Зранку на мене вже чекали.
— О! Письменник вернувся! Письменник! — із КПП вилетів сержант Маковскі. — Погляньте, він вернувся! Доброго ранку, письменнику![79]
— Привіт, Льолєку! Звісно, що я вернувся! Де б я дівся?!
— А хто тебе знає. Ми тут стежили за твоїм Фейсбуком, ні хріна, звісно, не розуміли, але автоматичний переклад трохи допоміг. А головне — фотки!
— О боже, автопереклад! Присягаюсь, я не писав і сотої частки з того, про що ви прочитали через автоперекладач!
— Не переживай, містере Письменнику, нашу репутацію важко зіпсувати!
— Не називай мене так! Я не письменник!
— Книжку написав? Значить, письменник. Як долетів?
— Долетів добре. А у ва…
— Джорджіо! Ти вернувся! О, Dio mio! Яка ж я рада тебе бачити!
— Франческо, господи! Та де б я дівся?!
— Хто тебе знає. Натовп фанатів, інтерв’ю, увага преси, ми всі за тобою слідкували! Багато хто заради цього покидає звичне життя. А ти ж тепер письменник!
— Франческо, у мене тут сім’я, це по-перше, а по-друге, я дуже радий, що вернувся додому, а по-третє, перестань мене так називати, я не письменник, я оператор Центру управління польотами.
— Насправді ми тут усі тобою пишаємося. Поставити на вуха таку кількість народу — це мистецтво, я вважаю!
— Хто б казав.
— Що ти маєш на увазі?! — чорна брова напарниці полізла вгору. Льолєк розреготався.
— Я маю хорошого наставника, — я миролюбно всміхнувся. — Моя заслуга тільки в тому, що я переніс усе, що бачив, у текст. Нічого б не було, якби ти не запустила мені в голову бейсбольним м’ячем, якби не понаштрикувала в руку скалок, якби не зустріла скунса, якби…
— Якби ми не блювали в туалеті!
— Так. Саме так. Саме ми блювали. ОК, я згодний.
— О, не купився!
— Я добре засвоюю уроки.
У командному центрі попри те, що до початку зміни було ще хвилин сорок, зібрались усі (здебільшого після церемонії підняття прапора всі розходилися по своїх підрозділах і готувалися).
— Ми боялися, що ти не вернешся, — почала Сара МакКарті.
Почувши це від третьої поспіль людини, я не витримав:
— Давайте так. Ви серйозно вирішили, що я можу не вернутися на роботу? Ні, ви це серйозно?
— А що в цьому такого? — розвела руками начальниця зв’язку Трейсі. — Ти ж успішний письмен…
— Перестаньте мене так називати! Мені постійно здається, що ви з мене кепкуєте!
— Звикай, Джорджіо. Тепер ти мене розумієш, коли я кажу, що ти пишеш про мене, як про дурку?
— Франческо, ти ж чудово знаєш, що це не так!
— Та ми й не кепкуємо, — спокійно заявила Сара. — Людина в житті завжди повинна йти за успіхом.
— Тут є нюанси, — я схрестив руки на грудях, а якщо я схрестив руки на грудях, значить, мені є що сказати. — По-перше, моя сім’я тут. По-друге, там, де моя сім’я, там мій дім, правильно? А по-третє, не було б вас, не було б книжки. І, нарешті, я ж не сам писав цю книжку. Ціла команда працювала. Тому не дуже чесно присвоювати успіх собі. Та й узагалі, не людина йде за успіхом, а навпаки.
— Тобто ми можемо розраховувати на англомовний реліз?
— З чого такі висновки?!
— Ти ж сам кажеш, що не людина йде за успіхом, а успіх за людиною.
— МакКарті, з логікою в тебе все гаразд. Так, ми над цим працюємо.
Усі полегшено зітхнули.
— О, Джорджіо, добре, що ти приїхав! Тепер я спокійний.
— Професоре, хоч ви не кажіть, що теж думали, ніби я не вернусь!
— А що?
— Та ви тут усі збожеволіли з тією книжкою! — мені це подобалося дедалі менше. — Це всього-на-всього книжка! Я не народив сам дитину, в мене не відросла друга голова, і я не отримав Нобелівської чи Пулітцера. У вас якісь дивні побоювання, чесне слово!
— Джорджіо, я вас готував майже два роки і збираюся нарешті вернутись у свій університет до наукової роботи. От я й переживав…
— А не переживайте!
— А я переживав!
— А не переживайте! У нас, буддистів, є два стани: «переживати ще рано» і «переживати вже пізно». Мить, коли потрібно переживати, така коротка і невловима, що переживати взагалі нема сенсу. Хтозна, де ви, я чи Франческа будемо завтра. Ніхто не дасть гарантії. Отож ваші переживання марні. Ви виконали свою роботу на відмінно — підготували нас. А що буде далі — одному богу відомо. Поки що нічого не змінилося. Поки що. Але завжди треба бути готовим до змін.
