Пам’ятаєте Ренді, нашого вусатого механіка, який учив мене користуватися розвідним ключем, власноручно відреставрував старий військовий «Джип» і передав його в наш музей, щоб возити екскурсії дітлахів? Я про нього розповім іще дещо.
У п’ятницю до нас прийшли вчителі однієї з місцевих шкіл. І розповіли командирові авіабази, полковникові Вескотту, що наш вусатий пенсіонер, в якого діти давно виросли й роз’їхалися по різних штатах, наш Ренді, який допомагає витягати пальці моєї напарниці з підшипників і мої пальці з шолома, наш старий буркотун Ренді пожертвував 20 000$, майже всі свої заощадження, у фонд CAS (Connecticut Association of Schools) для відновлення шкіл у Флориді й Техасі, які постраждали від урагану.
CAS узяла «під крило» три школи в Lehigh Acres у Флориді і в Rockport у Техасі, плюс школи в Пуерто-Ріко, й активно допомагає тим школам відбудовуватися. Ця асоціація вже зібрала близько 300 тисяч доларів, із яких 20 тисяч пожертвував Ренді. Просто надіслав чек поштою. Один чек у конверті.
Асоціація було прийшла до нього додому й хотіла публічно подякувати. Але наш механік категорично відмовився брати в цьому участь. Тоді делегація прийшла прямо на базу. Полковник дарма намагався витягти Ренді з його майстерні, щоб учителі вручили йому медаль.
«У мене мотор на переборці, куди я піду? Ідіть, не заважайте мені працювати!» — сказав старий.
«Це ж двадцять штук, Ренді!» — здивувався полковник.
«Ну то й що? — відповів Ренді, не повертаючись. — У нас із дружиною все є, діти собі заробляють. Я ці гроші жерти буду чи що?»
Сам механік не в захваті від того, що навколо нього зробили якусь сенсацію: «Я вчинив так, як вважав за потрібне, і це нормально! Дуже погані часи настали, якщо нормальні вчинки стали вважати якимось дивом».
Отака історія.
* * *
Тиждень почався якось нецікаво. Сірий понеділок, і суцільна рутина. Похмура осіння погода. Вівторок обіцяв бути таким самим. Щоб не знудитись остаточно, я вирішив продовжити свої культурологічні експерименти.
— Сьогодні покажу вам мультфільм! — урочисто оголосив я за п’ятнадцять хвилин до початку зміни.
Моя сонна команда помітно повеселішала. Франческа одразу приземлилася поряд — незважаючи на свої повних двадцять п’ять, вона, як дитина, любила мультики. Причому не мозколомні, типу «Південний парк» чи «Ґріфіни», не цинічні, типу «Симпсонів», а добрі й невинні стрічки, типу «Шрека», «Моани» чи «Свинки Пепи».
Доктор Рассел відклав свої наукові журнали й начепив на носа окуляри. Трейсі з велетенською чашкою кави вийшла зі своєї кабінки й теж приєдналася до нас. І навіть офіцер Баррел відірвався від свого улюбленого «Плейбоя».
Коли «Катрусин кінозал» був у зборі, я сказав:
— Сьогодні я покажу вам коротенький мультфільм, в основі якого українська народна казка про пса «There Once Was a Dog»!
Трейсі помітно повеселішала — собаки були її темою.
Що мені завжди подобалося в американцях, то це їхня природна допитливість. Вони з величезним інтересом цікавляться традиціями й звичаями інших народів, вивчають фольклор. Вони завжди про все розпитують і намагаються розглянути інші культури через призму своєї, що, в принципі, цілком природно.
Але, оцінюючи іншу культуру, американці намагаються не робити некоректних порівнянь на кшталт «у нас все добре, а в них усе погано». Принаймні ті американці, з якими я спілкуюся щодня.
Я вже знайомив колег із піснею «Ой, Марічко» і «Ти ж мене підманула», причому версія Віки Врадій сподобалась дівчатам набагато більше, бо вона виявилася життєвішою і зрозумілішою. Ну поміркуйте самі, що адекватніше — осучаснений текст традиційної пісні:
«Ти казала, у середу
Підем разом по череду,
Я прийшов — тебе нема, —
Підманула, підвела!»
Чи варіант Сестрички Віки:
«Я казала, у середу
Поженем разом череду,
Ти прийшов — мене нема,
Бо у мене був четвер!»
Ситуація абсолютно життєва. Колись давно, коли я жив в Україні і був тележурналістом, ми з дружиною приїхали на весілля до мого оператора. Весілля було призначене на неділю, а ми чогось приперлися в суботу, бо в мене була неділя. Прийшли, головне, за правильною адресою до ресторану, а там весілля! (Ну так, звісно, а що там ще могло бути?!) Ну, думаємо, зараз погуляємо! Зайшли, всі з нами вітаються. Тільки ось я знайомих нікого не бачу. Уже ми збиралися всідатися за стіл, як я дивлюсь, а молоді якісь не ті! Переплутали день, одно слово.
