Франческа. Володарка офіцерського житона

* * *

Нікого ми цього ранку так не чекали, як нашу Джой! Чутки про її суботні й понеділкові пригоди розлетілися по авіабазі, як бісер по кахлях. Уся зміна на центральному КПП на чолі з сержантом Маковскі вийшла, щоб потиснути їй руку. Льолєк особисто супроводжував тендітну японку на церемонію підняття прапора.

Оскільки Джой дуже переймалася через свій суботній шлях самурая, чи, точніше, шлях «онна-буґейся», жінки-самурая, всі намагалися якось бідолашну розрадити. Хлопці з повагою тиснули її маленьку порцелянову, ніби в ляльки, ручку, а дівчата розчулено обнімали. Джой явно не очікувала такого прийому і ледь не розплакалася, не перестаючи, одначе, при цьому церемоніально всміхатися.

Коли ми нарешті закрились у командному центрі, я посадив Джой на своє місце — причому дівчина вклонилася мені як начальникові, чим неабияк мене засмутила, — а ми всі сіли навколо й приготувалися слухати.

— Та що розповідати? Колін уже все розповів… — почервоніла Джой.

Ви коли-небудь бачили, як червоніють японки зі шкірою кольору найтоншої у світі порцеляни? Я вам не опишу — це треба бачити.

— Ми знаємо інформацію тільки з одного джерела, а цього недостатньо, — згадав я своє журналістське минуле. — Мене, як твого наставника (я натис на слово «наставник»), турбує, якого біса ви не подзвонили мені, Франчесці або докторові Расселу?

— Мені було дуже соромно, і я думала, що всіх вас підвела! — Джой геть як у фільмах про самураїв рвучко вклонилася, неначе щойно пообіцяла зробити собі сеппуку.

— Так, Джой, ти нас усіх дуже підвела! — я витримав паузу. — Підвела тим, що нам одразу не подзвонила. І ти, Коліне! Чим ти взагалі думав?! Вона півтори доби просиділа за ґратами!

— Наступного разу…

— Не треба наступного разу! — злякався я. — Нам і одного вистачить! Ну все, нотацію прочитано, я хочу чути подробиці!

Джой і Колін (так і кортить назвати їх «діти») почали розповідати, перебиваючи одне одного:

— Був такий класний день!

— Ми вирішили прогулятися.

— Прогулятися, Джой!

— Я ж так сказала.

— А ти потягла мене в паб!

— Я думала, там буде весело.

— Твоя правда, там було страшенно весело!

— Я ж і кажу.

— А потім той баран почав до нас чіплятися!

— Сказав: «Гей ти, ботаніку, бережи цю пташку, бо вона забагато цвірінькає! Дивися, доцвірінькається!»

— І що, це нормально?!

— Ми взагалі його не займали! Ми сиділи за барною стойкою, Колін смішив мене, а я реготала!

— Я сказав, що його це не стосується.

— Ти сказав: «Не твоє собаче діло, мудозвон!»

— Я не казав «мудозвон»!

— Казав!

— «Членоголовий» і «мудозвон» — це не одне й те саме!

— А він сказав: «Дівчаточка, ви шукаєте на свою сраку проблем?»

— А я йому: «Що ти там бурмочеш? Сам із собою говориш чи що?» А він такий: «Не пхайся до мене!»

— А я йому: «Сам до нас не пхайся!»

— А він: «Бо що?!» А Джой йому: «Бо довбешку тобі відірву і в сраку твою запхну!»

— Я вже тоді була п’янюча!

— Джой! — перебив я цей веселий діалог. — Колін сказав, що ти почала з «Ґіннеса» — нащо ж було пити ще й віскі?!

— Мені було дуже тепло, приємно й радісно. Хотілося посилити ефект. У вас хіба так не було, коли відчуваєш, що мало?

— Ні! — не кліпнувши оком, збрехав я.

— Брехун! — Франческа запустила в мене гумкою, яку я звично зловив рукою.

— Я й замовила собі віскі. Колін не заперечував.

— Я думав, ти себе контролюєш.

— А я думала, що ти мене контролюєш!

— Чудово! І обоє втратили контроль! Що було далі?

— А далі те мудило…

— Джой!

— Що?!

— Ти хоч не усміхайся так безневинно, коли вимовляєш слово «мудило». Якось воно дисонує: ти така мила — і раптом «мудило»!

