Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Джорджіо… — у нашої стажерки Джой був якийсь підозрілий вираз обличчя. — Вас Франческа кличе.

— Де вона?! У нас до зміни менше хвилини, нехай тягнеться сюди!

— Гаразд, — Джой знову якось дивно на мене подивилась і вийшла з командного центру.

Кілька хвилин тому, перед самим початком зміни, напарниця раптом схопилася із крісла, зняла навушник і вибігла геть. І пропала. Я вже встановив зв’язок із Г’юстоном, привітався із Дженіфер, і ми готувалися до відповідальної процедури — нам потрібно було розвернути сателіт GOES — S у правильному напрямку й передати керування НУОАД. Робота ця дуже ніжна й делікатна. GOES — S, або «Джорджіо», як ми його називали, злетів із мису Канаверал ще першого березня. А буквально вчора, з випередженням графіка, ми таки доштовхали GOES — S на геостаціонарну орбіту. І він нарешті змінив своє ім’я, замінив літеру «S», яка позначала його місце в родині сателітів сім’ї GOES, на орбітальний порядковий номер. Тож тепер «Джорджіо» не GOES — S, а GOES—17. З цього приводу компанія-розробник (Локхід Мартін) і компанія власник (НУОАД) були в піднесеному настрої. І тим, і тим не терпілося почати тестування апаратури. А поки інженери готувалися до випробувань, ми з Франческою мали б здійснити кілька маневрів, щоб поставити «Джорджіо» в проміжну позицію на 89,5 градуса західної довготи.

До початку зміни ми вже розрахували остаточну корекцію траєкторії, два перші маневри орієнтації і готувалися до запуску двигунів. І саме в цей момент напарниця зникла. Я намагався подзвонити їй, проте вона лишила телефон на столі. Я почав переживати, бо востаннє (а це було рік тому), коли вона зникла, дівчина сама закрила себе в туалеті[68].

Поки я хвилювався, вернулася Джой.

— Джорджіо… Еммм…

— Де моя напарниця? — я нутром відчув, що щось трапилося.

— Вона на стоянці біля своєї машини. І просить, щоб ви підійшли…

Я, навіть не знявши навушника, стрімголов побіг на стоянку.

Сьогодні на Нову Англію сунула чергова снігова буря. Було вітряно й доволі холодно. У темряві я розгледів Франческу, яка стояла біля своєї «Хонди». Вона була без куртки. Стояти в таку негоду просто неба було зовсім не прикольно, тому я не став гаяти часу й побіг до напарниці. Буря щойно почалась, і сніг валив уже доволі густо. На чорних дівчачих кучерях білою шапочкою, зовсім як у Папи Римського, лежав сніг.

— Франческо, ти в порядку?!

— Боже, Джорджіо, як добре, що ти прийшов! Рятуй мене!

— Cara mia, що сталось?

— Я в пастці.

— Що?! — і тільки тут я побачив, що спідниця Франчески міцно затиснута водійськими дверима.

— Я двері захряснула, і ось… — запхинькала бідолашна. — Кнопку натисла, а ключі в салоні забула…

Я машинально рвонув ручку. Звісно, двері були замкнені. Старенька Франчесчина «Хонда» мала доволі примітивний центральний замок, який не вмів визначати, чи всередині ключі, чи назовні. Тому, коли Франческа, виходячи з автівки, натисла на кнопку «закрити» й захряснула дверцята, замок чемно виконав команду, намертво прищикнувши спідницю. У Франчески завжди так — там, де цілком могла бути тільки одна проблема, в неї з’являються дві. І це в кращому випадку. Сьогодні був особливо вдалий день, тому проблем виявилося аж чотири: ключі залишились у замкненій машині; спідниця опинилася в пастці; насунулася снігова буря; ми давно вже мали бути за пультами в командному центрі.

— Нам терміново потрібен сержант Ґутьєрес! — сказала напарниця, яка вже цокотіла зубами від холоду.

Це була слушна думка, бо Франческа не вперше закриває ключі в машині, а Ґутьєрес уже її рятував, оскільки мав кримінальний талант зламувати замки[69]. Думка була слушна, але невчасна — спершу треба було придумати, як потрапити в тепле приміщення, бо Франческа вже змерзла так, що нею колотило. Я швидко зняв із себе светр і шарф і вкутав напарницю.

— А тепер знімай спідницю! — наказав я.

Франческою аж колотити перестало.

— Тобто? — очі в неї стали круглі.

— Тобто зовсім.

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не зніму спідницю.

— Тоді на хрін замерзнеш.

— Краще замерзну, але спідницю не зніму!

— Светр довгий, а ноги обгорнеш моїм шемаґом. Знімай скоріше!

