Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

— Добре, подзвоню Патріціо, і ми подумаємо, що можна зробити. Не дякуй! — Франческа поклала слухавку й стисла тоненькими пальцями скроні. Вона завжди так робила, коли боліла голова або коли була чимось збентежена.

— Що сталося, ragazza mia? Усе гаразд?

— Зі мною якраз усе добре. А з Шерон, моєю шкільною «подругою», якщо її так можна назвати, не все гаразд.

— Шерон? Це та, що знущалася й била тебе в старших класах?

— Вона.

Франческа в школі була «особлива», не така, як усі діти. Вона міркувала, реагувала й діяла інакше, ніж вони. Була різка, завжди говорила прямо у вічі те, що думала, й ніколи не йшла на компроміс, якщо вважала, що якась ситуація — несправедлива. Через певні особливості розвитку дівчинка майже не відвідувала початкової та середньої школи і вчилася з репетиторами вдома.

У дитячий колектив вона влилася тільки тоді, коли пішла в старші класи. І влилася в нього абсолютно непідготовлена. А ви самі знаєте, що коли в старші класи приходить дитина, не схожа на інших, то обов’язково знайдеться хтось, хто за рахунок тієї дитини буде самостверджуватися.

Цією людиною і була Шерон.

Дівчина з породи так званих «popular girls». Ці «популярні дівчата» зустрічалися з гравцями шкільної футбольної команди, їх обирали в різні комітети, і вони ставали королевами випускних балів.

А такі, як Франческа, завжди були «ботаніками», «сірими мишками» і «диваками». Проте Франческа відзначалася ще однією особливістю. Вона була сицилійка. Вона завжди давала кривдникам відсіч і ніколи не терпіла образ. Не задумуючись, приймала бій і завжди мстилася, якщо зазнавала поразки — а таке траплялося часто, бо її противники були сильніші за неї фізично, та й була їх ціла компанія. Шерон така поведінка доводила до сказу, тому між Шерон із подружками з одного боку і Франческою без компанії з другого розгорілася справжня війна. Франческа не мала лідерських якостей, щоб зібрати навколо себе однодумців-захисників, а ті, хто їй співчував, нічого не могли зробити, бо самі побоювалися нахабної й жорстокої Шерон.

Оскільки Франческа завжди намагалася відбиватися, компашці це дуже не подобалося. Одного разу конфлікт зайшов дуже далеко і закінчився жорстоким побиттям. Дівулі просто накинулися на сицилійку зграєю, повалили на землю й побили ногами.

Франческа тоді кілька тижнів пролежала в лікарні. За справу взялися соціальні служби, була заява в поліцію, але Франческа змусила батьків забрати обвинувачення й піти на мирову. Після того, як Франческа вернулася до школи, шкільна адміністрація тримала конфлікт на контролі й останні півроку до випуску обидві сторони зберігали нейтралітет. Щоправда, попри всі нові обставини, попри мирову в суді, насправді війна не закінчилася. Тому Франческа підключила до конфлікту братів, і аж після цього Шерон перестала навіть дивитися в бік однокласниці.

І ось тепер учорашня кривдниця просила у Франчески допомоги.

— Слухай, а якого, власне кажучи, дідька ти їй допомагаєш?! — я був розлючений після того, як Франческа поділилася зі мною цією сумною й жорстокою історією.

Напарниця подивилася на мене поверх окулярів і всміхнулася.

— Я тоді все одно перемогла, caro mio. До того ж мета кожного цькування — це самоствердження, правда ж? Я не дала їй самоствердитися за мій рахунок. Коли я побачила, що не справляюся сама, то попросила братів.

— І що ви з братами зробили? — спитав я.

— Та нічого особливого! Вибач, мушу подзвонити Патріціо.

Обдумуючи невеселу історію шкільних війн напарниці, у моїй голові швидко складалися пазли. Перше, що я згадав, — конфлікт Франчески з рядовим Вітакером, коли тендітна дівчина примусила здорованя-розбишаку просити пробачення. До речі, його невдовзі звільнили з бази. Тепер я вже й не знаю, чи не обійшлося тут без Франчески…

Потім стався конфлікт із заїжджими морпіхами. Я згадав, як дівчина спокійно поставила хама на місце й без жодних вагань зняла гвинтівку з плеча, коли грубіян раптом пішов на нас і спробував замахнутись.

А ще була хамувата медсестра з «Червоного Хреста». Усе це, і навіть нещодавня спроба помститися начальниці відділу персоналу Еліс за заборону «лякати одне одного під час виконання місій», — усе говорило, що з моєю напарницею небезпечно зв’язуватись, а жага вендети у сицилійки просто в крові.

Також стало зрозуміло, чому Франческа постійно ховається за мою спину, якщо відчуває якусь халепу.

— Патріціо приїде на другу перерву. Хочеш, піцу замовимо? — спитала напарниця.

