Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Не встиг я подумати: «Щось Франческа давненько не чудила», як на тобі!

За статистикою, 90 % усіх халеп стається до початку зміни. Чому — ніхто не знає. Чи то зірки так сходяться, чи то просто Франческа сонна, але все одно це така сама загадка, як природа чорних дір чи українські тарифи на газ для населення. Але цього разу, як не дивно, причиною була не напарниця.

Причиною став різкий, повний страху й відчаю крик, що несподівано долинув із кухні. Ми прожогом кинулися на допомогу. В кутку стояла бліда й перелякана Сара МакКарті. Сержант притискала до себе улюблену чашку й тремтіла.

— Саро! Що сталося?!

Сержант спробувала вгамувати тремтіння, напружилася, видихнула, але раптом затремтіла ще дужче.

Франческа підійшла й обняла подругу. Сара заплакала. «Ось тобі й залізна шотландка!» — подумав я. На авіабазі суперінтендант мала репутацію спокійної і незворушної дівчини, яка, здавалося, ніколи не плаче, не психує і не втрачає контролю над емоціями. Але зараз Сара була схожа на маленьку злякану дівчинку, яку раптом залишили саму в темній кімнаті.

— Саро, що сталося?! — вкотре спитала Франческа. Тремтячою рукою сержант показала в протилежний куток кухні.

— Там… — пробурмотіла вона. — Там він… Великий і волохатий!

— Майор Ферґюсон?! — засміялася напарниця.

Майор Ферґюсон мав повних шість футів зросту (майже два метри) і здоровезні, волохаті, наче в єті, ручиська.

Сара слабко всміхнулася тремтячими кутиками рота:

— Якби ж то. Там страшніше…

І тут я помітив на підлозі Його.

У кутку сидів велетенський волохатий павук.

Сидів, підібравши під себе лапи, і навіть у такому вигляді він був схожий на волохатий волоський горіх. Вид павука було важко визначити.

— О-о-о-у-у, манюпусик! — засюсюкала Франческа, ніби це було миле пухнасте кошенятко, а не величезне волохате чудовисько.

— Чортзна-що це, а не «манюпусик»! Франческо, навіть не думай простягати до нього руки! — попередив я. Але, як завжди, було вже пізно.

Франческа присіла перед волохатою кулькою, простягла до неї руку й проспівала дитячу пісеньку:

Павук завмер. Франческа наблизила руку, і раптом «манюпусик» підняв дві передні волохаті лапи вгору, а наступні дві розставив в сторони. Звичайна людина, побачивши таку загрозливу позу, одразу б забрала руку. Але павук мав справу з Франческою, яка, ви ж знаєте, не зовсім звичайна.

— Саро, дивися, ти його налякала! Поглянь, який переляканий! Бідолашний павучок!

«Бідолашний павучок» і справді мав переляканий вигляд. І повірте, було від чого. Спочатку його оглушив вереск одного чудовиська, в якого тільки чотири кінцівки, а не вісім, як у всіх нормальних істот. А потім інша потвора простягає до нього кінцівку, з п’ятьма моторошними мацаками. Жах та й годі!

Сара відійшла до дверей кухні і про всяк випадок сховалася за мене.

— Ага, «бідолашний павучок», ага. Я трохи зі страху не вмерла… — жалібно пробурмотіла дівчина. — Стережися, щоб він тебе не зжер!

— Саро, ну як він може мене «зжерти»?! Він і півпальця мого не з’їсть! У нього не такий великий рот!

— У них взагалі рота немає — у звичайному розумінні, — вставив я свої два центи.

— А як він їсть? — підозріло спитала напарниця.

— Він відригне на тебе свій шлунковий сік, а коли ти розплавишся, тобто перетравишся під дією кислоти, він усмокче те, що від тебе залишиться.

— Тьху, caro mio! Ти огидний!

— А я тут до чого? — знизав я плечима. — Це матінка-природа так придумала.

Франческа продовжувала тримати руку перед павуком.

— Ну, маленький, ну йди. Чого ти боїшся, любий?

Павук склав лапи й завмер. «І справді. Що буде, те й буде, — подумав, мабуть, восьмилапий. — Усе одно ж здохну рано чи пізно. Краще вже рано!»