— Ні.

Це було не вередливе чи нерішуче «ні-ііііі!». Це було тверде й непохитне «ні», схоже на дуло пістолета, впритул націлене прямо в лице.

— Трейсі! — покликав я в мікрофон.

— Джорджіо?

— Я на стоянці, сектор «В», місце 32, мені негайно потрібна скатертина з нашого стола в кухні, а також сержант Ґутьєрес і Сара МакКарті. Негайно!

— Зрозуміла, біжу! — коротко відповіла операторка зв’язку.

За що я люблю нашу команду, то це за те, що тут ніхто не ставить зайвих і дурних запитань. Якщо мені в люту завірюху о сьомій ранку терміново потрібна скатертина на стоянку в сектор «В», місце 32, сержант Ґутьєрес і Сара, то нікому не заманеться питати: «А навіщо?», «А як?», «А що сталося?». Ніхто не казатиме: «Чекай!», «А що, оце прямо зараз потрібно?», «А чого скатертину? Може, швабру?». Ні. Спочатку прохання буде виконано, а потім уже спитають, що, власне, відбувається. І то, якщо ще спитають.

Через дві хвилини прибігла Трейсі зі скатеркою.

— На, Джорджіо! Франческо, ти в порядку? Сара вже біжить, сержант Ґутьєрес у відрядженні! — одинадцять слів, і всі по суті.

— Тобі все одно доведеться зняти спідницю. Інакше я сам її із тебе зніму, — тепер уже мої слова дулом пістолета вперлися у напарницю.

Франческа вагалася приблизно секунду.

— Добре.

Я розгорнув скатертину. Легким рухом руки довга «блискавка» розстібнулася згори до низу, дівчина легко вийшла зі спідниці й зайшла в скатертину, обгорнувши її навколо стану. Зверху вона красиво пов’язала мій шемаґ.

— Я готова! — з гідністю сказала дівчина, і хоча змерзла, як цуцик, але не побігла, а, гордо задерши носа, попливла до нашого корпусу.

Тепер можна було розслабитись і вирішувати проблеми за ступенем складності. Для початку ми виконали корекцію траєкторії, встановили потрібний нахил і виконали маневри орієнтації для «Джорджіо». Потім Сара принесла для Франчески військові штани. Напарниця в цей момент крутилася біля великого дзеркала. Скатертина з IKEA з бахромою по краях робила дівчину схожою чи то на циганку, чи то на Покахонтас. Моя зелена «арафатка» з китицями пасувала до бежевої скатерки. Франческа явно собі подобалася, тому, чемно подякувавши Сарі за штани, надівати їх не стала.

Сержант Ґутьєрес був у відрядженні.

— І що, ключі залишилися всередині, а інших немає? — уточнив сержант по телефону.

— Ага.

— Ну добре, чувак, умовив. Я навчу тебе, як відкрити тачку. Тільки пообіцяй, що одразу все забудеш!

— Та я ніколи й не знав, щоб забути!

— От засранець! Ну добре, слухай. Потрібна буде рулетка з металевою стрічкою, футів на шість. Але відріж металевий кутик-стопор і зігни кінчик стрічки, десь чверть дюйма, на сорок п’ять градусів…

На першій же перерві під чуйним керівництвом сержанта я відкрив автомобіль рівно за чотири хвилини. У Ґутьєреса на це йшло кілька секунд. Спідниця була вільна. Напарниця щаслива.

— Зате скільки пригод зранку! — сміялась Джой.

— Це хіба пригода? Так, ранкова розминка! — гмикнув я. — Ви ще справжніх пригод не бачили!

— Слухай, Джорджіо, я просто вражений. І що, я повинен робити так само? Це входить у мої посадові обов’язки? — спитав Колін.

Я відклав звіт, який уже почав заповнювати, і поверх окулярів подивився на свого стажера.

— Коліне, ваше завдання — вчасно і швидко виконувати корекцію і контролювати все, що відбувається на орбітах. Правильно?

— Правильно.

— Але за інструкцією і відповідно до правил безпеки ти не маєш права робити це сам. Правильно?

— Саме так.

— Тому ти повинен зробити все, щоб Джой вчасно і в доброму гуморі була на робочому місці для виконання розрахунків та маневрів. Все! Навіть якщо для цього доведеться годувати її із ложечки або станцювати для неї джигу. Ясно?

— Ясно. Але джигу я не вмію, я вмію танцювати танець маорі «хака».

— Ото завтра й затанцюєш. Я давно хотіла подивитися його наживо!

— Як скажеш, Джой!

…Світлій пам’яті телеведучого і журналіста Олеся ТЕРЕЩЕНКА, людини, яка любила і вміла працювати в команді.