Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Нарешті цей сумний день настав. Я прийшов у командний центр, із неймовірними зусиллями намагаючись здаватися розслабленим і безтурботним.

— Доброго ранку, доброго ранку всім! Доб… Так, я не зрозумів, а що за кислі мармизи? Хтось помер? Ми когось ховаємо, чи до тебе, Чессіно, знову тітка з Сицилії приїхала?

— Колін і Джой сьогодні відлітають.

— Омайґад, не на небеса ж!

— Технічно — в небеса, бо вони летять літаком.

— Не переживай, їх на небеса ніхто не пустить, правда, Коліне?

— Сто відсотків.

— Що правда, то правда. Колін купив чотири різновиди сорочок по сім штук кожної і стільки ж штанів. Уявляєш, він цілий тиждень ходитиме в одному й тому самому одязі!

— По-перше, Джой, я сорочки, штани й шкарпетки міняю щодня. А по-друге, у місяці чотири тижні, отож я щотижня буду в новому комплекті.

— Коліне, ти хворий!

— Зате в мене немає проблеми, що вдягти, а ти щодня перебираєш по тридцять два наряди і все одно незадоволена.

— Боже, скоріше б ви вже поїхали.

Звісно, ми не хотіли, щоб наша шалена парочка від’їжджала. Але, зрештою, вони й так будуть із нами.

— Джой, Коліне, під час активних змін ви будете в нас на п’ятому каналі.

— У потоці чи за викликом?

— Звісно, що за викликом. Вам дай потік, то ви мені так засмітите ефір, що Джорджіо Франческу не почує.

— Трейсі! Ми будемо за вісім тисяч миль звідси!

— У навушнику я вас чутиму однаково голосно. Добре, що ваші активні зміни не одночасно з нашими.

— Трейсі, якраз одночасно! У нас ранкова й вечірня зміни.

— От чорт!

— Коліне, не забувай про звіти. Дженіфер нервується, якщо хтось із нас запізнюється. Закінчив зміну — складай все в окремий файл. Бажано щодня робити вже готовий, а щотижня підбивати підсумки. Тоді щомісяця ти просто зводиш все в одну таблицю й надсилаєш.

— Добре, Джорджіо, я зрозумів, так і робитиму.

— Боже, як це нудно!

— Нічого, Джой, він упорається.

— Ще б пак! А ти знаєш, що він щодня пише собі в щоденнику план того, що потрібно виконати, а потім ставить галочки? Типу «почистити зуби» — done! «Купити зубну пасту» — done!

— Джой, якщо ти підглядаєш у мої записи, то хоч запам’ятовуй їх у правильному порядку. Спочатку купити пасту, а потім почистити зуби.

Година спілкування минула непомітно. Потім ми довго обнімалися, доки професор Рассел ледь не попід руки вивів нашу шалену парочку з командного центру. У нас одразу стало тихо й пусто.

— Ну все… Вони поїхали… От як? Як тепер зміну допрацювати?

— «Як-як». Мовчки, Франчессіно. Завтра буде новий день, потім новий робочий тиждень, потім місяць…

— Потім рік…

— От бачиш? Ти робиш успіхи.

— Джорджіо!

— Ні, ну а що?! Це нормально, пташенята виростають і вилітають із гнізда в доросле життя. Ти свого часу від батьків пішла? Пішла. От і ці двоє поїхали на нове місце. У чому трагедія? Людство живе вже хрінзна-скільки років і щоразу дивується й сумує, коли щось завершується. Коли завершується щось одне, починається щось нове. Цикл!

— O, caro mio, та тобі тільки за одну цю промову Оскара дадуть!

— Знущаєшся?

— Так!

Життя тривало.

* * *

Либонь, щоб ми легше пережили від’їзд Колін і Джой, доля підкинула нові проблеми.

Нам спробували заборонити пити каву в командному центрі. «Не можна, — кажуть нам, — проносити каву в приміщення Командного центру». Таку писульку ми отримали вчора наприкінці дня від технічної служби авіабази.

— Що за дурня?! — обурилася Франческа.

— Цікаво, на якій підставі, — пробурмотів я.

Старший офіцер Баррел знизав плечима.