Я подавив у собі кволе бажання поласувати справжньою сицилійською піцою і похитав головою:

— Ні, дякую, у мене сьогодні сочевиця і котлета з курячої грудки, — я дотримувався правильного харчування: тільки м’ясо та овочі, нічого солодкого, ніякого тіста й вуглеводів.

— Caro mio, як ти можеш їсти цю овечу кашу?

— Так само, як ти їси траву, — не залишився я у боргу.

— Але я додаю пармезан і оливкову олію!

— У мене сочевиця теж з оливковою олією й зі спеціями.

— У нашої піци тоненький корж і тільки справжні моцарела, томат і базилік!

— Ти сама будеш?

— Ні!

— А мене от намагаєшся нагодувати!

— Ну добре, Патріціо привезе антіпасто.

— Теж не дуже здорова їжа, — поморщився я. — Але нехай везе.

— Джорджіо, ти засранець!

— Теж мені новина!

У мій бік полетіла традиційна апельсинова лушпайка.

— А що ж таке сталося із Шерон, що вона аж до тебе звернулася? — Франческа зняла окуляри й почала їх люто начищати.

— Та вона дурка!

— Це факт.

— Зв’язалася з якимись ідіотами. Вони десь у парку влаштували гульки, певно, занадто шуміли. Хтось подзвонив у поліцію, приїхали копи, їм здалося, що компашка підозріла, а тут ще хлопці почали бикувати. Слово за слово, поставили їх руками на капот. А поки вони відгавкувалися, хтось підкинув їй у сумочку наркоту. Ну і все. Принаймні так вона мені розповідає. А як було насправді, хай розбирається Патріціо — він профі.

— І все-таки я не дуже розумію, нащо ти їй помагаєш після всього, що вона тобі зробила?

— Вона потрапила в халепу, Джорджіо. Я підозрюю, що їй треба було докласти чимало зусиль, щоби мені подзвонити. Я живу в маленькому містечку, тому все рано чи пізно стане відомо. Тож їй справді припекло, якщо вона таки подзвонила. А ти ж знаєш — найсолодша помста тоді, коли зробиш кривдникові добро й подивишся йому в очі! Ти сам про це колись розповідав. Це слова твого Вчителя, Чімітдоржа-лами!

Франческа просто нестерпна.

— У дитинстві я була дуже дрібна, й коли мене намагалися скривдити, я ніколи не забивалася в шпаринку й не плакала, бо знала, що мушу завдати нищівного удару у відповідь, інакше це повториться знову й знову! Це була скоріше навіть не помста, а запобіжний захід! А тебе в дитинстві кривдили?

— Та доймав мене один тип… Причепився чогось і діставав…

— Лайнюк!

— Я його обминав, бо він би мене легко задавив — він важив, мабуть, із центнер!

— Жирний лайнюк!

— Чессіно, не можна сміятись і ображати людину через вагу.

— Джорджіо, я не про вагу, я про сутність!

Патріціо приїхав під час другої перерви, якраз тоді, коли ми закінчили зміну. Привіз із собою антіпасто: сир проволоне, сиров’ялене м’ясо, пеперончіні, мариновану моркву та артишоки. І ще салямі на додачу. Все в окремих мисочках. Поки Франческа викладала йому суть проблеми, Патріціо зберігав на лиці кам’яну маску.

— І що ти про це думаєш? — спитала Франческа.

— Не знаю. Важко сказати. Їм висунули звинувачення?

— Так.

— Тоді все вирішить суд. Таких справ у нашому місті небагато, проте в судах штату їх вагон і ще вагончик. Коли суд?

— Через кілька тижнів.

— Ти думаєш, вона говорить правду і їй справді підкинули?

— Не знаю, — відповіла Франческа. — Намагаюся взагалі не вникати у цю справу — це ж ти в нас адвокат, а не я.

— Я цієї справи не візьму, — сказав Патріціо. — Але знайду їй адвоката, що спеціалізується на наркотиках. Якщо вона каже правду, довести це тепер неможливо. Хіба що адвокат натисне на решту підозрюваних, а там буде видно.

— Як адвокат може тиснути? — спитав я, жуючи салямі.

— Душевно поспілкується з підозрюваними, — відповів Патріціо і якось недобре посміхнувся. Шматок салямі застряг мені в горлі.

«Негайно проси пробачення! Бо інакше він, — сицилійка штрикнула пальцем у груди, — поламає тобі щелепу. А потім приїдуть мої старші брати й зариють тебе в землю!» — спливли у пам’яті слова напарниці, і мені раптом стало все ясно.

«Я сицилійка, і зі мною краще не зв’язуватися. Можеш повірити мені на слово!» — тепер і я був готовий повірити у все, що завгодно.

— Патріціо! — я нарешті проковтнув салямі. — Що ти тоді сказав тій Шерон, що вона таки відстала від Франчески?

Патріціо тицьнув у зуби зубочистку й заклав руки за голову.

— Нічого. Просто в моїй машині був тазик і мішок із цементом. І вона це бачила.