Або як вам таке:
«Я казала, у четвер
Підем разом на шпацер,
Ти прийшов — мене нема,
В черевики пес насцяв!»
І це також абсолютно життєва ситуація! Теж був один випадок… Хоча ні. Про це не розповідатиму. Словом, пісня дівчатам була до вподоби.
Я увімкнув відео на великий екран.
— Ого! «Спеціальний приз журі, Аннесі, Франція 1983 рік»! 34 роки тому! — вигукнула Франческа, прочитавши титр. — Шматок історії!
— Цей мультик ще руками малювали! — зітхнув професор Рассел. — Тепер так не роблять…
Мультик був з англійськими титрами, в озвучці Георгія Буркова й Армена Джигарханяна, який усе життя озвучував у мультиках вовків.
— Такий голос присипляючий… — сказала Трейсі. — Зараз засну.
Однак, прочитавши субтитр «But his masters were kind people who put up anyway» / «Господарі його були люди добрі, і все терпіли», прокинулась.
— От «добрі господарі», щоб їм попід ребра повилазило! Ще й черевиком підгилили!
Я знав, що в Трейсі, яка шалено любила собак, буде така реакція. А от від професора я такої потужної реакції не сподівався. Дивлячись на халепи, які ненавмисно стаються через пса, Рассел реготав, як мала дитина. Ситуація в мультику йому явно щось нагадувала.
Я навіть знаю, що саме.
Далі все було зрозуміло без слів: батьки поїхали на ярмарок, дівка пішла на гульки, а циган обніс хату. Винним виявився народ пес.
Трейсі ображено мовчала, скептично поглядаючи на екран.
— От же ж споживацтво якесь! — не витримала вона, коли псові дали копняка.
— А чого ти дивуєшся… — зітхнув офіцер Баррел. — Така сама ситуація була з нашими ветеранами наприкінці сімдесятих і на початку вісімдесятих років. Хлопці відслужили у двох війнах, повернулись додому, і виявилося, що вони нікому не потрібні…
— На жаль, це правда. Я пам’ятаю ті часи… — відгукнувся професор.
З’явився вовк.
«Remember, how you were chasing me? That was the job you had eh?» / «А пам’ятаєш, ти мене ганяв? … Робота така, еге ж?»
Франческа пожвавішала.
«And now you’re just like me!» / «І тепер, як я!» — Вовк зайшовся сиплим сміхом.
— Вони розмовляють, як мафіозі й карабінер на пенсії! — зауважила Франческа. — На Сицилії не раз таку картину спостерігала. Гримаса долі!
Я навіть уявити не міг, що невинний радянський мультик викличе такі глибинні аналогії. Загалом, навіть якби не було субтитрів англійською, вся моя команда без проблем уловила б суть сюжету.
«Nothing could hurt that kid!» / «Та що цій дитині буде!» — сказав Вовк. Мені вже здавалося, що Джигарханян заговорив англійською.
І життя повернулось у звичне русло. «All was forgotten» / «Усе забулося» — заспокійливим тоном розповідав Георгій Бурков поза кадром.
— А як же ж Вовк?! — подала голос Трейсі. — Нізащо не повірю, що Пес його просто використав! Він же ж не людина!
— Трейсі, дивися далі! Чого ти виступаєш, наче профспілка?! — штрикнув начальницю зв’язку офіцер Баррел.
«What?! Again?!» / «Що? Знову?»
Трейсі зареготала.
— А він мені подобається!
— Весілля дуже схоже на наші! — сказала Франческа. — Столи в рядок і повно їдла.
— Сицилія ж десь там поряд з Україною, нє? — продемонстрував свої знання географії офіцер Баррел. — Тому й не дивно.
— Ну, гм… Відносно США, звісно, поряд, — погодився я. — Там десь, у Європі.
«I wanna sing» / «Зараз, як заспіваю». Тут заіржали всі. У всьому світі алкоголь і щедра закуска діють на організм однаково — байдуже, вовк ти чи людина.
— Хороші казки в українців! — усміхаючись, сказала моя напарниця.
— Ба! Яка ж це казка, Франческо? — сказав я. — Це цілковита правда!
* * *
— Джорджіо, ти чудово співаєш! — захоплено прошепотіла мені в навушник Франческа.
— Дуже гарно, я сама заслухалася! — підтримала її Трейсі з пульта зв’язку. — Зараз виведу звук із мікрофона у Г’юстон!
Я співав пісеньку черепахи Тортіли з дитячого фільму «Золотий ключик».