— Твоя правда, синку, — тихо промовив старший офіцер Баррел. — Хто може знати? Я ось не знав, що простирчу в цьому командному центрі майже два десятки років. А воно он як вийшло. Я ж думав, що це тимчасова робота.
— У мене так із попередньою було! — засміявся я. — Мені мій учитель Чімітдорж-лама колись сказав: «Не прив’язуйся і не звикай. Це позбавить тебе страждань. Тільки сім’я та рідні варті прив’язаності».
— Правильно, — зітхнув Баррел. — Ти ж знаєш, я йду на пенсію. Просто хотілося допрацювати в приємній обстановці.
Мені раптом стало сумно.
— А-а-а! Джорджіо! — наші стажери Колін і Джой увірвалися в командний центр, ледь не збивши з ніг професора і старшого офіцера. — Ти вернувся!
— Та я якось і не збирався… — я вже здогадувався, до чого вони хилять — і помилився:
— А ми в цю п’ятницю відлітаємо… — сумно сказала Джой.
Усі замовкли.
— То good luck! — зрадів я. — Нарешті в самостійний політ! Ви вже дорослі, здавайте на кваліфікацію — і вперед!
— Це так, але ж ми відлітаємо…
— Подумаєш big deal, — знизав плечима я. — Ви ж не на іншу планету відлітаєте, тим більше, ваш Командний центр у нас постійно буде на п’ятому каналі, правда, Трейсі?
— Аякже, це ж постійний канал, ми там навіть сеансу не закриваємо. У будь-яку хвилину ми на зв’язку.
— Бачиш?
— Та бачу…
— Як минула ваша зміна?
— Чудово! — відповів за двійку професор Рассел. — Сварилися регулярно, підірвали мікрохвилівку й забили унітаз. Нам інколи здавалося, що ви нікуди не від’їжджали, просто імена змінили.
— Чудово!
— Джорджіо, скажи мені, а чого ти вирішив назвати свою книжку мною?
— Бо ти, cara mia, наш ракетний двопаливний двигун, який рухає нас у просторі, наш малий трастер, що завдає нам правильну орієнтацію. Ти наша гравітаційна стала… Ти плачеш? Bambina, ти чого?!
— Джорджіо, за все моє життя ніхто про мене і всраного віршика не написав, а тут ціла книжка…
— Це ще не все, ще й друга буде!
— Я тебе вб’ю.
Зміна минула буденно — під кінець дня і мені стало ввижатися, що я нікуди не від’їжджав, що не було ніякого «Книжкового Арсеналу», презентацій і шаленого графіку. Але насправді все було не так.
— Слухай… Я тут спитати хотіла… А ти їм сказав?
— Сказав.
— І?..
— Кому треба, ті й самі здогадалися.
Напарниця охнула і затулила рота руками.
— А інші сприйняли як належне.
— Тобто?
— Тобто що ти така сама, як інші. Тільки…
— Тільки що?
— Тільки тепер вони знають, яка ти насправді.
* * *
— Ану розповідайте, як ви тут впоралися самостійно.
Колін гигикнув. Джой почервоніла.
Добігав кінця останній тиждень їхнього стажування у нашому командному центрі — серйозного й трохи нуднуватого новозеландця Коліна та маленької, але невгамовної японки Джой. Майже три місяці ця парочка виносила мозок нам і одне одному. Були сварки, скандали, бійка в пабі й навіть судовий процес, після котрого Джой послали на каторгу на громадські роботи.
Поки я був у від’їзді, а Франческа нарешті побула з батьками, Джой і Колін під наглядом професора Рассела провели один тиждень у «самостійному польоті».
— Та все було гаразд. Без жертв, — пробурмотіла Джой і ще більше почервоніла.
Джой, як усі японки, мала ніжну білу шкіру, що робила її схожою на порцелянову ляльку. І червоніла вона дуже смішно — плямами. Здалеку могло здатися, що дівчина підхопила лишай або має сильний авітаміноз.
— Як зміни проходили, без інцидентів?
— Ну, було разів два… — дивлячись у стелю, сказав Колін.
— «Разів два»! — процідила крізь зуби Джой. — Я так порахувала орієнтацію, що трохи не поставила сателіт догори дриґом!
— Ну, тут я винен, — Колін перевів погляд зі стелі на підлогу. — Я коли передавав Джой телеметрію, то перед кожним параметром поставив тире, отак: X—45’35’’ і так далі…
— А я, дурна, все порахувала з від’ємним значенням, — вичавила Джой, і червоні плями переїхали й згрупувалися у нижній частині обличчя, від чого воно стало схоже на польський прапор.
— Ваша телеметрія — це те, від чого ви танцюєте, тут будь-яка помилка фатальна, — почав я нотацію. — Колись я…
— Колись Джорджіо мені так само дав на аркушику телеметрію, і я точно так само порахувала якусь дурню! — засміялася Франческа. — Тільки там було незрозуміло, чи то Джорджіо кому не туди поставив, чи то муха насрала! — і напарниця залилася дзвінким сміхом.
