Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Джорджіо, caro mio, як ти можеш їсти цю квасолю?! — Франческа з жалем дивилась, як я їв зелену довгасту квасолю із палтусом, запеченим у духовці.

— Чудова смачна квасоля, я її ще притрусив копченим чілі й морською сіллю. Хочеш?

— Хочу! — сказала дівчина. — Я люблю рибу! Ой, тільки ти будеш геть голодний! Диви, як ти схуд!

Це були абсолютно безсоромні й неприховані лестощі, але мені стало приємно.

— Та нічого, я із жадібності аж два шматки загріб, мені й так забагато. Поділюся з тобою! — я вділив напарниці шматок риби і зверху додав квасолі.

Я люблю рибу. Дивно, що я бурят-монгол, а люблю рибу. Східні бурят-монголи, вирослі в безкрайніх степах, досить прохолодно ставляться до всього, що плаває у воді. Мій наґаса[64] не їв узагалі ніякої риби. Він називав її «лусууд хорхай», що в перекладі означає «водяний хробак». Делікатесних крабів, креветок і раків монголи взагалі називають «водяними цвіркунами», а про мушлі, кальмари та інші устриці степовий народ і чути нічого не хоче.

А от я дуже люблю морепродукти. М’ясо, в принципі, теж люблю.

— Ти ж монгол, а не сицилієць, — сказала Франческа, напихаючись палтусом. — Звідки така пристрасть до риби?

— Не знаю, — знизав я плечима. — Знаєш, а я щасливий, що ми живемо біля океану. Мені б уже було важко переїхати вглиб країни. Я так звик до моря…

— Тут в Айдахо є місця, дуже схожі на твій Великий Степ!

— Я знаю, cara mia, там багато наших живе. Вівці держать. Завжди є свіжа баранина й молочні продукти.

— Баранина! Я люблю баранину! — ворушачи густими вусами, приєднався до розмови старший офіцер Баррел. — Особливо печену ногу з часником!

— Угу, — сказав я, проковтнувши слину.

— Джорджіо, а ти можеш барана… ну, той?.. — спитав Баррел.

Я помовчав кілька секунд, а потім тихо сказав:

— Можу.

— Ой, справді? — Франческа зробила круглі очі.

— Справді.

У бурят-монголів є звичай — до певного віку хлопчаків і дівчаток виховують однаково. Без поблажок, але й не дуже строго. Хлопчаки стають юнаками тоді, коли вперше беруть участь у кінних перегонах під час літніх ігрищ — «Эрын гурбан наадан» («Три ігрища мужів»), або «Их Наадам» (Великі Ігрища). Юнак стає чоловіком тоді, коли заріже барана, зніме шкуру й правильно розбере тушу. Суворі умови життя у степу вимагали подібних знань — це частина тисячолітньої культури мого народу.

Долучити мене до нашої культурної спадщини наґаса вирішив того літа, коли мені виповнилося тринадцять. Ми поїхали до родичів в улус Едермеґ, що стояв посеред степу на річці Кижинґа. Дядько Базарсада приготував барана. Бідолашний лежав на спині зі зв’язаними ногами. Наґаса тицьнув мені в руки гострий і вузький хутаґа (бурятський ніж) і коротко сказав:

— Тут голи! — гострим, як бритва, ножем я виголив вузьку смужку під грудиною.

— Роби надріз завширшки з долоню.

Гостре лезо з хрустом розрізало шкуру. Вона розійшлася, відкривши шар внутрішнього жиру. Баран і не смикнувся.

— Він не відчуває болю, — заспокоїв мене наґаса.

Це була щира правда — бо вівці, ледь що, одразу кричать дикими голосами, а цей лежав тихо.

— Жир розрізай.

Я розрізав жир. Одразу різко відкрилась черевна порожнина, і в обличчя мені пахнуло гарячим паром. Так, ніби назовні вирвалося саме життя.

— Читай молитву.

Я став пригадувати слова буддійської молитви.

— Ом Друм Сууоха! Ом Амріта Аюрдаадэ Сууоха! — наґаса перший почав промовляти тібетські слова.