— Диви, диви, пішов! — захоплено прошепотіла напарниця.

Павук знову розправив передні лапи й обережно торкнувся дівочих пальців.

Я не боюся комах та інших істот. Але, чесно, я б до такого павучидла навіть не підходив. Щойно «манюпусик» торкнувся Франчески, волосся в мене на потилиці стало дибки.

Напарниця взагалі не боїться різних подібних істот. На моїй пам’яті вона жодну істоту не назвала «огидною» або «страхітливою». Навіть клопа-смердючку, якого притарабанила на роботу й назвала моїм іменем. А «огидним» може назвати хіба що мене. Я й не знаю, за що мені такий привілей.

Обережно переступаючи лапами, павук виліз сицилійці на руку. Дівчина встала й піднесла руку до обличчя, щоб краще роздивитися нового друга. Новий друг вирячився на Франческу всіма своїми вісьмома очима.

Ми теж вирячилися на павука своїми вісьмома очима.

Павук був великий. Тільки головогруди й черевце мали завдовжки десь із дюйм (майже два з половиною сантиметри). А з ногами й усі два з половиною. Потужні хеліцери з чорними отруйними кігтиками і педипальпи, наче м’язисті руки в боксерських рукавичках. Ноги рясно вкриті волоссям. На черевці — малюнок у вигляді широкої вертикальної смуги з нерівними краями і рядом чорних крапок по обидва боки.

— Lycosidae, — нарешті визначив я.

— Га? — здивовано округлила очі напарниця. — Що це?

— Це павук із великої родини павуків-вовків. «Lycos» давньогрецькою означає «вовк».

— А хіба не «lupus»?

— Це латиною.

— Ну ти прямо Даррелл!

— Гей, ботаніки! — гукнула Сара, яка під час нашої вченої розмови стояла в кухонних дверях. — Я йду зустрічати полковника!

— Він уже прилітає з Пуерто-Ріко?

— Так, але основна група поки що лишається там, — Сара швиденько втекла.

Павук виявився, на диво, жвавий і весь час намагався залізти Франчесці в рукав.

— Потримай, будь ласка, малюка, поки я засукаю рукава, — попросила Франческа.

— «Малюка»! — гмикнув я. — Та він мене зжере, як шматок м’яса на шампурі!

— Не перебільшуй! Він милий!

— «Милий!» — знову гмикнув я й підставив руку.

«Малюк» заповз мені на долоню. «Добре, що в мене немає довгих рукавів», — подумав я. Посидівши з мить спокійно, павук вирішив дослідити місцевість. Подолавши перепону у вигляді годинника, обережно переступаючи лапами, рушив далі. Місцевість виявилася вкритою чорним чагарником, за який зачіпалися волохаті лапи. Мені навіть на мить здалося, що йому це сподобалося.

— Усе, давай його сюди! — Франческа явно скучила за своїм новим другом. Вона обережно пересадила його з моєї руки собі на плече. — Ходімо, покажемо його полковникові.

Вескотт сидів у своєму кабінеті й допомагав Сарі розбирати якісь документи. Він прилетів хвилин десять і, незважаючи на важкі дні та безсонну ніч, не поїхав одразу додому, а залишився на базі.

— Доброго ранку, сер! — привіталися ми.

— О-о-о! Джорджіофранческа! — загув полковник. — Вітаю! Скучив за вами! Радий, що ви, друзяки, не розвалили мені базу.

— Я тут узагалі ні до чого! — образився я. — Я вам хоч одну халепу влаштував?!

— Ми разом блювали в туалеті, — підколола мене напарниця.

— Не «ми», а «ти»! І це не була халепа!

Усі, крім мене, засміялися.

— Ти невід’ємна частина всіх негараздів. Змирися, така твоя доля, — сказав полковник.

— Я найкраща частина всіх негараздів. Я рятувальна частина!

Знов усі засміялися.

— Дивіться, сер, у нас «манюпусик»!

— Ох, нічого собі! — насторожився Вескотт. — Де ви його взяли?!

