Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Зміна сьогодні проходить тривожно. Наша стажерка Джой розгублена, неуважна і, здається, взагалі не вникає в суть процесів, якими ми сьогодні керуємо. Плутається у формулах, підставляє абсолютно не ті значення, робить купу інших дурних помилок і, бачу, ось-ось заплаче.

А все тому, що сьогодні у Джой суд.

За рутиною і навчанням ми якось і забули, що його призначено на цей понеділок. «Засідання буде дуже коротке», — пообіцяв добрий Патріціо, чим аж ніяк не заспокоїв, а ще більше нас усіх розтривожив. Ми знали, що «потерпілі» могли зажадати компенсації і суворого покарання для маленької Джой. І тільки від Патріціо залежало, яке саме воно буде. Ми з усієї сили намагалися відвернути Джой Такахаші від важких думок, і нам це майже вдалося.

Поки не прийшов Патріціо і все не зіпсував.

— Усім доброго ранку! — Патріціо з’явився у командному центрі за дві години до початку засідання. — Ну що, Джой, як там у фільмі: «Сьогодні хороший день, щоб померти?»

Японка, яка й так мала білу, аж порцелянову шкіру, буквально посиніла. Ми аж охнули.

— «Щоранку думай про те, як потрібно помирати. Щовечора оновлюй свою свідомість думками про смерть!» — не заспокоювався противний Патріціо. — Звідки це?

— Бусідо… — одними губами прошепотіла бідолашна Джой.

— Патріціо, ти здурів? Що ти верзеш, дурню?! Ти її налякав до смерті! — накинулася на брата Франческа. При слові «смерть» Джой змінила синій колір на зелений.

— Та я пожартував, чого ви всі так напружилися?! — засміявся Патріціо. Але крім нього ніхто сміявся. У Коліна смикнулося ліве око.

— Ну добре, все, мовчу. Не осуджуйте мене. Просто в мене сьогодні хороший настрій! — намагався виправдатися Патріціо. — Хто нам складе компанію в суді?

— Та ми всі поїдемо. Джорджіо, Колін, Трейсі і я. Сара, Маковскі, професор і старший офіцер будуть на телефонах, — сказала Франческа. — Ми зуміємо закінчити роботу на годину раніше.

— От і чудово! — зрадів Патріціо, потираючи руки. — Я обіцяю вам: буде весело!

У суді містечка Толланд не було де яблуку впасти. Таке враження, що понеділок — це Судний день.

— Думаю, надовго ця процедура не затягнеться, — Патріціо подивився на годинник. Джой втягла голову у плечі.

— Та не переживай, ти нікого не вбила… Ну покалічила трохи…

— Франческо, ну що ти верзеш! Ти її тільки ще більше лякаєш! Що Патріціо, що ти — обоє рябоє!

Я смикнув напарницю за рукав.

— Джой, дитино, не слухай її!

Франческа пхикнула і відвернулась, ображено задерши носа.

— Давай-давай, поображайся мені, — всміхнувся я.

— Зачекайте, мене викликає секретар! — один із найкращих адвокатів штату, швидко перебираючи ногами й підстрибуючи, як Супер Маріо, побіг по коридору.

— Джой. Бачиш, усі приїхали тебе підтримати…

— Ви Джой Такахаші?! — до нас підійшла група жінок, що стояли за кілька кроків від нас. — Я Марта Гофберґ, інструктор із рукопашного бою, веду в громадському центрі Ґренбі жіночу секцію із самозахисту. Це Джейн, Мелоді, Прія, Наташа, Мері, Крістіана і Пейдж. Ми прийшли вас підтримати. Звісно, в залі суду не можна кричати кричалки й махати помпонами, як чирлідери, але ми будемо вас підтримувати мовчки! Ми просто будемо в залі, бо коли ми дізналися, що саме ви зробили, то були у захваті, адже одній дати відсіч трьом нахабам — це просто неймовірно! — жіночка говорила так експресивно, що я вже насилу згадував, про що вона говорила на початку.

