Франческа. Володарка офіцерського жетона

ФІНАЛ

Понеділок. Втрати в команді.

— Г’юстон, Сі-Ті-Ес, вийшли з підхідної точки R-bar на курс 210, поворот 14 мінут, до МКС 350 метрів.

— Сі-Ті-Ес, Г’юстон, прийняли. МКС вас бачить, у вас по лівому борту має бути док.

— Г’юстон, док бачу, Сі-Ті-Ес.

— Сі-Ті-Ес, координуйте дальші дії з екіпажем МКС, ми поряд, але не втручаємося.

— Г’юстон, прийняли.

— Сі-Ті-Ес, на зв’язку Ай-Ес-Ес, із прибуттям! Бачимо ваш грейфер, заходьте в поле захоплення.

— Ай-Ес-Ес, нарешті, долетіли. Поле на моніторі бачимо, контролер уже захопив червону зону. Зближаємося.

— Сі-Ті-Ес, Джорджіо, Франческо, добра робота, молодці. Ще трошечки, зближення три метри на секунду, помалу починайте гальмувати.

— Франческо, радіальні трастери 2:4:6, починаємо гасити швидкість.

— Є, Джорджіо.

— Є?

— Уповільнюємося до метра на секунду, входимо в червону зону.

— Ай-Ес-Ес, вийшли на пряму, Сі-Ті-Ес.

— Сі-Ті-Ес, бачимо вас на цілі. Продовжуємо.

— Вийшли на ціль, починаємо гальмувати до півметра на секунду.

— Франческо, радіальні, мінімальний гальмівний.

— Є.

— Є.

— Уповільнюємося до півметра.

— Відкрили м’які пелюстки.

— Відкрили м’які пелюстки.

— 30 метрів…

— 30 метрів…

— Франческо, ціль?

— У межах прицілу.

— У межах?

— Майже в центрі, відхилення в межах 0,7 на курс 209 і зростає помалу.

— Бачу. Ми коригуємо?

— Не знаю, спитай МКС.

— Ай-Ес-Ес, відстань 25 метрів, ціль у межах прицілу.

— Бачимо, Сі-Ті-Ес.

— Потрібна корекція курсу?

— Динаміка відхилення мінімальна, у вас зараз майже двадцять метрів, не втручайтеся, лишіть у спокої. Підходьте.

— Ясно, прийняли, Сі-Ті-Ес.

— Давайте вже!

— 15 метрів.

— 15…

— 10 метрів.

— 10…

— Джорджіо, мені страшно.

— Мені теж, cara mia.

— Сі-Ті-Ес, не засмічуйте ефір.

— Г’юстон, зрозуміли.

— 7 метрів… 6… 5 метрів…

— 5 метрів.

— 4… 3… 2…

— Спокійно, чувак.

— Ну, привіт МКС! Стиковка!

— Є стиковка!

— Пелюстки.

— Закриті! Lockdown!

— Зафіксовано!

— Ласкаво просимо на Міжнародну космічну станцію!

Ми щойно успішно вручну пристикувалися до МКС. «Ми» — це я і Франческа. Звісно, поки що на тренажері. Надіюся, вживу ніколи не доведеться цього робити, бо на сучасних Crew Dragon та Starliner стоїть автоматика. Але ті, хто її контролює, мають вміти все робити руками, бо автоматика може відмовити. Руки ж — ніколи.

Наш позивний був сьогодні не звичайний «Сі-Ті», а «Сі-Ті-Ес», що означає Crew Transportation Service.

У рамках програми ISS Crew Transportation Services ми вже майже рік опановуємо нову систему зв’язку та керування Common Communications for Visiting Vehicles, або C2 V2. Цією програмою мають володіти всі без винятку дотичні до польотів пілотованих і безпілотних вантажних капсул до МКС, оскільки в кожної ланки своя маленька зона відповідальності: у служб наземного контролю (Ground Control), куди входимо ми з Франческою, — своя, у екіпажів капсул Dragon Crew та Starliner — своя, і в екіпажу МКС (ISS) — теж своя роль.

Але кожна з ланок повинна володіти всім процесом від початку до кінця. Ми з Франческою щойно здали тести, до яких готувалися понад півроку. Так ми готуємося до польотів пілотованих капсул, які доставлятимуть наших астронавтів на Міжнародну космічну станцію.

