Франческа. Володарка офіцерського жетона

* * *

Був майже кінець робочого дня — благословенна пора, коли ми вдало закінчили дуже напружену зміну, я розігрів свою сочевицю з оливковою олією і травами і спокійно собі планував, як ми з Франческою сядемо після ланчу за плани на наступний тиждень. Ми домовилися готувати їх разом і заздалегідь, щоб зберегти час, нерви, бути в курсі й витрачати менше часу на обробку кейсів, бо зібралися побити свій же рекорд — шість корекцій за зміну. Працювати лишалося якихось дві-три години, і ці дві-три години мали би бути дуже спокійні й продуктивні.

Це я так докладно розповідаю, щоб ви зрозуміли — нічого з того, що я собі наївно нафантазував, не вийшло. Ми не приготували планів на наступний тиждень, не зберегли ні часу, ні нервів. Ці дві-три години були геть неспокійні і зовсім непродуктивні.

Обідня перерва закінчувалася, мені вже несила була доїдати сочевицю, і я відкрив холодильник, щоб покласти туди свій контейнер, як почув у коридорі регіт.

Ви коли-небудь чули, як опівночі регочуть на цвинтарі розлючені демони? А зграя голодних гієн після вдалого полювання, в передчутті розкішної трапези? А чули, як регоче Моцарт, якого зіграв блискучий Том Галс у фільмі Мілоша Формана «Амадей»? Ні? Не чули? Ото послухайте. Саме такі звуки долинали з коридору.

Я трохи контейнер не впустив із несподіванки. Промайнула думка, що такий регіт не до добра, що, ох, намордуюсь я ще сьогодні з цим реготом. Але ту думку я одразу відігнав. І дарма.

— Аха-ха-ха-ха! Я не можу з тебе! Бу-га-ха-ха-ха! — реготала Франческа, ввалюючись на кухню.

— Ги-ги, Франческо, ти така кумедна, коли… — тут Трейсі побачила мене і приклала пальця до губ.

Подруги знову засміялися. Тепер уже з мене.

— Дуже смішно. Ха. Ха. Ха, — з кам’яним обличчям сказав я. — Гайда до роботи!

У відповідь пролунав ще сильніший регіт.

Та все-таки Франческа за мною пішла. У кабінеті я взяв зі стола пачку паперів.

— Дивися, що ми маємо: на тому тижні в нас двадцять одна корекція, із них вісім, звісно ж, термінові й невідкладні. Це Terra, Aq… Франческо, давай сьогодні зосередимося, розподілимо, а завтра накидаємо детальний план і… Франческо, та що з тобою?

— Дж… Джорджіо! Пробач, проба… Бха-ха-ха-ха-ха-а-а-а!

— Не розумію — я сказав щось смішне? Що це означає?!

— Нічого… Бха-ха-аха-ха-а-а-а! Про… бач! — дівчина зробила глибокий вдих, видих і подивилася на мене чорними ґудзиками очей. Щось невловимо підозріле помітив я у цих очах… Але мені ніколи було гадати, тож я продовжив:

— Я думаю спочатку зробити всі геосинхрони. І завжди будемо готувати їх заздалегідь, перед тим, як іти додому. Тоді в нас до початку нових змін будуть заготовки. Як ти на це дивишся?

— Ну… Загалом позитивно, просто треба їх розбити ще й за підгрупами, щоб мати типові розрахунки, — сказала Франческа з такою широкою білозубою усмішкою, що мені закололо в очах.

— Чудова ідея! Давай тоді пересунемо Terra на середу, а в понеділок і у вівторок поробимо геосинхрони. Добре?

— Діти, ви вже плануєте? Молодці! — з ланчу повернувся професор Рассел. — Це добра ідея — розсортувати всі кейси по типах корекції. Тільки, напевно, спочатку зробимо термінові. Як ви вважа…

— Бха-ха-ха-ха-а-а-а! А-а-а-а-а-а!..

— Франческо, що з тобою?

— Та все, аха-ха-хах, зі мною нормально! Бх-х-х-х-х-х-х! — сказала напарниця, ховаючись за монітор і затуляючи руками лице.