— Ось і фанатки підтяглися… — тихо сказав мені на вухо Колін. — Не вистачає ще натовпу з плакатами перед будинком суду.

— Чекай, ще не вечір.

— Знаєш, у мене на вечір інші плани, — заперечив Колін. — Я думаю, що Джой, незалежно від рішення суду, потрібна буде підтримка.

— Хороші плани. Як твій куратор, схвалюю, — прошепотів я.

— І я! — прошепотіла Франческа, яка вже перестала ображатись і підслуховувала нашу розмову з-за моєї спини.

Ми дарма перейшли на шепіт, бо до Джой уже було неможливо пробитися. Жіночки й дівчата з гуртка самозахисту взяли мініатюрну японку в щільне кільце. Ми тихо стояли збоку.

— Боже, я так чомусь переживаю! — нервувалася наша відповідальна за зв’язок Трейсі. — Головне, щоб Джой про це не здогадувалася, бо вона переживатиме ще дужче!

— Просто перестань крутити ґудзик, намотувати волосся на палець і гризти комір куртки. І ніхто нічого не запідозрить, — порадив я і подивився на годинник. Було за п’ять десята.

— Увага, заходимо! Зараз буде наша черга! — вигляд у Патріціо був спокійний і впевнений. Напередодні ми намагалися дізнатися в нього, як ідуть справи із захистом Джой, але адвокат майстерно ухилявся від відповіді — мовляв, недобре розкривати хід справи. Джой, можливо, знала трошки більше, але на всі прохання розповісти просто трясла головою і махала руками. А що вже казати про хвилювання!

Перед початком засідання суддя — дідусь із шапкою сивого волосся, яка робила його дуже схожим на Ейнштейна, — покликав до себе Патріціо і представника «потерпілих». Вони дуже жваво щось обговорювали, причому сивочолий суддя здивовано піднімав брови догори й час від часу прикривав обличчя рукою.

Патріціо при тому зберігав повний спокій. Джой сиділа за столом у центрі, низько опустивши голову. Вона не могла й не намагалася приховати хвилювання. По цей бік бортика, який відокремлює зал засідань від залу з глядачами, мовчки хвилювалися ми.

Нарешті Патріціо й прокурор вернулися на свої місця. Після короткої розмови з «потерпілими» — трьома здоровезними чоловіками, які через власну необачність кинули виклик мініатюрній дівчині, — та з їхніми представниками прокурор підійшов до судді і щось йому сказав. Суддя кивнув головою і покликав Патріціо. Трійка щось спокійно обговорювала. Зал напружено мовчав.

Нарешті прокурор і адвокат знову повернулися на свої місця.

Секретар суду нахилився до мікрофона й промовив:

— Усім встати!

Зал підвівся. Суддя звернувся до залу:

— Перш ніж почати засідання, я хочу, щоб ми вшанували пам’ять шістнадцяти загиблих у Канаді членів хокейної команди Humboldt Broncos.[71] Упокій, Господи, їхні душі… Це страшна трагедія, і я прошу вас пам’ятати, що не буває чужих трагедій і не буває чужих дітей. У Саскачевані,у Флориді і в Сирії — всюди діти. Іще прошу помолитися за них і берегти своїх.

Ми всі замовкли.

— Засідання суду у справі «Народ штату Коннектикут проти Джой Такахаші» відкрите! Оскільки представники, гм… потерпілої сторони відмовилися від своїх претензій до міс Такахаші, суд не братиме до уваги їхніх свідчень. Справа дуже, як на мене, цікава, але порядок розгляду несподівано змінився, тож працювати будемо в трохи незвичайному режимі, — суддя подивився в папери, що лежали перед ним. Зал завмер. — Гм… Одначе. На цьому я б, власне, й завершив розгляд, якби не один нюанс. Прокуроре О’Райлі, ви зазначили, що міс Такахаші чинила спротив при затриманні?

— Так, Ваша честь!

— Ви наполягаєте на допиті свідка?

— Якщо ви не заперечуєте, Ваша честь!