— О Мадонно! — напарниця впала в моє крісло і закотила очі. — Джорджіо, ми триста разів це робили! Але сьогодні чомусь було так страшно, що я там ледь не народила!

— Це тому, що сьогодні фінальні тести, cara mia. Ми не могли собі дозволити рознести МКС на друзки, як ми це зробили на симуляторі першого разу.

— Та тоді нам просто погратися дали! — засміялася Франческа. — Щоб ми відчули, як поводиться капсула.

— Ми й відчули! — засміявся я, згадавши цю моторошну спробу.

Тоді ми промахнулися повз так звану червону зону, курсор у якій показує правильний курс на стиковку, і зі швидкістю 15 метрів на секунду розбили капсулу об МКС. Розбили, бо не звикли до таких коротких дистанцій і ще не вміли як слід гальмувати.

Хоч убийте, не знаю чого, але ми тоді істерично реготали. Г’юстон сумно мовчав. Наші інструктори Майк і Мей навіть спробували нас утішити й підбадьорити.

— Я колись так татову спортивну машину в гараж паркував! — гиготнув Майк. — Гараж був темний, а педаль газу в «Мустанга» ніжна, як… Як… ну, знаєте, в дівчат…

Ми почули удар.

— Мей! За що?! Мені тоді від батька так нагоріло, що я сісти не міг!

— Мало нагоріло.

— Ну все, Сі-Ті, нам слід попрацювати над короткими маневрами.

А далі була нудна теорія і виснажливі тренування, були оці несподівані виклики, коли сидиш собі, сателіт коригуєш, а тут Г’юстон: «CT! Code zero four! Attention! CT! Code zero four!» І завдання: або екіпаж панікує, або комусь погано, а капсула на повному ходу летить у напрямку МКС, і в нас хвилина до зіткнення. І ми мусимо все кидати на півдорозі й рятувати уявний екіпаж.

Усе це, звісно, було дуже весело, але через півгодини таких екстрених тренувань в ефірі з’являлась оператор координації Джен і суворим голосом вимагала закінчення маневрів із сателітом, бо основну програму нам ніхто не відміняв. І ми лишалися після роботи, щоб усе доробити. А ще рекординг і звіти…

Одно слово, весело.

— Боже, як класно! Ми здали ці кляті тести! Свобода і купа вільного часу для поточної роботи! — Франческа була щаслива.

— Ви рано розслабилися, — пролунав у навушнику голос Майка. — Тепер капсули — це і є ваша поточна робота. Наступний семінар у понеділок, об 11:15. Гарного дня!

— Добре, хоч не під час активної зміни! — пробурчала напарниця, зриваючи навушник.

— Звикайте, діти, це будні. Америка вертається в пілотовану космонавтику! — офіцер Баррел, наш добродушний вусань, стояв при вході у Командний центр при повному параді — на темно-синьому кітелі висіла солідних розмірів орденська планка. Судячи з неї, кількість нагород нашого командора перевищувала три десятки.

У нас із напарницею відвисли щелепи — ми й гадки не мали, що в офіцера Баррела медалей більше, ніж напарниці років. Сам Баррел про це ніколи не згадував, та й планку ніколи не носив.

— Ого! Ви, командоре, вирядились, як на свято! Це тому, що сьогодні ювілей? НАСА виповнилося 60 років? — спитала Франческа. — Такий красень, аж осліпнути можна!

— У мене сьогодні ще одне свято! — лагідно всміхнувся наш вусань. Ці промінчики зморщок біля очей зовсім не робили його старим. Такі зморшки зазвичай бувають у людей, що часто всміхаються. — Сьогодні — мій останній день на службі.

Ви коли-небудь отримували удар по голові? Ні? Такий, що після нього душа, здається, вилітає із тіла. Коли земля пливе під ногами й ти нічого не можеш із цим зробити. Коли на мить забуваєш дихати. Тільки різкий дзвін у вухах. Навіть не дзвін, а свист, що переходить в ультразвук, а потім настає тиша. І повна темрява. Я колись був контужений ударною хвилею, тож чудово знаю, що це таке. І от сьогодні це повторилося знову. Ні, ми, звісно, знали, що офіцер Баррел збирається на пенсію. Ми навіть знали, що він допрацьовує останні дні. Але ми чомусь не вірили, що цей останній день прийде так скоро.

