Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Коли певний час усе йде чудово і тобі здається, що ти, нарешті, схопив бога за бороду, мусить статися щось таке, що нагадає: не завжди в житті буває так, як тобі хочеться.

Ще зранку ми планували провести звичайний робочий день: отримати завдання і спокійно сісти за пульт, щоб навести порядок у космосі, але все сталося не так, як гадалося.

Одразу після церемонії підняття прапора нас догнав полковник Вескотт. Вигляд у нього був навіть не стурбований, а якийсь розгублений. Ніби у нього в сім’ї сталося щось страшне й непоправне, і це заважає йому зосередитися на службі.

— Доброго ранку, засранці! — привітався із нами командир. Однак слово «засранці» було сказано з такою ніжністю, ніби він сказав не «засранці», а «мої любі».

— Сер, доброго ранку, сер! Усе в порядку? — поцікавився я.

— Та все, все в порядку, кадете! — старанно відводячи очі вбік, відповів полковник. — Джорджіо, слухай, збери всіх у себе в командному центрі. Прямо зараз. Як будете в зборі, дай мені знати, я до вас забіжу.

— Сер, зрозумів, сер! Зібратися в командному центрі прямо зараз, сер! — відрапортував я.

Почувши відповідь, Вескотт різко змінив напрямок, навіть не приклавши два пальця до козирка, як він завжди робить. Я не встиг і спитати, що й до чого.

— Якийсь він сьогодні дивний… — сказала Франческа. — Не подобається мені це все.

Я промовчав, хоча зовнішній вигляд командира мені теж не сподобався. Явно щось сталось, і полковник хоче зібрати нас усіх у командному центрі.

— Ти нічого не накоїла? — про всяк випадок спитав я Франческу. Вона знизала плечима й підняла руки вгору, демонструючи, що «ці руки нічого не накоїли».

— Дивно, — зітхнув я.

— «Дивно» те, що з полковником, чи те, що я нічого не накоїла? — Франческа вщипнула мене, наче гігантський краб в окулярах.

— Що ти нічого не накоїла! — я встиг перехопити її руку раніше, ніж вона встигла вщипнути мене вдруге.

— Ще тільки ранок понеділка, ще все попереду!

У командному центрі нас чекав старший офіцер Баррел.

— Ви вже бачили нашого командира? — спитав він і пересмикнув вусами. Це означало, що завжди спокійний і флегматичний Баррел неабияк нервується.

— Бачили, — відповів я. — Пробурмотів щось незрозуміле після церемонії, а потім догнав нас і попросив негайно зібратися.

Баррел зітхнув, і вуса в нього сумно обвисли.

— Що трапилося? — не витримала Франческа. — Мені хто-небудь пояснить, що тут, у біса, сталося?!

Баррел тільки махнув рукою і зайшов у свій прозорий командирський бокс.

Хвилин через десять прийшла Трейсі, а одразу за нею — професор Рассел.

— Ну що, всі зібралися? Сер, чи можу я покликати полковника? — спитав я Баррела, дотримуючись субординації. Баррел тільки рукою махнув.

— Сер? — я прочинив двері в командирський кабінет.

Полковник стояв спиною до дверей. Витягшись і заклавши руки за спину, він спостерігав, як товстий, наче вгодований підсвинок, транспортник С-130 вирулював на злітну смугу.

— Заходь, кадете! — не повертаючись, сказав Вескотт. Я зайшов і щойно зібрався зачинити за собою двері, як в останню мить побачив у коридорі схвильоване й розгублене обличчя своєї напарниці, яка не витримала й тихенько подалася за мною вслід.

— Сер, я не сам, сер! — я придержав двері.

Франческа вдячно всміхнулася.

— Божевільна парочка! — не міняючи пози, сказав Вескотт, — Де один, там і друга. Заходьте вже!

Напарниця пташкою прослизнула в кабінет і про всяк випадок сховалася за мою спину. Вона завжди так робить. Щоправда, коли вона відчує справжню небезпеку, то мені доводиться її хапати, щоб не вистрибнула й не кинулася поперед мене в бій.

— Проходьте, сідайте! — запросив полковник, стоячи так само спиною до нас.

Ми сіли за стіл. Полковник нарешті повернувся й майже по-батьківськи лагідно на нас подивився.

— Я йду з посади командира бази.

Знаєте, в житті бувають моменти, невідворотність яких так само очевидна, як і те, що сонце заходить на заході, а світанок починається на сході. Але, незважаючи на невідворотність таких подій, ти волієш вірити, що вони не настануть ніколи.

Що батьки завжди будуть молоді й здорові.

Що ти завжди будеш такий сильний і красивий, як у двадцять п’ять.

Що діти завжди будуть маленькі, смішно вередуватимуть і проситимуться на ручки.

Проте так не може тривати вічно. І ви це знаєте. І ми з Франческою це знаємо. Звісно, нам би хотілося, щоб полковник Вескотт завжди був поруч. Щоб Сара завжди була сержантом і не літала більше у відрядження на війну. Щоб ми працювали в цьому командному центрі багато-багато років і старшим офіцером завжди був добрий вусань Баррел.

Але так не буде. Ніколи.

— Я йду з посади командира, — тихо повторив Вескотт.

