Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Джорджіо, ти сам? — Рассел телефонував мені з командного центру, хоча я сидів у сусідньому кабінеті.

— Що за таємниці, професоре?

— Мені щойно дзвонили з офісу у Вашингтоні: Франческа отримала офіцера!

— А-а-а-а-а! Серйозно?! Не минуло й півроку!

— Яких півроку? Ти про що? Чому півроку?

— Ну, в нас так говорять: «Вау, так скоро, навіть півроку не минуло!»

— Дуже тонко, мені не зрозуміти! У будь-якому разі — нарешті, нарешті! Нарешті я можу зітхнути спокійно! Нарешті мою місію виконано!

Професор Рассел мав вигляд студента, який нарешті склав літню сесію і зі своєю дівчиною збирався на канікули в далеку подорож. Радісно потираючи руки, фізик так широко всміхався, що я злякався, чи не вхоплять його корчі.

— Нарешті! Нарешті! Мені щойно телефонували з головного офісу! Вони сьогодні відправляють пакет! Тепер вас двоє, і за вами не потрібен нагляд! Нарешті Франческа перестане бути просто консультантом! Тільки я не знаю, як їй про це сказати.

— І я не знаю…

Завдання не з легких. Досить згадати, скільки ми вмовляли сицилійку написати ті кляті тести. Скільки вона до них готувалася, скільки пролила сліз і як стресувала! Як відреагує на таку новину тонкосльоза дівчина?

Тест Франческа написала ще торік, на мій день народження. Майже три місяці хвилювань і чекання. Мені почало здаватися, що напарниця й думати забула про ці тести, але ні, вона потай поглядала на календар і зітхала. І мені було її дуже шкода. Наша контора, як будь-який державний орган, дещо бюрократизована. Звісно, багато питань, особливо невідкладних, у нас вирішують скоро, однак деякі, такі як оце, зависають у різних канцеляріях та дозвільних департаментах на місяці.

І ось нарешті стало відомо, що Франческа — офіцер.

— Я спробую щось придумати, — пообіцяв я. — Тільки спочатку поясніть, що ви мали на увазі під словами «нарешті мою місію виконано»?

Професор зітхнув.

— Як наставник я вам більше не потрібен.

— Не вигадуйте. Ми без вас і кроку ступити не зможемо.

— Тобі це тільки здається, Джорджіо. Ви вже давно повноцінна й самостійна пара. Цього року піде на пенсію офіцер Баррел, і…

Я поморщився:

— До цього ще дожити треба, не загадуймо наперед. Може, й не піде. А ви що? Теж зібралися від нас іти?!

— Я не знаю, це як офіс вирішить. Офіційно я тут у відрядженні, яке почалося рівно два роки тому. Я й сам не вірив, що менше ніж за рік вдасться підготувати повноцінну команду. Це було завдання, яке майже неможливо виконати. Але ви працюєте вже півтора року, і…

— Нічого не хочу про це чути! — я замахав руками, як ворона крильми при посадці.

Рассел усміхнувся:

— Іди, потіш свою напарницю!

У нас попереду була остання корекція. П’ята за цей день. Рекордна. Ми неспішно готувалися до останньої процедури. Напарниця колупалася у телефоні.

— Ну що, офіцере Франческо, ти готова?

— Я готова, — спокійно відповіла напарниця. — Тільки я, на жаль, ще не офіцер…

— Ні, відсьогодні ти офіцер. З чим тебе й поздоровляю!

Сицилійка виглянула з-за свого монітора. Її круглі чорні очі дивилися на мене двома космічними чорними дірами.

— Джорджіо, я ціную твою впевненість у мені, тільки, caro mio, не жартуй так. Ти ж знаєш, я тобі завжди вірю…

— А я не брешу. Ти офіцер. Рішення було ухвалено у Вашингтоні сьогодні зранку. Поздоровляю!

Мені складно описати те, що відбувалось із дівчиною у наступні п’ять хвилин. Але однозначно — це не була істерика. І це не було цілковите захоплення. Зазвичай так реагує людина, яка переживає величезне полегшення. Але були й сльози. Багато сліз і обіймів. Як і в мене рівно рік тому, 15 березня, коли я сам отримав звання офіцера.

Тепер Франческа — володарка офіцерського жетона.