— А далі, той МУДИЛО, Коліне, МУДИЛО! Каже мені: «Ну спробуй, сучка!»

— Він не казав «сучка»!

— Коліне, у нього в очах ясно читалося слово «сучка»! Я бачила!

— Ну добре, якщо бачила, то бачила.

— От я й зробила йому отак! — Джой, не перестаючи всміхатися, скривила звірячу гримасу, стала в стійку, поставила руки перед собою і, точнісінько як Брюс Лі, поманила противника пальцями.

— Він простяг руку…

— Я вдала, що ухиляюся, відсунулася назад, він пришвидшив рух і зробив крок у мою сторону…

— А потім вона раптом я-а-ак ухопить його за цю руку, я-а-ак потягне вниз, а потім раптом на себе і вгору, а наступної секунди, я навіть не знаю як, але його голова з усього розмаху в’їхала в барну стійку! Він відрубався й сповз на підлогу.

— Та там нічого складного немає, він перехилився і… Коліне, давай покажу!

— Ні! Ні, дякую, Джой.

— А далі його друзі підійшли, намагалися зібрати цього Нейтона до купи, але він лежав, як мішок із гімном.

— А потім вони стали іржати і сперечатися один з одним, хто з них може завалити її із першого разу. Я вийшов було з ними в бійку, але Джой відтягла мене за сорочку і силою всадила на стілець.

— Ці барани почали кричати типу: «Ану зі мною таке повтори!»

— Джой сказала, що вона тут усіх в землю догори сракою зариє!

— Я не казала про «догори сракою»!

— Та багато ти пам’ятаєш. Ти ще японською до них кричала, може, там було щось крутіше, ніж просто «срака».

— Боже, я що, була така п’яна?

— Ти хоч пам’ятаєш саму бійку?

— Так, у загальних рисах, — пригадувала Джой. — Потім один із них пішов на мене, але я зробила неочікуваний ривок уперед, він злякався, відсахнувся, а я йому зробила підсічку — просто ногу поставила, і він завалився назад, прямо навзнак! І теж відрубався!

— Аякже ж — він навзнак упав на тверду підлогу! Я думав, він собі кумпол розколе! А другий замахнувся на неї, але вона спочатку підставилася під удар, потім відійшла вбік, перехопила руку, потягла спочатку вниз, а потім по колу вгору. Ну й вивернула йому кінцівку в лікті на другий бік. Так захрустіло, ніби простирадло рвали!

І все.

— Що «все»? — не зрозумів я.

— Ми попросили рахунок.

— Прекрасно! А чайові дали?

— Аякже. Двадцять відсотків.

— А потім приїхала поліція, тільки я вже не пам’ятаю.

— Та вони тебе ловили по всьому пабу…

— Чорт…

— Я тебе догнав і обняв, щоб дурниць не наробила.

— Ти мене здав поліції!

— Якби до тебе дісталися вони, а не я, то невідомо, що б було! Ти ж була неадекватна! Я просто не хотів, щоб вони тебе пристрелили!

— А що потім було?

— Я сказав патрульним, щоб вони тебе не займали і що ти будеш чемна. Нас просто посадили в машину і відвезли у відділок. А тих мудозвонів — у лікарню.

— А, ну відділок я вже пам’ятаю.

— Так, ти вже протверезіла.

— Страшно було у відділку? — спитала сержант Сара МакКарті.

— Та ні… Страшно було від того, що про це дізнаються на роботі…

— Ну то й що? Що з того, що тут дізнаються? — тихо сказала Сара. — Що ти зробила такого, за що тобі має бути соромно? Соромно за те, що якісь довбеники хотіли до вас домахатися? Соромно за те, що ти поставила їх на місце? А що, треба було промовчати й тихо вшитися із пабу? Чого раптом? З якого переляку? Тільки через те, що якийсь бовдур вирішив, що він тут може патякати язиком? «Альфа-самець» недороблений. Ти зробила все правильно, Джой. І ти, Коліне. Якби ви промовчали, то залишились би цілі, але де гарантія, що наступну таку парочку ці дуболоми не покалічили б? А якщо не покалічили, то принизили б. Приниження — це також насильство. А ви не дали себе принизити. То за що тобі має бути соромно, Джой?