— Це ще один ваш незграбний жарт? — жалібно пропищала Франческа.

Полковник сумно всміхнувся і зітхнув.

— Здуріти можна, як гарно починається понеділок! — вичавив я із себе. Було таке враження, що мене спочатку щосили вдарили по голові важким шкіряним портфелем, а потім, не давши оговтатися, заїхали ним же мені по пиці.

— Так, діти. Я йду.

— Ви щось накоїли і вас турнули з посади? — висунула версію Франческа. Не встиг полковник і рота відкрити, напарниця заторохкотіла: — Ми доб’ємося, щоб вас відновили через суд! У мене ж брат адвокат, він збере найкращу команду, ми переконаємо суддю, що ви потрібні саме тут і саме на цьому місці, і хоч би як ви дратували вище командування своїми поглядами, ви потрібні на цій базі! Ascolta, amici, te lo sto dicendo! Basta! [37] — через хвилювання Франческа перейшла на італійську.

Полковник засміявся.

— Франческо, чого ти вирішила, що мене вигнали з роботи?

— Ви всіх критикуєте, навіть президента, уряд і своє командування, наполягаєте на самостійності кожного, закликаєте брати в руки зброю і обороняти свої права! — впевнено сказала дівчина.

— Про це говорить наша конституція. Хіба ні? Хіба мене можуть покарати за те, що я проповідую конституцію? Тут же не Росія і не Північна Корея, дитино! — повчально підняв пальця Вескотт. — Боже, дякую тобі, що дав мені цю парочку! Як же мені буде нудно в тому довбаному Капітолії!

— У якому Капітолії? — вражено спитав я. — У Вашингтоні?

— Боронь боже! Тьху на тебе, Джорджіо! Що я тобі таке погане зробив? — замахав руками полковник. — У нашому Капітолії, у Гартфорді.

У мене відлягло від серця. Не Капітолійський пагорб в окрузі Колумбія і не Пентагон. Через Гартфорд я щодня проїжджаю.

— Що ви будете робити в Капітолії? — зацікавилася Франческа.

— Сидітиму, — скривився Вескотт. — Штани протиратиму! Тут я хоч літаючим полковником був, регулярно літав у рейси. А там я із неймовірними битвами вирвав собі всього десять годин на місяць. Просто свинство якесь!

— Тобто ви будете літати? Як? Командиром екіпажу? Чи другим пілотом? З нашої бази?

— А на яку посаду ви так підступно від нас ідете? Вас примусили, чи ви самі вирішили покинути нас напризволяще? І що буде з Сарою? — запитання посипалися на бідолашного полковника, як горох із дірявого мішка, причому з характеру запитань важко було визначити, хто саме питав.

— Так, тихо, не всі одразу!

— Нас тут тільки двоє!

— З них один журналіст і одна сицилійка. Разом ви варті десятка койотів!

— Кого?!

— Ко… Та яка різниця?

— Відповідайте, будь ласка!

— Ну добре, добре! Я мусив погодитися. Просто мусив. Я, вважай, два президентські терміни відсидів на цій базі, пора й честь знати. А переводять мене на посаду заступника генерал-ад’ютанта штату. Я відповідатиму за ВПС.

Тут потрібно дещо читачеві пояснити. Вескотт командував базою вісім років. Ось звідки «два президентські терміни», бо за конституцією президент країни не може обіймати свою посаду довше восьми років.

На базі давно ходили чутки про те, що нашого командира хоче забрати в Пентагон його давній товариш — генерал Джеймс «Скажений пес» Меттіс, але Вескотт якось у розмові зауважив, що потрапити в Пентагон можна, але опинитися на посаді, де звання «полковник» — межа, не входить у його плани.

Тепер мені став зрозумілий стратегічний крок Вескотта. Генерал-ад’ютант штату теж його давній друг, і він узяв полковника своїм заступником із питань ВПС. Посада заступника генерал-ад’ютанта — великий стрибок у кар’єрі полковника. Якщо Вескотт через два-три роки перебере цю посаду, то отримає звання бригадного генерала. І хтозна, де потім може опинитись бригадний генерал…

— А що там із польотами?

— Я й далі літатиму на «Товстому Альберті», тільки не так часто, як раніше, на превеликий жаль. Але літатиму звідси!

— То я так розумію, що ми будемо бачитися?

— Джорджіо, я тут буватиму мало не щотижня!

— А що буде з Сарою? — спитала Франческа, і очі її стали схожими на два кулеметні дула. Полковник одразу перестав усміхатись і важко зітхнув.

— З Сарою все буде добре, пташко. Її ніхто тут не скривдить, це я тобі гарантую.

— Вона моя подруга, — напарниця дивилася на полковника, не кліпаючи. — І якщо новий командир поводитиметься із нею не так, як ви, то в риби на дні річки Коннектикут буде свято. А ми, сицилійці, рибу любимо.

— Я передам полковникові Ґвінну твоє попередження. І я б на його місці поставився до нього якомога серйозніше, — Вескотт знову зітхнув. За ранок він уже стільки разів важко зітхав, скільки не зітхає старий пес у дощову й холодну погоду. — Мені подобається, що у вас така команда. Вас хоч у тил ворога десантуй. Тримайтесь одне одного. Мені вас не вистачатиме…