Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Що ти там мимриш собі під носа? Співаєш чи що? — пирхнула мені в навушник Франческа.

Я був зайнятий розрахунками й автоматично наспівував: «Ой, Марічко, чичері». Мелодійна й енергійна пісня сиділа у мене в голові із самого ранку. Добре, що Трейсі, наша начальниця зв’язку, відімкнула VOX [12], інакше б мої співи чули ще й у Г’юстоні. Але, гадаю, у Г’юстоні й без мене проблем вистачає.

— Це українська пісня про дівчину, — сказав я у мікрофон. — Її хлопець співає.

— Так багато рідних звуків! — захоплено відгукнулася напарниця. — «Ччч», «ррр»! А про що там співається? Дуже цікаво!

— І мені цікаво! — приєдналася до неї Трейсі.

— Марічка — це дівоче ім’я, — пояснив я. — Марія.

— О-о-о, Маріч-ч-чка! — смакувала Франческа. — У мене кузина Марія, я її тепер тільки так і зватиму! А що таке «чичері»?

— Точно не знаю. Може, це похідне від «чічка», що означає «квітка», а може, просто щось на кшталт «ія-ія-йоу!», хтозна. Пісня народна…

— А що було далі?

— «Розчеши ми кучері…»

— Що, прямо так одразу й «розчеши»?! А де «будь ласочка, мила моя»? От хамло! — пхикнула гаряча й безкомпромісна Франческа.

— Ну він же сказав «cheecheerie» — «квіточко»! — захистила невідомого хлопця Трейсі.

— Ха, а раптом це «ія-ія-йоу»? Чудово виходить: «Марічко, ія‑ія-йоу, ану розчеши-но мене!», — стала в позу вперта сицилійка.

— Десь так воно і є! — засміявся я.

— Сподіваюся, Марічка дала йому в лоба?

— Ні, вона сказала: «Я би тобі чесала, чесала, чесала, якби мамка не знала, не знала, не знала!»

— Ну й правильно, що дала йому відлуп! Я би на місці мамки йому ще й по сраці пательнею заїхала! Знатиме, як із моєю дочкою розмовляти!

— Ох і гонорова ти дівка! — засміялася Трейсі.

— Я американська сицилійка! — труснула чорними й цупкими, як дріт, кучерями Франческа. — Мене навіть чорти в пеклі бояться!

— Тобто дівчина хлопцеві відмовила? — уточнила начальниця зв’язку.

— Схоже на те, що відмовила, — погодився я. — Через те, що може зганьбитися.

Франческа схвально клацнула пальцями і вказівним впевнено тицьнула в мене, що, ймовірно, мало означати «саме так!».

— «Мати буде дивити, дивити, дивити, я ся буду ганьбити, ганьбити, ганьбити!»

— І я з нею абсолютно згодна! — резюмувала Франческа. — Хай сам собі гребінця купить і розчісується, якщо йому корона на голові заважає попросити Марічку нормально.

— Та це ж тільки пісня, до того ж стара, — спробував я заспокоїти гарячу дівчину.

— Мені вже цікаво, що буде далі! — сказала Трейсі. — Стає все гарячіше й гарячіше.

— «Ой, Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя, заріж мені когутя, когутя, когутя!» — старанно переклав я.

— Ого, нічого собі поворот! — обурилася Франческа. — Ще йому півня зарізати?! А може, йому того півня ще й апельсинами начинити?!

— Ні, навіщо апельсинами? Апельсини в Карпатах не ростуть. «На ти ружу червлену, червлену, червлену, розмаринку зелену, зелену, зелену!» — продовжив я.

— Ну ви бачили нахабу?! — від перевантаження в мене затріщало в навушнику. — Його і розчеши, і півня йому з розмарином приготуй! Bullshit!

— А чого ти так обурюєшся? — Трейсі зменшила рівень звуку на Франчесчиному каналі. — Хіба це не природно — балувати одне одного?

— «Одне одного»! — підкреслила напарниця. — Тут у пісні йдеться тільки про те, щоби бідолашна Марічка його і розчесала, і півня для нього вколошкала! А він хоч би «будь ласка» сказав у відповідь! Може, він їй ще й черевики накаже з себе зняти?!

У навушнику було чути, як Трейсі за своїм пультом ридає зі сміху:

— Джорджіо, благаю, давай ще одну пісню!

— «Їхали козаки із Дону додому!» — почав я.

Франческа з Трейсі слухали досить спокійно якраз до моменту «Везли, везли Галю темними лісами, прив’язали Галю до сосни косами».

— Що за довбаний нахрін?! — закричали дівчата. — Навіщо?! Підпалили?! Дівчину?!

Я зрозумів, що зайшов занадто далеко, але відступати вже було нікуди:

— «А хто дочок має, нехай научає, темненької ночі гулять не пускає…»

— Чортяче лайно, всрані виродки, щоб вони всі виздихали, як щури! — лаялася Франческа. Трейсі мовчала.

— Джорджіо, що це за треш? — спитала нарешті вона. У чорних ямайських очах був смуток і розчарування.

— Ем… Взагалі, цю пісню не слід сприймати буквально. Є версія, що це були не козаки, а хозари…

— Та тут однаково, козаки чи хозари. Зміст пісні мав бути повчальний? Типу «не ходіть з усілякими»?

— Щось таке.

— Мгм.

— Дівчата, цій пісні кількасот років. Згадайте, які часи тоді були! Це ж народна творчість!

— Узагалі-то так, — погодилася Трейсі. — У нас на Ямайці ще й крутіші сюжети були…

— Ну, і в нас було, що тут приховувати, — змилостивилася Франческа. — Один тільки мафіозний фольклор чого вартий. Там узагалі страшне!

— Та різні пісні є! — сказав я. — Наприклад, коломийки набагато веселіші: «Посварилися дві баби за головку маку! Одна другій через межу показала сраку!» — проспівав я перше, що спало на думку.

— Оце вже інша річ! — заіржала напарниця. — Таке б я слухала!

Фольклор — страшна сила!