— На кухні, — спокійно відповіла Франческа, знімаючи павука з плеча.

— Я трохи не вмерла, коли його побачила! — пожалілася Сара. — Моторошна комаха.

— Павук не комаха! — заперечив я.

— Як не комаха?!

— Павукоподібні — окремий клас членистоногих. У комах свій клас, який так і називається — «Комахи». Вони належать до підтипу «Шестиногі», тоді як у павуків — вісім ніг. Павуки і краби, тобто ракоподібні, мають спільного пращура.

Усі мовчки витріщилися на мене, ніби я їм розповів, що наступного року лечу на Марс.

— Завжди думав, що павуки — це комахи, — сказав Вескотт.

— Зрештою, яка різниця? — махнув я рукою.

— Усе одно цікаво дізнатися щось нове, — відповів командир. — Диви, які в нього передні ноги м’язисті, накачані.

— У павуків немає м’язів… — сказав я.

Усі знову витріщилися на мене.

— Що?!

— А як?!

— У нього ноги — як пусті герметичні трубочки. Згинаються і розгинаються під тиском крові, яку регулює павук. Тобто в ногах павука — гідравлічний привід.

— У нас прямо не база, а телеканал Animal Planet! — засміявся полковник.

Ми розпитали Вескотта про Пуерто-Ріко і після нетривалої розмови пішли на зміну, а у полковника почалася нарада.

— Як ти думаєш, Джорджіо, де нам випустити Волохатика?

«Волохатик». Тепер у павука є ім’я!

— Та десь у лісі. Ці павуки живуть там, де багато комах. Вони не плетуть сітки, а живуть у нірках, стінки яких вкривають щільним килимом павутиння, — почав я чергову лекцію. — Павуки-вовки дуже швид…

— «Манюпусик»! — Франческа підняла на мене круглі очі. — Його немає!

— Як?!

— Так! — Франческа почала нишпорити в командному центрі, заглядаючи під станції та крісла.

— Омайґад, ще цього мені не вистачало! — старший офіцер Баррел швидко закрив двері у свій бокс.

— Тільки не кажіть мені, що він утік! — прошепотіла в навушник начальниця зв’язку Трейсі. — Мамо! Я не вийду звідси!

— Ragazza mia, коли ти бачила його востаннє?

— Ще в кабінеті у Вескотта… Він повзав у мене на плечі…

У мене зупинилося серце.

І тут ми почули різкий протяжний крик. Який почався із фальцету і зірвався на хрип.

Крик пролунав із кабінету командира.

Ми стрімголов кинулися в коридор. З кабінету вийшов похмурий Вескотт.

— Заберіть свою худобу з мого кабінету! — процідив він. — Ви мені всю базу розженете!

Франческа, плачучи, побігла визволяти свого улюбленця. Усі офіцери збилися в гурт коло дверей й боязко позирали на стіл. По стільниці, вивчаючи якісь військові документи, спокійно повзав Волохатик.

— Іди до мене, маленький!.. — засюсюкала дівчина до восьминогого. — Такий маленький, а такі здорові дядьки тебе злякалися!

Дядьки похмуро мовчали.

Гордо задерши підборіддя й тримаючи Волохатика на долоні, Франческа продефілювала повз офіцерів і полковника.

— Джорджіо, благаю, випустіть це чудовисько! Бажано не на території бази, добре?

— Sir, yes, sir!

— Я трохи не вмер, коли він виліз мені на зошит!

— То це ви кричали?!

— Кругом! Кроком руш!

— Sir, yes, sir!

— Усі страхи — у людей в головах, — філософствувала напарниця, коли ми нарешті випустили Волохатика на волю. — Павук здебільшого нічого поганого людині зробити не може. Тим паче, в Новій Англії немає смертельно отруйних павуків. Ото людина придумала собі, що вона чогось боїться, і починає цього боятися, хоча ніяких підстав для страху насправді немає.

— Ragazza mia, а ти чогось боїшся? — спитав я.

— Авжеж, боюся!

— Чого?

— Боюся бути нікому не потрібною…

— Дурниці! — сказав я. — Тобі це не загрожує.

— Правда?

— Можеш повірити мені на слово.