— Ну… Бійка… Я порушила закон…

— Ну й порушила. Суддя призначить тобі покарання. Надіюся, воно буде справедливе. Відбудеш покарання і все. Які проблеми? Єдина ваша помилка — те, що ви не повідомили ні Джорджіо, ні професора Рассела. От ваша помилка. Їхні телефони мають бути у вас на «hot keys».

— Ну, загалом Сара права. Вона знає, про що говорить. За Еліс можете не переживати. Я вже з нею вчора спілкувався. Але вона тебе, Джой, і тебе, Коліне, усе одно викличе і ще раз прочитає вам лекцію про те, що ви повинні повідомляти нас насамперед. Це її обов’язок. Запам’ятайте — ви нам потрібні живі, неушкоджені і в доброму гуморі. Ми одну справу робимо, тож не соромтеся говорити нам, що потрапили в якусь халепу. Халепа — це нормально, — Рассел довгим поглядом подивився на нас із Франческою. Напарниця обурено розвела руками. — Тож навчіться ділитись. Якби ти, Коліне, повідомив нас ще в суботу, то Джой не провела б день і дві ночі за ґратами.

— Зрозумів, я це врахую, — опустив голову Колін.

— А ти, Джой, будь ласкава, не мішай віскі з «Ґіннесом». Нічого доброго з цього не виходить, як бачиш.

— О, так, професоре, у мене вночі голова ледь не відпала!

— До речі, де ти навчилася так битися?

— Я займалася дзюдо…

— Професійно?

— Та де, що ви! Просто я виросла в Сан-Дієґо!

На першій перерві провідати свою клієнтку приїхав Патріціо. Ми закидали його запитаннями на кшталт: «І що тепер?», «Що їй загрожує?», «Коли суд?», «Чи побачимо ми Алькатрас?», «А Райкерс?».

— Суд буде цього тижня.

— Так скоро?

— Це ще довго!

— І що?

— Їй інкримінують порушення громадського спокою.

— А пацієнти?

— Пацієнти поки що мовчать. Сьогодні я зустрічаюся з їхніми представниками.

— А якщо вони вимагатимуть грошей?

— Нехай спробують! — реготнув Патріціо. — Мене вчора вони питали, що робитиму я і що робитиме моя клієнтка. Я пообіцяв їм, що ми дамо інтерв’ю всім місцевим газетам і розповімо, як трійка здоровезних чоловіків напідпитку накинулась у пабі на молоду парочку і як тендітна дівчина дала їм просратися так, що вони потрапили в лікарню. І підключу місцевий клуб самооборони і бойових мистецтв — там багато жінок навчається. Потім знайду зо дві жертви домашнього насильства, якраз знаю кілька справ, борців за жіночі права підключу, рух проти насильства, кого ще там? А, місцеві політики прокоментують…

— Здорово! І яка була їхня реакція?

— Дуже сильно попросили до завтра нічого не робити!

— Думаєш, це дасть ефект?

— Ґренбі — містечко маленьке, а їм там іще жити…

— А якщо вони вимагатимуть грошей?

— Нехай спробують, якщо в них розуму нема. Ми подамо зустрічний позов, але навряд чи до цього дійде. Я говорив із їхніми адвокатами, вони всі дуже притомні.

— А що взагалі загрожує Джой?

— У гіршому разі — оплатити витрати на виклик 911, у кращому — громадські роботи. Покарання є покарання.

— А «рекордс»?

— Та які «рекордс», я тебе благаю. Це адміністративне, а не кримінальне правопорушення. Суддя теж має голову на плечах. І місцева поліція також.

— Патріціо… — подала голос Джой. — Мені сказали, що ви дуже дорогий адвокат і ви зазвичай таких справ не берете… Я вам дуже вдячна! І я оплачу ваші послуги!

І Джой відвісила Патріціо такий «рей» (уклон), що той аж почервонів.

— Сестричко, поясни їй.

Франческа підійшла до Джой і, дивлячись їй прямо в очі, видала довгу й емоційну тираду сицилійською говіркою. А наприкінці виразно провела ребром долоні по горлу. Джой розгублено заблимала. Я склав руки на грудях і переклав:

— Вона сказала, що віднині тебе прийнято в Сім’ю, і тепер Сім’я захищає тебе й несе за тебе відповідальність. Цей захист і турбота не продається за гроші. Але коли-небудь настане час, коли ти муситимеш відкупити послугу Сім’ї. І якщо відмовишся — заплатиш страшну ціну!

Джой пополотніла.

Патріціо демонічно засміявся.