— Я дуже навіть не проти. Аж самому цікаво.

— Викликаю свідка, офіцера Майкла Джозефа!

Патрульний Джозеф якраз чергував 19 березня і прибув на виклик у бар. Через три хвилини прибув іще один офіцер. Вони застали таку картину: на підлозі валялися двоє здорових чоловіків.

Один був непритомний, другий лежав на підлозі й несамовито реготав. Третій сидів на стільці і протяжно завивав, тримаючи поламану руку за кисть. Джой матюкалась. Офіцери спробували затримати дівчину, але вона була категорично не згодна з намірами офіцерів.

— У чому полягав спротив?

— Вона намагалася втекти, Ваша честь!

— Та й годі?

— Так, Ваша честь. Ми ловили її по всьому пабу! — ледве стримуючи усмішку, сказав офіцер.

— У захисту є питання?

— Так, Ваша честь! — Патріціо встав. — Офіцере Джозеф, ви наполягаєте на формулюванні «спротив»? Можете описати сам момент затримання?

— Ну, вона тікала. За нею біг її бойфренд, він боявся, що ми застосуємо до неї силу.

На слові «бойфренд» кінчики вух у Джой стали яскраво-червоні, як сигнальні маячки на летовищі.

— А можна детальніше?

— Він біг між мною і дівчиною і кричав.

— Що саме й до кого саме він кричав?

— Він кричав: «Зупинись негайно, я тебе прошу!» до своєї подруги, і «Тільки, благаю, не займайте її, я схоплю її сам!» — до нас.

У залі захихотіли. Суддя відкинувся у кріслі й підпер щоку рукою. Йому явно було цікаво.

— Як відбувся сам момент затримання?

— Та ніяк. Хлопець її схопив, обняв. Вона обняла його, а далі підбігли ми й наділи на неї наручники. Це все.

— Тобто міс Такахаші не намагалася вас ударити, не виривала руки й не намагалася завадити вам надіти наручники?

— Ні.

— Чому? У мене тут записано: «Чинила опір при затриманні».

— Та який там «опір»… — усміхнувся офіцер. — Вони нікого й нічого, крім одне одного, не бачили!

Сміх у залі. Усі подивилися на Коліна. Колір обличчя в нашого стажера був трохи яскравіший, ніж Tesla Ілона Маска, яка в ту хвилину рухалася в напрямку орбіти Марса.

— Я закінчив, Ваша честь. У мене немає більше запитань до свідка! — сказав Патріціо, патетично відкланявшись залові. Зал загув. Суддя подивився на прокурора. Прокурор усміхався.

— Нейтон Гаскелл! — суддя раптом сам вирішив звернутися до «потерпілого». — У справі записано, що ви перший заговорили до міс Такахаші. Що вас спонукало до неї звернутися?

— Моя дурна бараняча голова, Ваша честь!

Двоє його товаришів загиготіли. Зал загув. Де-не-де чулося хихотіння.

— Я тоді добряче набрався, і чорт мене смикнув заговорити до цих голубків.

— Ми не «голубки»! — раптом огризнувся Колін.

— Коліне, стули пельку, не тебе питали! — зашипіла Франческа.

— Вони вам заважали? Зачіпали вас? Створювали дискомфорт? — не відставав суддя.

— Вони іржали. Точніше, вона іржала. Але в пабі всі іржуть, так шо то таке… — розвів руками здоровань.

— Я не зрозумів — ви виступаєте як адвокат?

Сміх у залі став сильніший.

— Та я просто кажу, як було. Шо тут крутить-мутить.

— І що було далі?

— Ну як шо. Мордою об стіл мені дали, ось шо! — Чолов’яга примружився, ніби згадуючи пірует, через який його голова з усього розмаху приклалась об барну стойку. Засідання суду стало нагадувати комедійний скетч.

— Так прямо й дали?