Є в мене звичка: коли я напружено працюю, то одна півкуля мозку зайнята безпосередньо процесом, а друга півкуля намагається розвантажити першу. Моя старша дочка, наприклад, може робити уроки і слухати корейський поп чи Cannibal Corpse (ну звісно, вони ж із Бафало, а Софія там народилась).
А я так не можу. Музика в навушниках відвертає мою увагу. Натомість коли наспівую я сам, то на мій мозок це діє заспокійливо.
Сьогодні я натхненно мимрив собі під ніс пісеньку черепахи як символ кризи середнього віку. Я геть забув, що на мені гарнітура, і мої співи чує в навушниках весь командний центр, і не виключено, що й Г’юстон.
— Що це за чарівна пісня? — із нотками щирого захоплення спитала мене напарниця.
Спершу я подумав, що вона знущається, бо співаю я переважно тільки в душі (і не в душí, а в дýші), та й то тільки тоді, коли сам удома. І на застіллях ніколи не співаю. Хоча ні, було якось, але тоді я забагато випив і мені було вже все одно. Отоді справді душа співала!
Але напарниця питала цілком серйозно.
«Затянулась бурой тіной
Гладь старінного пруда,
Ах, била, как Буратіно,
Я когда-то молода».
— Це старовинний російський романс, — безсоромно збрехав я, сам не знаючи навіщо.
— Оу, як гарно! — у захваті зреагувала Франческа. — А про що він?
— Звісно, про кохання!
— О-о-о-о-о-у-у-у-у, як зворушливо!
— Я люблю про кохання! — сказала Трейсі.
— Я теж умію співати! — похвалився офіцер Баррел, але його ніхто не слухав.
— А там немає італійських слів? Бо щось таке знайоме почулося… — спитала Франческа, миттю вловивши знайомі склади в імені «Буратіно».
Я було роззявив рота, щоб розповісти про Піноккіо і про те, що казка Карло Коллоді була адаптована російським письменником Олексієм Толстим, про смішного дерев’яного хлопчика, про вислів «пахать, как папа Карло», про веселих шахраїв і «какоє нєбо голубоє», і про романтичну черепаху Тортілу, але з мого дурного писка вилетіло:
— Буратіно — так звали офіцера, а в пісні йдеться про його нещасне кохання.
Чессіна розчулено зітхнула, і я зрозумів, що назад шляху немає.
— Яке дивне ім’я… — розгублено пробурмотіла дівчина. — Burattino — це лялька з ганчірки і з дерев’яною головою… Щось схоже на ті, що використовує Дарсі Лінн[26].
— На світі багато дивних імен, — на мить розгубився я. — І взагалі, це не ім’я, а прізвисько! Це так його називала дівчина — безсердечна й жорстока, але божевільно красива російська княжна, в яку бідний офіцер був закоханий.
Мене несло, як корову по кризі.
— За те, що він, як раб, задовольняв усі її примхи й забаганки, вона прозвала його «Буратіно». Як безвольну ляльку, якою керує рука актора.
В ефірі запанувала тиша.
— Ну геть, як у житті! — видихнула Трейсі. — Бувають же такі безсоромні сучки!
— Та чого ти одразу «сучки»! — заперечила Франческа. — А офіцер цей? Він на таке ганебне прізвисько заслуговує. Де його честь і гордість? Я бачила таких «буратін» у житті — жалюгідне видовище!
— Це ж Росія, там усе навиворіт! — якщо вчора офіцер Баррел хизувався знанням географії, то сьогодні він проявив свої пізнання в соціології та культурології.
Я щосили кусав себе за губи й пальці, щоб не зареготати й не зіпсувати ефекту. Чесно зізнаюсь, я не планував цієї інформаційної бомби, все вийшло само собою, просто біс мене смикнув за язика.
— І чим усе закінчилося? — затамувавши дух, спитала Франческа.
— Офіцер не витримав такої долі й випив отруту, а княжна, усвідомивши, кого вона втратила, померла з горя прямо на його грудях! — брехав, як пес, ваш покірний слуга, навіть не помітивши, що переказує зміст пісні «Маруся атравілась, в покойніцкой лежит».
— Боже, як сумно! — зітхнула напарниця.
У моїх очах теж бриніли сльози — я просто душився з реготу. Ні про які розрахунки імпульсів для axis-орієнтації не могло бути й мови — я вже готовий був вибухнути.
— Ти дуже красиво співаєш, Джорджіо! Як Андреа Бочеллі!
— Д… д-дякую… — насилу вичавив я.
— Що сталося? Що з тобою?! — захвилювалася напарниця, почувши мої схлипування.
— Мені треба вийти! Я зараз!..
Затуливши обличчя руками, я вилетів із командного центру і стрімголов побіг у безпечне місце.
Тепер оце не знаю, як вертатися назад, як усе пояснювати і чи взагалі зізнаватися, чи хай уже так і буде.
Мистецтво — страшна сила, скажу я вам!