Франческа. Володарка офіцерського житона

* * *

Я люблю літати. Я дуже люблю літати. Свого часу, коли я працював у штаб-квартирі ООН, то літав дуже часто. Часом кілька разів на тиждень. Я не боюся висоти, тому можу весь політ залипати в ілюмінатор. Пам’ятаю, навіть із дітьми сперечався за місце біля вікна. А Франческа навпаки — з дитинства літати ненавидить. Тому що боїться висоти, це раз. А по-друге, у літак не можна було взяти улюблену іграшку — точну металеву копію пістолета Beretta 92.

Однак наказ — це наказ. Чесно, я б із розумінням відреагував, якби напарниця відмовилася летіти. Not a big deal.[53] Щоправда, така відмова позбавила б Франческу можливості записувати мене у всі підряд волонтерські групи, куди вона дуже любить вступати.

— Шоломи надіньте! — наказав полковник.

Ми наділи шоломи, що приємно пахли шампунем і чоловічим парфумом, застебнули їх і клацнули тумблерами на проводі.

— … Бо ні хріна не буде чути, всім ясно? — почули ми у навушниках Вескоттів голос.

— Ясно! — відповів я, анітрохи не розуміючи, що саме сказав командир.

У мене завжди так. Я волію погодитися, навіть якщо не чую, із чим саме. «Що, «угу»? Ти хоч чув, що я тобі сказала?» — не раз питала мене Ярка. «Нєа», — чесно відповідав я, наївно витріщаючи очі. «Тобі аби сказати!» Такий ось рефлекс — не чув, але про всяк випадок погоджуюся.

— «Два-один-два танго», доріжка два, вихід три-а!

— Вежа, доріжка два, вихід три-а, «Два-один-два таґо»! — полковник і Бенсон додали газу, і ми почали рулити. Літак вібрував так, що в мене скельця в окулярах дрижали.

— «Два-один-два танго», зліт дозволяю!

— Прийняв, «Два-один-два танго»!

Двигуни завили, і нас просто втисло в крісла. Зі столика перед Франческою впав на підлогу олівець. Дівчина заплющила очі й дрібно перехрестилась. Я сидів поруч, майже посередині між командиром і другим пілотом, і, навпаки, пильно за всім стежив.

Чесно, я не думав, що в «Геркулеса» такий короткий розбіг. Не встигли ми набрати швидкість, як трясучка різко зникла і товстий, наче джміль, літак легко відірвався від смуги.

Вежа наказала нам зайняти ешелон і вказала курс, після чого Франческа одразу перемкнулася із Бредлі на Ґротон. Так ми летіли десь півгодини. Відстань між Бредлі і Ґротоном, враховуючи розворот при зльоті і захід на посадку, — 51 миля, якщо вірити навігаційним приладам.

Я вперше летів на таку відстань над Коннектикутом (польоти на «Дельті» до лікарні з пораненою напарницею не рахуються). Мене вразило те, що зверху Нова Англія схожа на гігантську ковдру з клаптиків, по якій якась розтелепа розсипала блоки від конструктора LEGO. Це не штат Нью-Йорк із його безкраїми лісами, горами й озерами. Не пустельний Техас. Це густонаселена Нова Англія, де з повітря абсолютно не помітні кордони між населеними пунктами — усе зливається в одне велетенське місто. Де-не-де трапляються невеличкі озерця чи клаптики лісу, але й вони з усіх сторін обліплені будинками та будиночками та обплутані павутиною доріг. Уявляю собі, як раніше пілотам було важко без навігаторів!

Приблизно через півгодини ми сіли в аеропорту Ґротон поблизу Нью-Лондона. Тут же в Ґротоні розташована база ВМС зі стоянкою підводних човнів. Не встигли ми заглушити двигуни, як служба військової логістики розвантажила літак, і ми були готові прийняти новий вантаж. Цього разу пасажирів — групу морських піхотинців, що верталися із маневрів додому у Вірджинію. Ми мали вивезти їх із маленького летовища до великого, у Гартфорд, щоб там їх пересадили на рейс до Річмонда.

Усе відбулося так швидко, що ми ледве встигли вийти й обійти навколо літака. І ось нам уже треба знову злітати.

— «Два-один-два танго», смуга нуль-один чиста, зліт дозволяю!

— Вежа Ґротон, смуга нуль-один, прийняв, «Два-один-два танґо»! — і все повторилося знову. Зліт, набір висоти й перехід назад із Ґротона на Бредлі. Це завжди робить бортінженер, він же радист, але сьогодні переліт був короткий, тож замість бортінженера й штурмана взяли мене й Франческу.

— То як ви порозумілися із дочками? — спитала раптом напарниця, якій хотілося хоч якось не думати про політ. Вигляд у неї був дуже кислий, здавалось, що її навіть трохи нудило.

— Cara mia, це приватна розмова! — я спробував змінити тему, але Вескотт добродушно засміявся:

— Ми з Бенсоном давно літаємо разом, дівчата виросли в нього на очах, тож тут усі свої! Скажу так: я мав довгу розмову з обома, — полковник помовчав і додав: — І, знаєш, дізнався багато нового…

— Наприклад?

— Наприклад, що Венді пробувала травку.