Колін гигикнув.
— А взагалі, на станції телеметрії є кнопка «send». Наступного разу нею не нехтуйте, — продовжував я нотацію. — Один раз натис — і всі дані з яких завгодно точок у вас на станції. Станція ж і намалює вам точні координати в 3 D. Ви принаймні будете уявляти, як летить сателіт.
— Тепер тільки так, — погодився Колін. — Ми ж дивились, як ви стояли біля станції і просто переписували собі дані для розрахунків…
— Але перед тим ми надсилали їх собі на станції і проводили розрахунки там. А вже потім дублювали їх руками, щоб уникнути технічних помилок! — точно копіюючи інтонацію та міміку професора Рассела, сказав я.
Франческа, вловивши мої кривляння, розреготалася. Джой знову почервоніла, і плями переїхали вгору, від чого лице її стало нагадувати вже не польський, а індонезійський прапор.
— При будь-яких розрахунках, діти, піддавайте сумніву отриманий результат і завжди проганяйте його через станцію. «Захист від дурня» вам підкаже, чи хоч у припустимих межах ви рухаєтесь, — я завершив нотацію і подивився на студентів.
«Діти» глибокодумно мовчали.
— А що з мікрохвилівкою? — невинно спитала Франческа.
Колін перестав свердлити поглядом підлогу, підняв очі на нас і сказав:
— А ми її підірвали.
— Як?!
— Просто. Хотіли приготувати яйця.
— Яйця?!
— Яйця. Бо яйця — це продукт із високим вмістом білка…
Я на мить подумав, що просто з’їжджаю із глузду. Готувати яйця у мікрохвилівці?! Віскі, Танго, Фокстрот?!
— У нас не було каструльки… — пробурмотіла Джой. Її обличчя з індонезійського перетворилось на щось середнє між прапором Швейцарії і Данії.
— Я й поставив яйця в мікрохвилівку, — незворушно сказав Колін. — Температура ж стрімко підвищується, і денатурація біл…
Я не дав йому договорити й засміявся.
— І що далі? — Франческа вже сама була червона, насилу стримуючись, щоб не зареготати.
— А далі вони бабахнули, — зітхнув Колін. — Дверцята винесло разом із кріпленнями, замок вирвало.
— Ого! А скільки ж ти яєць поставив?!
— Сім…
— Сім?!
— Три для Джой, чотири для мене…
— Ох ви даєте!
— Це був експеримент… — спокійно продовжив Колін.
— А зібрати інформацію перед експериментом? Зробити пошук? Заґуґлити? Пошукати відео у YouTube?! Ніяк?!
— Якщо орієнтуватися на Google, то взагалі можна ніяких експериментів не ставити — там і так усе відомо. І що тоді? Жити чужим розумом? Не шукати нового? Ти ж сам казав, що все треба піддавати сумніву і перевіряти самому.
Чесно зізнаюся, мені було нічим крити.
— Я навмисне не ґуґлив, — бубонів Колін. — Я знав, що в пошуковику є відповідь на ключові слова «мікрохвилівка» та «яйця». Мені просто цікаво було зробити власне припущення. Так, я знаю, що воно дурне, але це мій досвід!
І я збагнув, що всередині у Коліні сидить маленький науковець, який розбирає по гвинтику іграшки, щоб дізнатися «як воно працює», який забиває цвяхи в розетку, щоб побачити іскри, який кидає з балкона кульку, наповнену водою, щоб подивитись, як земне тяжіння розмаже воду по асфальту — чи по голові якогось громадянина. І я зрозумів, що всі великі відкриття людства відбулися саме так. Мені стало соромно, і я поплескав його по плечу.
— Вибач, чуваче! Насправді те, що ти зробив, — це дуже круто! Шкода, що мене не було поряд. Це була б чудова пригода!
— Знущаєшся?
— Ні. Я зараз абсолютно серйозно. Інтернет убив у нас дослідників. Замість того, щоб підтвердити або спростувати гіпотезу власноруч, ми ліземо в Google. Замість показати дитині якийсь фізичний дослід прямо на столі, ми йдемо в YouTube. Замість співати самим, йдемо в iTunes. А потім жаліємося, що нам нудно. Ви все правильно зробили. Я пишаюся вами!
Колін закліпав очима, а на обличчі Джой з’явився прапор Китаю.
— Ну гаразд. А що сталося з унітазом? — було незрозуміло, чи то Франческа просто жадала подробиць, чи то хотіла перейняти досвід.
— Я туди викинула результати експерименту… — прошепотіла Джой, і на її обличчі почергово змінилися два прапори — Латвії та Білорусі.
Ми з Франческою не витримали й зареготали. Стажери також. Ми сміялися, напевно, кілька хвилин, а потім усім стало трохи сумно.
— Нам вас не вистачатиме… — тихо сказала Джой і заплакала.
А коли Джой плакала, її обличчя нагадувало прапор Японії.