— Як, останній день?.. — пригніченим голосом промовила нещасна напарниця. — Як?!

— Отак. Останній, — офіцер Баррел спокійно, звичайним кроком, як він робив увесь час, що ми його знаємо, пройшов у свій засклений бокс. — Я тут уже й речі зібрав, звільнив для Джорджіо місце. Чуєш, Джорджіо? Тепер заживеш!

— Заждіть… А звіти? Хто прийматиме вересневі звіти? Це ж кінець місяця!.. — у мене затремтів голос і защипало в носі. Усе, що відбувалося, було таке нереальне, що я відмовлявся вірити. — І кейси треба розібрати…

— Джорджіо, ти хіба не знаєш, куди й що порозпихати? Звіти з п’ятого й другого секторів для Ґріфінса, рекординг 14:00 має бути в Джен, усі поля мають бути заповнені. Все. Тепер ти тут головний. Командор!

— Та який, в дупу, «командор», що ви говорите, офіцере Баррел?! — У мене було враження, що рано-вранці, після звичного сімейного сніданку, батьки привели мене в якесь незнайоме місце і віддають, розгубленого і сонного, чужим людям, разом із рюкзачком, де зміна білизни, зубна щітка, книжка й улюблені іграшки.

Баррел підійшов до мене, поклав свої важкі руки мені на плечі, і лагідно дивлячись в очі, тихо сказав:

— Приймай пост, командоре.

Франческа заплакала.

З кухні на шум прибігла Трейсі з виделкою в правій руці. На виделці був наколотий шматок курятини. Спостерігаючи за сценою, Трейсі одразу зрозуміла, що діється. Теж не стрималась і заплакала. Хоч я й помітив, що це не заважало їй облизувати виделку.

— Ой, що це у вас тут? Хтось умер?! — до нас приєднався професор Рассел, який завжди вміє з’являтися у самий розпал подій. Коли хтось плаче, сміється або свариться — будьте певні, зараз з’явиться наш допитливий астрофізик і, поправляючи середнім пальцем окуляри, спитає: «Ой, що це у вас тут відбувається, га?»

— Офіцер Баррел іде від нас!.. — ридала Франческа, акуратно знявши окуляри й професійно витираючи очі так, щоб не розмазати туш.

— Чого ви ридаєте, ніби хтось умер? У нього тут поряд ферма! Будете їздити до нього на обід. Свіжі яйця і козяче молоко! Жаль, Террі йому не лишили.

— Думаєш, від того рогатого телепня була б якась користь? — саркастично спитав Баррел, ворушачи вусами.

— Скажи, Джоне, скільки ти вже на службі? Третій десяток? Держава дала тобі шанс, міг би й ти шанс дати цапові!

Обидва наші наставники засміялись.

— Діти, вітаю вас зі здачею тесту! Тепер ви справжні космічні пілоти! Я спокійно можу вас покинути, бо тепер ви обійдетесь і без мене.

— Дуже невдалий жарт, професоре Рассел, — сказав я, гірко всміхнувшись. — Такий паскудний жарт, що я й не знаю, сміятися мені чи плакати.

— А це не жарт, Джорджіо, — раптом дуже серйозно сказав астрофізик. — Еліс щойно підписала мені перевід, і я нарешті вилітаю в Орландо. До речі, де ваш стажер?

— Дейв? — я остаточно втратив зв’язок із реальністю. — Буде пізніше, поїхав у свою Академію по документи…

— Хотів на прощання обмінятися із ним контактами, бо він на той рік збирається до нас вступати, тож, ймовірно, стане моїм студентом. Бережіть мені його!

Франческа перестала оплакувати Баррела й тепер буравила чорними очима професора. Я захвилювався, підійшов до неї і обняв за плечі. Хтозна, як вона відреагує на таку звістку. Мені й самому здавалося, що я божеволію.