— Що-о-о?! — удавано-здивовано обурилися ми, і це було з нашого боку нахабне лицемірство, бо я познайомився із марихуаною в п’ятнадцять, а моя дорога напарниця — в шістнадцять років. І про те, що Венді долучилася до великої ямайської культури, ми також знали.

— Так, так, марихуана, — трагічно повторив Вескотт, ніби йшлося не про травичку, а про небіжчика. — А ще вона зустрічається зі Скоттом Бернарді!

— Стривайте… Це той самий хлопець, якому Венді розбила носа?! — зареготав я.

— Ні хріна тут смішного немає! — ображено пробурчав Вескотт. — Так, той самий Скотт Бернарді, який їй не дає спокою ще з середньої школи, малий гімнюк!

— Вітаємо, полковнику, далі буде тільки гірше! — щиро пообіцяла Франческа.

— Ти вмієш заспокоїти! — сопів полковник. — Я його духу терпіти не можу! До речі, хто ці Бернарді? Ви ж, італійці, усі там одне одного знаєте!

— Знаю я цих Бернарді — одні з найбільших у штаті автодилерів. Тримають купу автоцентрів і сервісних станцій. Їхній старий, власників дядько, дон Вінченцо, постійно засідає в батьковому барі у Віндзорі. Вам пощастило, полковнику, з таким зятем можете машини міняти щороку! — засміялася Франческа.

— Тьху на тебе, дівчино, щоб тобі добре було! Що ти таке верзеш?! Їй тільки сімнадцять! — занервувався полковник.

— Можна подумати, що вона у вас питатиме дозволу, — наступила на болючий мозоль напарниця. — Хоч що кажіть, а Бернарді — це вдалий вибір!

— Франческо! — загарчав полковник.

— Та тихо ти, болииш даа![54] Не дражни тигра, Франческо, коли перебуваєш із ним в одному приміщенні! — втрутився я. — Нічого, сер, усе тільки починається, усе ще попереду…

— Ви мене обоє до інфаркту доведете!

Лейтенант Бенсон зосереджено мовчав, із величезними зусиллями стараючись не засміятися. Франческа хотіла ще щось бовкнути, але я вчасно приклав пальця до губів. Дівчина закрила рота рукою.

— Рознервували мене, тепер мені треба заспокоїтися! — вередливо сказав Вескотт. — Бредлі, «Два-один-два танго», дозвольте змінити ешелон, мінус один-зеро-зеро?

— «Два-один-два танго», маневр дозволяю, мінус один-один-зеро, курс один-вісім-три!

— Бредлі, курс один-вісім-три, «Два-один-два танго»! Усім увага, маневр «яма»! — полковник віддав штурвал од себе, і в ту саму мить я відчув, що мій шлунок відчайдушно намагається пролізти крізь стравохід і через рот вирватися назовні. Я раптом перестав відчувати власну вагу, і якби не був пристебнутий, то вилетів би з крісла. Волосся на потилиці стало дибки. Франческа вп’ялася в мою руку — ще трошки, і вона б проткнула її гострими наманікюреними нігтями. Двигуни завили. Літак під дуже сильним кутом нахилився носом униз і фактично падав у яму.

Нарешті Вескотт потяг штурвал на себе. Мій шлунок покинув спробу вилізти через стравохід і спробував знайти вихід із протилежної сторони. Не вельми приємне відчуття, скажу я вам. Франческа ще сильніше вчепилася в мою руку. Долонею другої дівчина затискала рота. На лиці вона була біла, мов саван. І справді, падати було страшно, а виходити з падіння ще страшніше. Літак заскрипів так, що я вже почав переживати, чи не відпадуть у нього крила. Тепер нас щосили втискало в крісла. Вескотт відпустив штурвал, і ми, злетівши по параболі, опинились на її гребні. Здивований шлунок завис десь посередині і вже вирішував, чи не образитись і не повернути мені з’їдений обід.

— Glory! Glory! Hallelujah! — раптом заспівав Вескотт приспів із «The Battle Hymn of the Republic»[55] і знов дав штурвал від себе. — Glory! Glory! Hallelujah!

Шлунок знову поліз через рот на волю.

— Glory! Glory! Hallelujah!

Нас втисло в крісла.

— His truth is marching on!

Це був найекстремальніший політ у моєму житті. Після маневру «Яма», а точніше «Дірка», я не міг стояти на ватних ногах. Коли ми нарешті приземлилися й зарулили на стоянку, я насилу виколупав дупу з крісла — ноги підгиналися, голова крутилася. Коли ми з Франческою вивалилися із кабіни, наче два мішки, морпіхи вже бадьоро шикувалися біля літака, ніби летіли якимось іншим рейсом і не беркицались у повітряних ямах. І аж тепер я помітив, що всі без винятку морські піхотинці співчутливо дивились не на нас, замучених, а на полковника. Той підійшов до командира морпіхів, молодий сержант полковникові відсалютував і на прощання сказав:

— Сер, усе буде добре, не переживайте, сер! — розвернувся точнісінько за стройовим статутом і покрокував до своїх.

Вескотт зобразив на лиці легкий подив, а потім махнув рукою і повернувся до Бенсона. Я подивився на напарницю. Франческа схопилася за голову. Ми одночасно кинулися назад у кабіну. Тумблер зв’язку з вантажним салоном — наступний після тумблера переходу з першого на другий канал — був переведений у режим «ON».

— Отепер мені точно pizdiets! — прошепотіла Франческа.