадцять років тому! Аха-ха-ха-ха! Йой, я не можу!..

Я зберігаю звіти й рекординг в окремих течках. Але з поточними файлами працюю на робочому столі комп’ютера. Імовірно, коли я закривав файл, то автоматично його зберіг, а потім похапцем згріб усі файли з робочого стола і, не дивлячись, причепив їх до листа Ґріфінсу. Буває. Помилився.

— Що ж тепер буде? — стогнала бідолашна сицилійка. — О Мадонно, оце халепа! Це я у всьому винна!

— Та перестань, ні в чому ти не винна. Я причепив здуру, дивитися треба було, що саме чіпляєш… — слабким голосом сказав я. — Ну обісрався… Персонально попрошу в Ґріфінса пробачення.

— Ну, технічно ви написали правильно… — усміхаючись у вуса, сказав Баррел.

— Не «ви», а я! — одразу заперечила Франческа. — Джорджіо — жертва!

— Я не жертва. Я бовдур.

Офіцер Баррел витер скупу сльозу.

Приблизно за півгодини до першої перерви мені в пошту прийшло повідомлення від начальника департаменту координації. Тремтячими руками я відкрив листа. Там стояло тільки одне речення: «Чекаю ваших пропозицій із рекордингу та звітів у понеділок.

Цілую в ніс. Ґріфінс».