— Я не пам’ятаю точно, просто пам’ятаю, що хотів схопити її за плече, а потім чи то підстрибнув, чи то смикнувся. І стіл пам’ятаю. І все. Потім тільки швидку пам’ятаю! — чолов’яга був такий простий і щирий, що судді не вдавалося стримати усмішку. Він закрив течку з матеріалами справи, відкинувся у кріслі й насолоджувався виставою.

— А далі що було?

— А далі вона кинула Джона й поламала на хрін руку Джоелю.

— Як?!

— Ну, ви можете її попросити, хай покаже як, але я вам, чесно, не рекомендую це робити, Ваша честь.

Зал уже веселився наповну. Секретар суду навіть стукнув молотком по столу, закликаючи до порядку. Упродовж усього цього балагану Джой сиділа, опустивши голову. Патріціо спостерігав за залом із виглядом Авраама Лінкольна, який щойно дізнався про перемогу під Ґеттісберґом, хоч і до того був упевнений у виграші.

— Колін Пейдж! — оголосив суддя, подивившись у папери. Колін негайно встав. — Яка була ваша мотивація? Ви перешкоджали затриманню міс Такахаші чи, навпаки, сприяли?

— Я просто не хотів, щоб вони зробили їй боляче! — Колін говорив так, ніби хтось наступив йому на ногу шпилькою. — Я знав, що затримання неминуче, і просто хотів її трохи вгамувати, щоб не наражатися на зайві проблеми. Вона була не зовсім твереза…

Суддя ще раніше, споглядаючи за цим усім із висоти своєї кафедри, тихенько підсміювався — не щодня в нього трапляються такі смішні процеси, — а тепер же, слухаючи свідка, взагалі закрив рукою обличчя. Його плечі ледь помітно тремтіли.

— Джой Такахаші! — Джой, не піднімаючи голови, рвучко встала. — Ви визнаєте себе винною в непокорі поліції?

— Так, Ваша честь! — ледь чутно промовила Джой.

— Гаразд. Тоді мені достатньо інформації, щоб оголосити вирок. Зауважу, що я замінюю формулювання «чинила опір» на формулювання «проявляла непокору». У зв’язку з цим я засуджую міс Такахаші до сорока годин громадських робіт у громадському центрі Ґренбі без відриву від основного місця роботи! — суддя стукнув молоточком. — Справу закрито!

Зал загув.

— Сорок годин громадських робіт у комунальному центрі Ґренбі! — до нас підскочила вже знайома нам Марта Гофберґ. — Це означає, що ви будете в нашому жіночому гуртку інструктором із самозахисту!

— Стривайте! — у мене в пам’яті раптом спливло: «…і підключу місцевий клуб самооборони і бойових мистецтв, там тепер багато жінок навчається…». — Про цей випадок вам розповів Патріціо, так?!

— Патріціо — мій однокласник! — гордо сказала одна з дівчат, висока й руда, здається, її звали Крістіана. Я все зрозумів.

— Це означає, що дідька лисого ви через тиждень виїдете на основне місце служби, — сказав я Джой. — Ви тут застрягли мінімум на місяць і один тиждень. Якраз буде час, щоб відшліфувати те, чого ми вас навчили.

— Боже, це прекрасно! — зраділа Франческа. Джой заплакала. — Чого ти, дурненька, рюмаєш? — заспокоювала бідолашну сицилійка. — Бачиш, усе владналося, усе закінчилося.

— Як там, Джой, у твоєму бусідо сказано? — до нас підійшов Патріціо. — «Кажуть, що самурай має утримуватися від зловживання саке, уникати зайвої пихи та розкоші. Якщо ти вмієш стримувати пристрасті, то остерігатися нічого. Але щойно в тебе піднімається настрій, то ці три речі стають небезпечними!»

— А ти, братику, добре підготувався! — захоплено сказала Франческа. — Пишаюся тобою!

Ми вийшли з будинку суду.

Джой винувато всміхалася.

— А в маорі до приходу європейців взагалі спиртного не було! — глибокодумно зауважив Колін.

— Правильно! — несподівано втрутилася Трейсі, піднявши вгору пальця. — Алкоголь — це зло! Я знаю кращий спо…

— Трейсі!