Наша технічна служба якогось біса вирішила нам заборонити проносити каву в командний центр. Не просто каву у відкритих чашках. А взагалі будь-які чашки та стаканчики. Навіть закриті.

— Нас просто поставили перед фактом! — гарячкувала сицилійка. — Не спитали, не пояснили, не покликали порадитися, ні! Нам просто почепили на двері цей довбаний notice! Я їм зараз скажу, куди вони його можуть запхнути! Було «Бостонське чаювання»? Ми їм влаштуємо «Гартфордське кавування»!

Американці звикли, що до їхньої думки прислухаються. Влада деколи може діяти жорстко для дотримання національних інтересів, але якщо ці дії викликають спротив громадян, сторони або сідають за стіл переговорів, або починається збройне повстання, право на яке прописано в Конституції. Усі це розуміють, тому до крайнощів доходить украй нечасто.

У далекому 1756 році британці задля «зміцнення війська» і «збільшення зборів у скарбницю Корони» запровадили два закони: про розквартирування військ і про гербовий збір.

Перший закон зобов’язував забезпечити кращі умови перебування британських військ, а це означало, що тягар видатків на краще харчування, умови перебування та обслуговування військовиків лягав на плечі простих колоністів, і так уже придушених високими британськими податками.

Другий закон, про гербовий збір, обурив населення найбільше: британський уряд встановив додаткову плату за оформлення будь-яких юридичних документів (купівля-продаж, нотаріальні домовленості, заповіти, акти про одруження, народження) і навіть на купівлю газет, словом на будь-які друковані папери.

Колоністи обурилися і відмовилися купувати британські товари. Цим скористалася британська опозиція, яка завдяки простим популістським гаслам (знайомо, еге ж?) прийшла до влади і скасувала закон про гербовий збір. Але з маленькою умовою: британський парламент зберіг за собою право ухвалювати закони для колоній, і це також не сподобалось американським колоністам, що прагнули самостійності і власного представництва в парламенті.

Новий Світ почав подумувати про від’єднання від Британії.

1767 року в Лондоні збагнули, що хоч ліберали й прийшли до влади, скарбниця від того не наповниться. Тому придумали драконівські збори на імпорт. В умовах колонії, щоб ви розуміли, це був податок на все.

За три роки терпець урвався, і в Бостоні, великому портовому місті, життя якого було зав’язане на імпорті, почалися масові заворушення.

У Лондоні злякалися й скоренько скасували мито на колоніальний імпорт. Крім мита на чай. Торгівля чаєм була основною статтею доходів і монополією Ост-Індійської компанії, яка, нагадаю, була міцно пов’язана з Короною.

У відповідь колоністи почали купувати чай значно дешевше у голландців та інших «контрабандистів». Ост-Індійська компанія зазнала величезних збитків. Уряд спробував урятувати свою компанію, дозволивши «Ост-Індам» продавати чай колоністам напряму, без британського мита, однак «точку неповернення» було пройдено і колоністи вже знали, хто їм друг і партнер, а хто просто здирник.

І от 16 грудня 1773 року місцеві заколотники на чолі з Семюелем Адамсом (котрий, до речі, потім заснував чудову броварню) викинули з кораблів Ост-Індійської компанії в Бостонську гавань 362 ящики з чаєм. У Лондоні зрозуміли, що щось іде не так, але було вже пізно. «Бостонське чаювання» стало початком Американської революції та Війни за незалежність 1775–1783 років.

Двері в кабінет командира Франческа відкрила з ноги.

Коли сицилійку щось обурює, її годі стримати. У хвилину люті нею володіють такі сили, протидіяти яким рівноцінно самогубству. У такі хвилини треба йти з тією силою поруч, лише зрідка намагаючись спрямувати її в потрібне русло. У нашому випадку русло йшло в кабінет полковника Ґвінна.

Зазвичай Франческа побоюється керівництва і намагається дотримуватися правил, проте коли вона відчуває, що її права порушено, то побоювання і покірність вмить зникають, а їхнє місце займають лють і жага справедливості.

Полковник сидів за столом і крізь товсті окуляри читав якісь папери.

— Доброго ранку, полковнику!

— Доброго ранку, діти, — Ґвінн одірвався від документів і глянув на нас поверх окулярів.