— Ом Друм Сууоха! Ом Амріта Аюрдаадэ Сууоха! — повторив я.

— Тепер просунь руку й знайди серце.

Я обережно просунув руку прямо в надріз — там було гаряче, як у пічці. Я намагався намацати серце і ніяк не міг.

— Глибше! — наказав наґаса й заплющив очі.

Я засунув руку всередину вже по лікоть і раптом… Раптом у мене в руці опинилося щось неймовірно гаряче й… живе. Серце.

— Знайшов? — не розплющуючи очей, спитав наґаса.

Я кивнув. Старий крізь повіки не міг бачити мого жесту. Але він якось здогадався.

— Знайди грубу пульсуючу судину й обірви її.

Аорту я знайшов легко — вона була найгарячіша й пульсувала.

— Чого ждеш?

Я ще раз пробурмотів молитву і нарешті наважився. Гаряча кров просто обпекла мені руку. Баран смикнувся, схлипнув і затих.

— Він навіть не зрозумів, що сталося, — наґаса нарешті розплющив очі. — Минии хбн. Эсэгэй хбн Доржи. Манай хн.[65]

Так я став мужчиною. Такий звичай.

Потім дядько Базарсада навчив мене вичерпувати кров із черевної порожнини і вирізати кишки — монголи ніколи не проливають кров на землю, бо це для них гріх. Із крові та кишок ми готували смачнючу кров’янку.

Потім ми знімали шкуру, запихаючи кулак між нею та м’ясом. Потім акуратно розбирали тушу, гострим ножем розрізаючи її точно по суглобах — монголи ніколи не користуються сокирою.

— Ти повинен уміти потурбуватися про сім’ю і вміти приготувати смачне й жирне м’ясо! Нагодувати дружину, дітей і батьків! — говорив мені наґаса і гладив по голові. — Тепер ти можеш. Тепер ти вмієш.

Франческа, професор Рассел і офіцер Баррел слухали мене, пороззявлявши рота. У роті напарниці виднілася риба.

— Рибу я не вбивав! — поспішно сказав я. — Я її вже холодну купив, хіба що почистив!

— Ти повинен мене навчити різати барана! — сказав Баррел, оговтавшись від культурного шоку. — Здохнути можна! Без крові на землю! Куплю барана на фермі й запрошу тебе!

Я поморщився. Особливого бажання повторювати цю процедуру в мене не було.

— Знаєте, — сказав я, — я мрію мати ферму. Там у мене обов’язково будуть коні. Багато. Я ходитиму в монгольському вбранні й кататиму дітей в монгольських сідлах! До мене возитимуть дітей на екскурсії! Ще я матиму юрту, варитиму там у казані чай із молоком, сіллю і жиром.

Франческа скривилась.

— А дітей я вчитиму стріляти з лука прямо на скаку. А ще випасатиму кошлатих монгольських верблюдів, кіз, корів і овець. «Табан Хошуу Мал!»[66]

— І ти їх різатимеш? — спитала Франческа крізь рибу.

— Ні, — чесно зізнався я. — Не різатиму. Одне діло, коли в тебе півтисячі голів — тоді спіймати й зарізати одну вівцю це нормально. Та й то… А геть інша річ, коли в тебе їх десятеро і ти всіх знаєш на імена… Та й нема такої потреби. Хоч так хоч сяк, а це вбивство. Ні, овець я триматиму тільки на шерсть і молоко. До речі, а чого ти не доїла палтуса?

Франческа дуже дивно їла рибу — з’їдала те, що поверх хребта, а бік, яким риба лежала на тарілці, навіть не чіпала.

— А я не їм те, що внизу, — відповіла вона.

— Чому?

— Не знаю, так навчили.

— А мене дід учив, що треба залишати самі голі кістки. Ми, коли їмо м’ясо, користуємося ножем, щоб зрізати все.

— Навіщо?

— Щоб смерть тварини не була даремна, — згадав я дідові слова.

Франческа поспіхом узялася наминати другу половину палтуса.

— Боже, caro mio, так усе складно й загадково…

— Через те я і їм квасолю!