Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Франческо, скажи мені, mia ragazza, з чим у тебе асоціюється незалежність?

— Що, Джорджіо, — криза жанру? І ти мене знову прискіпливо вивчаєш під мікроскопом? — напарниця насмішкувато хмикнула.

— Та я просто так питаю, — безсоромно збрехав я.

Звісно, я питав її не просто так. Дівчина на рік молодша за Україну, і мені було цікаво, як сприймає свободу й незалежність людина, яка всього дев’ять років тому свідомо обрала повну автономію на противагу повній, хоч і забезпеченій, залежності від батьків.

Коли дівчині виповнилося вісімнадцять, наступного дня вона пішла з батьківської хати й оселилася з подругою в найнятому помешканні[94].

— Голод. Жерти дуже хотілося, — зізналася Франческа. — Розумієш, заробляла я тоді небагато, бо на повний робочий день працювати не виходило через навчання. Усі кошти йшли на квартиру, газ і світло. На бензин для машини, яка, зараза, ламалася більше, ніж їздила. Тож із їжею особливо не розженешся, — зітхнула сицилійка.

— Що ж ти їла, дівчино?

— Бувало, що й нічого, — Франческа зняла окуляри і прикрила очі. — Бувало, прийдеш із роботи, завариш сублімованої локшини…

— Ти ж її ненавидиш!

— Ненавиджу — не означає, не їм, caro mio. Були часи, що й тижнями цю локшину жерли. Кидали туди шматочок салямі для запаху… — напарниця всміхнулася кутиком яскраво нафарбованих губ.

Я приголомшено мовчав. Знав, що в юності дівчині було важко, але не думав, що аж настільки!

— Так, несолодко тобі було, — співчутливо сказав я.

— Якраз солодко! — засміялася раптом Франческа. — А бувало так, що й локшини не було! Приходиш додому, води нап’єшся з цукром — і спати! Але потім зарплата! Маленька, зате своя. І ти вже не витрачаєш гроші бездумно, а розтягуєш.

— Отже, свобода для тебе — це голод. А ще що?

— Холод. Перша зима була жахлива. З дитячих шмоток я виросла, нових у батьків не просила й не приймала, а грошей було мало. Тому цілу зиму проходила в спортивній куртці, яку мені дала подруга. І в кедах.

— Ось чому ти ненавидиш кеди! — збагнув я.

І справді — напарниця просто звихнута на взутті. Його в неї стільки, що звичайна людина й осягнути не зможе. Але кеди Франчессіна люто ненавидить.

— Так, із тих самих часів! — засміялася дівчина. — Пам’ятаю, я стояла на зупинці, бо машина була не на ходу. Було — [95], і в мене так задубіли пальці, що я плакала й клялася собі, що як зароблятиму більше, то в мене буде тільки найкраще взуття, а не діряві кеди!

— Голод. Холод. А що ще?

— Заздрість. Одногрупники їздили на шикарних тачках, взуті і вдягнуті. Вони ходили на вечірки й купували все, що хотіли, а не те, що дозволяла їм зарплата.

Я мовчав. Голод. Холод. Заздрість. І заради цього дівчина покинула батьківський дім, де її любили й балували?

— А ще, Джорджіо, постійно хотілося спати. І втома! — тихо додала Франческа. — Я ходила на роботу після занять, а потім приходила й робила проекти, готувалася до семінарів.

— А вихідні?

— Які вихідні, caro mio? Я суботу й неділю ковбасила майже повну зміну. А потім ішла до батьків і ще їм допомагала.

— Але ж вони тебе годували?

— Коли як! — знову засміялася дівчина. — Я намагалася не накидатися на їжу, як голодна кішка, щоб батьки не зрозуміли, що мені скрутно.

— Чому?

— Джорджіо, ти дурник! Якби я пожалілась, то як би я виглядала? Батьки б мені печінку з’їли оцим: «А ми тобі казали!», «А от бачиш, як воно!».

— Я не думаю, що в них старт був успішніший.

— Це точно! — захихотіла напарниця. — Усі італійці розповідають одну й ту саму історію про те, як вони приїхали в США з двома доларами в кишені!

— Причому ці два долари якимось чином опинилися в них у рамочці на стіні!

Ми засміялися.

— Спочатку ніколи не буває все кльово. Ти, Джорджіо, і сам це знаєш.

— Знаю, — зітхнув я. — Але слухай, чи варто було голодувати, мерзнути, працювати ночами і вчитись? У тебе ж заможні батьки! Ти б горя не знала!

Франческа круглими очима подивилася на мене й тихо промовила:

— Краще холод, голод і багато роботи. Але ти тоді знаєш, що все у твоїх руках, і ти сам вирішуєш, як тобі жити, і ніхто тобі не вказує, що ти повинна робити, а що ні.