— Що це? — Франческа бахнула командиру на стіл вчорашній папірчик, що його технічна служба причепила нам на двері, побоявшись зайти всередину і довести до нашого відома свої підступні наміри. Клянуся, ці боягузи знали, що це вкрай небезпечна ідея, тому причепили папірчик і втекли.

— Це розпорядження технічної служби, яке забороняє вам проносити в командний центр каву, — сказав полковник, прочитавши папірчик.

— А на якій підставі?

— Ну… ймовірно, задля дотримання норм безпеки… — припустив Ґвінн.

Я відчув, що командир і гадки не має про ті «норми безпеки».

— Що ж. Тоді нехай технічна служба покаже нам ці «норми», які раптом заборонили нам проносити каву на наші робочі місця, як ми це робили майже два роки, — спокійно сказав я.

Полковник подумав і зняв слухавку.

— Нортоне, зайдіть до мене, будь ласка!

Начальник технічної служби, цибатий блондин капітан Нортон, зайшов у кабінет командира й аж сахнувся, побачивши нас.

— Капітане Нортон, поясніть, будь ласка, на якій підставі ви заборонили проносити в командний центр каву?

— Сер, з міркувань безпеки, сер!

— А є якісь документи, що це регламентують? — спитав я. — Два роки ми спокійно пили каву на своїх робочих місцях, а попередні зміни там ще й обідали. Ми перестали їсти на робочих місцях і перенесли ланч на кухню. Але чим вам завинила кава?

— Це небезпечно для техніки! — пробекав Нортон. — А якщо кава проллється на станцію?

— А були прецеденти? — я склав руки на грудях.

Капітан закліпав білявими віями.

— Ну, ми слідкуємо за технікою, і…

— Неправда! — перебив я капітана. — За своїми станціями слідкую я. Я проходив спеціальні тренінги, і за техніку в командному центрі відповідаю я. Проводжу огляди, фіксую несправності, роблю дрібний ремонт і профілактику. Я чищу профілі за військовими після того, як вони відпрацюють, я навіть прибираю після них сміття. Спеціалісти вашої служби за минулі два роки були в мене всього двічі.

— Нортоне? — запитально глянув полковник.

— Але є правила…

— Покажіть!

— Ніде не можна з рідиною!

— Ми п’ємо каву під час обрахунків. Ми так звикли і без цього не можемо. У Г’юстоні, у ЦУП спокійно п’ють каву за всіма пультами. У Центрі Кеннеді також! — сказав я.

— Але в нас на control tower[80]…

— Ми не диспетчери польотів, і ми не в control tower! — обізвалася Франческа.

— А ви могли би дозволити пити каву, скажімо, із закритих стаканчиків? — запропонував я компроміс.

— Дзуськи! Джорджіо, твоя улюблена чашка, яку тобі подарувала Ярина, має кришку? Ні! Моя чашка теж без кришки, і, взагалі, я ненавиджу ці посудини з кришками!

— Може, ви б дозволили тільки цим двом, — Ґвінн мотнув головою в наш бік, — пити каву так, як вони звикли?

— Що значить «цим двом»?! — знов обурилася Франческа. — А офіцер Баррел? А професор Рассел? А Трейсі? Що це за дискримінація?!

— Нортоне? — знов запитав полковник.

— Та добре, я можу скасувати розпорядження, але тільки під їхню відповідальність, — вичавив Нортон, мабуть, уже триста разів пожалкувавши про свою пересторогу.

— Ви чули капітана Нортона, юна леді? — іронічно звернувся до Франчески полковник. — Ви перемогли!

— Я вам не «юна леді»! — відрубала Франческа. — Якщо ви не перестанете до мене звертатися в подібному тоні, то я звертатимусь до вас «старий джентльмен»!

— Я не старий! — образився командир.

— А я не школярка!

Полковник похитав головою і всміхнувся.

— Гаразд, я зрозумів! — і пробурмотів під ніс: — Попереджав же мене Френкі…

— Вітаю, Франческо Маріє Анджеліно Адамс! — я потис напарниці руку. — Ти виграла цю війну!

— Не я, а ми всі. Я піду по каву!

— God bless America!