Два роки ми провели під крилом у професора Рассела і під надійним захистом офіцера Баррела. Ми могли валяти дурня, бешкетувати, висаджувати в повітря кухню і кидатися різними предметами в командному центрі, знаючи, що нас прикриють і підстрахують, дадуть копняка для прискорення і розведуть по різних кутках, як підлітків.

Ми звикли, що як заплутаємось у процедурах, то прийде офіцер Баррел і сяючим мечем розрубає Гордіїв вузол бюрократичних і процедурних хитрощів.

Якщо ми будемо не впевнені у своїх розрахунках чи в послідовності дій, нашою останньою інстанцією завжди буде професор Рассел. Це ж він навчив нас із Франческою абсолютно всього, що ми тепер уміємо.

І що далі? Ми втрачаємо найдорогоцінніших членів нашої команди. До такого повороту ми були неготові.

— А чого це? А чому ми не знали? Чому? Чого так раптом?! — у Франчески якось швидко минула стадія шоку й настала стадія несприйняття дійсності. — Та Джорджіо… та ми до Еліс зараз підемо!

Я взяв Франческу за руку.

— Не треба йти до Еліс. Це нічого не змінить.

— Джорджіо!

— Ми знали, що Баррел іде. Ми знали, що професор Рассел має піти. І це мало статись у вересні. А тепер уже перше жовтня. Просто настав час.

Франческа знову заплакала. Я відчував, що іще секунда, і я заплачу, як дитина, яку відняли від батьків.

— Джорджіо, Франческо… Діти… Ну чого ви? — Баррел і Рассел підійшли до нас, своїх учнів, і поклали нам руки на плечі.

— Ми вас підготували. Ви тепер самі здатні все робити. Не бійтеся, — заспокоював нас професор.

— Пора вам працювати без вихователів і няньок! — припечатав офіцер Баррел. — І не нюняйте тут, ворушіть уже дупами, бо звіти самі не зробляться, а там уже Ґріфінс землю копитами риє!

Це була свята правда. Незважаючи на втрати в колективі, життя невблаганно йшло вперед. Земля так само оберталася навколо Сонця зі швидкістю 108 тисяч кілометрів за годину, МКС на висоті 405 кілометрів летіла зі швидкістю 7,67 кілометра за секунду, Ґріфінс чекав звітів, і Дженіфер уже сурмила по всіх каналах зв’язку.

— Джорджіо, хай Франческа надіне гарнітуру, вас координація вже хвилин десять викликає! — понуро сказала Трейсі по внутрішньому зв’язку. — Господи, як це все несподівано…

— Та ми знали, Трейсі… Просто не хотіли вірити, не сприймали це серйозно…

— Отож… — зітхнула начальниця зв’язку.

Ми сиділи й механічно колупались у звітах за минулий місяць. Настрій був на нулі. Мені гостро хотілося випити стаканюру віскі, хоч я давно вже абсолютно не вживаю алкоголю. Франческа тихо клацала по клавіатурі, вносячи дані з робочої станції у звітну форму. За звуком клавіш я навіть знав, на якій вона стадії.

— Джорджіо, Франческо! — у двері нашого кабінету просунулася голова з непокірним русявим вихором. Голова радісно всміхалась і хитро мружила зелені очі. Це примчав Дейв, який іще не знав останніх сумних новин. — А в мене для вас сюрприз!

— Чорт, я не витримаю ще одного сюрпризу! — простогнала Франческа і схопилася наманікюреними пальчиками за скроні.

І тут у двері просунулася друга голова. Чорні неслухняні кучері, смаглява шкіра й очі чорні, немов арабська ніч, і формою як гішпанський мигдаль. Мені здалося, що я трошечки збожеволів.

Це була точна копія Франчески. Тільки без окулярів.

— Джорджіо, Франческо! — запищала копія. — Яка я рада вас бачити! — і в кабінет, широко розкинувши руки для обіймів, увірвалася дівчина-підліток. Це була студентка Авіакосмічної та інженерної академії Лейла Юсуф.

Коли я вернувся на своє місце за пульт, то на моніторі знайшов жовтий стікер. На ньому дрібним колючим професорським почерком було нашкрябано: «Коли закінчується щось старе й звичне, починається щось нове, незвідане й цікаве. В добру путь, діти. Удачі вам. Ваш Р. Р.»

КІНЕЦЬ