Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Джорджіо, я зараз тобі щось покажу, тільки ти нікому! Нікому не скажеш потім! — Франческа озирнулася навколо, щоб переконатися, чи ми самі.

Деколи наше минуле містить чимало сюрпризів для наших близьких. Це можуть бути і кістяк у шафі, і безневинні милі подробиці. А інколи в минулому ховається геть інша людина, про існування якої ніхто з теперішніх рідних і друзів навіть не здогадується.

Франческа сіла біля мене і простягла смартфон. На екрані було заведено відео — запис якоїсь спортивної трансляції. Якісна картинка, забитий глядачами спортивний зал. Ось камера взяла великим планом якусь чорняву дівчинку із короткою зачіскою і великими очима. Маленька дуже зосереджено витягувала носочки й розминалася, мабуть, готуючись до виступу, й не усміхалася, але очі в неї були веселі.

«Знайомі очі», — подумав я. Ось маленька вийшла на поміст. В руках у неї були булави. І тут я почув із вуст коментатора знайоме ім’я й епітет: «Зірка серед юніорів». А потім побачив титр.

— Матко Боска, Франческо, та це ж ти! Ти — гімнастка?!

— Тихіше, Джорджіо, чого ти ревеш, як бізон?! Так, це я!

Маленька красиво стала в позицію, зазвучала музика, і Фран… (дуже незвично називати цю юну спортсменку на ім’я) і юна гімнастка почала виступ.

— Скільки тобі тут років?

— Тринадцять.

— Ти без окулярів, я тебе не одразу впізнав!

— Та ну! Ти подивися на ці короткі ноги, їх важко не впізнати!

— Та нормальні ноги! І зачіска коротка — волосся так смішно стирчить!

— Ага, я ненавиділа довге волосся — воно завжди за все чіплялося, по деревах було незручно лазити.

А тим часом юнка на відео впевнено крутила сальто, сідала на шпагат, підкидала й ловила булави.

— Стривай, це ж професійна гімнастика, — сказав я. — Та й тринадцять років…

— Я добре почала, перейшла в юніори категорії «А», але в наступну категорію, із якої добирають в олімпійську збірну, я не потрапила.

— Чого?

— Якщо чесно, то набридло.

— Просто так взяла й усе покинула?

— Так, просто одного дня не з’явилася на тренування.

— Але коментатор сказав, що ти зірка…

— Я була одна з найкращих! — Франческа скромно потупила очі.

— Набридло?

— Гімнастика почала відбирати в мене забагато часу. І мені це не сподобалося.

— А батьки?

— А що батьки? Це моє життя!

Зазначу, що примусити Франческу щось робити або нав’язати їй свою волю майже нереально. Вона пручатиметься, як молода необ’їжджена конячка. Я монгол і знаю, що це таке, повірте мені на слово!

— Так я й не стала гімнасткою! — усміхнулася дівчина.

— Ти вже нею була. Просто обрала інший шлях.

— Я правильно зробила?

— А ти не шкодуєш?

— Ні.

— Отже, правильно. А якби й шкодувала, то все одно було б уже пізно! — всміхнувся і я.

— Мені подобається те, чим я займаюсь. Я роблю щось реальне й корисне. І таких, як ми з тобою, одиниці!

— Ну, я тут людина випадкова…

— Джорджіо, перестань!

— А що? Я тобі теж зараз щось покажу… — я дістав свій телефон. — Дивись!

На екрані в кадрі сидів якийсь худорлявий юнак у смішних окулярах із кумедною зачіскою — волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика. Піджак — явно на розмір більший. Нечітка картинка видавала епоху неоліту кінець дев’яностих, епоху S — VHS і Betacam SP. Юнак, намагаючись бути серйозним, розповідав про страйк гірничих прохідників.

— Омайґад, Джорджіо! Це ти! — заіржала напарниця. — Подивися на себе, ти схожий на жертву анорексії!

— Та мені тут двадцять років! Я тоді був ще зовсім новенький!

— О ні, мені тоді було всього шість! А ти вже був такий дорослий!

— От бачиш, як усе змінюється. А тепер ми вдвох блюємо в туалеті.

— Дурник! — ми разом засміялися.

— У мене справді була хороша кар’єра. З моєї республіки мене взяли на державний федеральний канал у Москві й довірили вести фактично головну інформаційну програму країни.

Я показав фото: той самий юнак із тією самою кумедною зачіскою, тільки в кращому піджаку й у крутішій студії.

— А потім влада в країні змінилась, і все пішло шкереберть. Журналістика як професія в тій країні померла. А може, її там і взагалі не існувало.

— Взагалі?

— Майже. Так зазвичай буває за диктаторських режимів. А потім була українська журналістика. А потім журналістика в США.

— Чесно, Джорджіо, я взагалі не уявляю тебе журналістом. Не уявляю, що ти працював у кадрі, писав тексти, брав інтерв’ю…

— Чому?

— Не знаю… Мені здається, що ти завжди був оператором Центру керування польотами, розраховував траєкторії і контролював орбіти разом зі мною.

— Та ну! Я цим займаюся менше року.

— То було якесь інше твоє життя.

— А знаєш, твоя правда. То було геть інше життя…

За кілька хвилин до перерви ми вийшли з корпусу надвір, де стояла страшенна задуха — на обрії блимали зірниці, небо затягли свинцеві хмари.

— Дивись, тобі якась дама сигналить! — сказала Франческа.

Від КПП й справді легкою ходою танцюристки йшла якась дівчина в легкій короткій сукні волошкового кольору. Дівчина привітно махала нам рукою.

— Чого ти думаєш, що вона сигналить мені?

— Ну не мені ж!

— Джорджіо, Франческо! — голос був якийсь знайомий. Дівчина підійшла ближче, і ми з напарницею пороззявляли роти.

— Сара?!

Дівчина в літній сукенці, босоніжках, із розпущеними чорними кучерями до плечей і з синіми очима виявилася нашим суперінтендантом, сержантом Сарою МакКарті. Вона теж мала цікаве минуле — колись була балериною. Свого часу Сара потерпіла від насилля, після чого вирішила докорінно змінити життя і стала військовою.

— Саро! Ми тебе не впізнали!

— Може, в мене виросли крила? Чи, навпаки, ріжки і хвіст? — засміялася дівчина.

Не дивно, що ми Сару не впізнали, бо ж уперше побачили її без військової форми, армійських черевиків та кепі, що його вона, наслідуючи командира бази, насувала на самі очі. Пишні чорні кучері Сара акуратно закручувала в «дульку». Сьогодні ж у МакКарті був вихідний, і вона вперше прийшла на базу у цивільному. Чесно — якби я зустрів її десь на вулиці або в магазині, то нізащо б не подумав, що ця дівчина — сержант.

— Саро, в тебе вихідний, що ти тут робиш?

— Я вам щось принесла! — сержант дістала з паперового пакета два скляні контейнери. — Я сьогодні приготувала тушковані ребра з овочами й принесла вам ланч!

Мені відняло мову. Я просто не міг уявити собі сержанта біля плити.

— Дякую, дорогенька! — кинулася їй на шию Франческа. — Це так мило! Оце тобі нічого було робити, як у свій вихідний готувати нам ланч!

— Якби мені справді не було чим зайнятися, — засміялася Сара, — то я би вам приготувала коронну страву моєї шотландської бабусі — гаґґіс, баранячий кендюх, фарширований нутрощами!

Я одразу згадав, як кілька років тому куштував таку страву в шотландському пабі. Насилу додому доїхав. Мій шлунок тоді, м’яко кажучи, дуже розчулився.

— А це, — Сара опустила очі й почервоніла, — віддайте полковникові.

Дівчина простягла нам ще один контейнер із реберцями.

— А ти сама віддай! — бовкнула Франческа, напевно, не подумавши.

— Ну що ти, я туди не піду! Як я у такому вигляді віддаватиму командирові честь за статутом? Як ти це собі уявляєш?

Справді. Сара, в короткій літній сукні, яка салютує полковникові, вигляд мала б дуже дивний.

— Ну все, я побігла! До побачення!

— Дякуємо за ланч, Саро!

— Дякуємо! Контейнери Джорджіо помиє!

— Не командуй!

— Бувайте, пілоти!

Сара полетіла до КПП.

— Кадет! Ґудзик! Ось ви де! — до нас наближалися командир бази полковник Вескотт, який і охрестив Франческу Ґудзиком, та офіцер Баррел.

— А хто це до вас щойно прибігав?

— Це Сара, сер!

— Сержант МакКарті? — отетеріло перепитав полковник, ніби в нас на базі була ще одна Сара.

— Власною персоною!

Полковник промовчав. Обличчя його посумнішало.

— Джорджіо, покажи фотку! — Франческа перевела розмову на інше. — Ти там такий смішний!

— Франческо, перестань, це жахливо!

— Ну покажи, ну будь ла-а-а-а-асочка! Ну?

— Що за фотка? — зацікавився полковник.

— Там ще й відео є! — здала мене з бебехами дорога напарниця.

Полковник і офіцер Баррел довго реготали, дивлячись на мою юнацьку світлину.

— А Франческа… — почав було я, але одразу отримав штурхана в бік. Франческа зробила страшні очі. Вона явно не хотіла ділитися своєю таємницею з іншими. Я оцінив довіру й не наполягав.

— Ха, дивіться! — Баррел дістав портмоне й теж показав знімок. На ньому стояли юнак і дівчина. Тоненька блондинка тримала за руку безвусого юнака у формі рядового ВПС США.

— Омайґад, командоре, коли це було? Це ви?!

— Я той, що ліворуч, — уточнив Баррел, ніби боявся, що ми сплутаємо його з блондинкою. — Це було в минулому столітті!

Баррела без фірмових моржових вусів годі було впізнати. Як годі було впізнати тринадцятирічну Франческу без окулярів, як не впізнати мене в смішному юнакові з кумедною зачіскою, як і ми не впізнали сержанта МакКарті без військової форми.

— І я вам щось покажу, — сказав полковник. Дістав телефон, довго в ньому колупався й нарешті простяг його нам. З фото на нас дивився смішний юнак в окулярах, із кумедною зачіскою — волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика.

В руках у юнака був мікрофон.