— Що я такого смішного сказав? — образився Рассел. — Ну що смішного?

— Нічого! — пискнула сицилійка і зареготала ще дужче.

Я підійшов до неї впритул.

— Франческо, cara mia, ну що з тобою таке?

Дівчина підняла на мене червоне від сміху обличчя, і тут я помітив, що її очі ніби трохи роз’їхалися, і дівчина стала смішно зизувата. «Стоп! — подумав я. — Я згадав ці очі!» Саме такий вигляд був у напарниці, коли вона явилася на роботу після недільної пиятики абсолютно нетвереза: «Її чорні, як терен, очі дивилися ніби на мене і водночас у різні боки, від чого сицилійка була схожа на сумну й здивовану рибину»[62].

— Франческо, ти що, за обідом хильнула?!

— Фі, Джорджіо, як можна?!

— В очі мені дивися!

— Хі-хі-хі-хі-хі-хі-хі! Татко свариться! Ну не сварись, caro mi-ooo!

Так і є. Моя дорога напарниця — в абсолютно неадекватному стані.

— Ану дихни! — я згріб дівчину за плечі.

Франческа розсміялася просто мені в обличчя так, що ледь не гризнула мене за ніс.

— Так і є! OMG, Франческо, ну як же так?!

Цей запах я не переплутаю ні з яким іншим. Солодкуватий, п’янкий запах марихуани.

— Трейсі! Трейсі!

— Що ти хочеш, мій войовничий друже? — заспівала Трейсі з командного центру.

— Ану йди сюди!

— Та що таке, Джорджіо? Чого ти такий напружений?

— Я? Я напружений? Та ти що?! Це не я напружений, Трейсі, це ви занадто розслабилися! Твоя робота?! — я показав пальцем на Франческу, що зі сміху вже ридала.

— Ні, — з цілком серйозним лицем відповіла Трейсі. — Її батьків, імовірно.

І зареготала так, що в мене трохи скельця з окулярів не повипадали.

— Джорджіо, та що ж це, в біса, таке?! — професор Рассел, якого здивувати нелегко, втупився у нас трьох: у двох червоних від реготу дівчат і мене посередині, теж червоного, але зі злості.

— Вони ганджубасу накурилися, — повідомив я йому.

— Як?! Без мене?! — на шум прибіг старший офіцер Баррел. — Як так можна?! А я?!

— От тільки вас і не вистачало, офіцере!

— Наступного разу! — пообіцяла Трейсі. — У мене був тільки один косяк!

— Я вам покажу «наступного разу»!

— Та перестань, Джорджіо, чого ти пінишся? Подумаєш, дівчатка трошечки курнули…

— «Трошечки»?! Це називається «трошечки»?! Та ви подивіться на неї!

— Ми ж після зміни курили, і за територією бази!

— А якби її зараз уловили і відправили на тест, хто б пішов у Human Resources до Еліс як старший зміни?! За правилами, я сам мав би вас відіслати на драґ-тест!

— Еліс сама курить! У неї наклейка канабіса на машині!

— Ну то й що?! У мене на машині — наклейка з собакою!

— Ти куриш собаку! Аха-ха-ха-ха-ха-а! — знову зареготала напарниця.

— Трейсі, ти вважаєш, що це нормально?! — мені здалося, що Трейсі зараз трохи розсудливіша за Франческу.

— О’кей, о’кей, о’кей! — Трейсі підняла руки вгору й скорчила невинно-ображену мармизу. Точно такий самий вираз обличчя робить моя старша дочка Софія, коли вважає, що батьки вимагають від неї «щось-таке-незрозуміле». — Хто ж знав, що їй так добре зайде!

— Аха-ха-ха-ха-хах-ха-а-а-а-а-а-а! — стогнала Франческа.

— Джорджіо злиться, бо ми його не запросили!

— Трейсі, що ти верзеш?! Ну нехай їй двадцять шість років, але ти ж старша, тобі цілих двадцять вісім!

— Аха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а! — зареготала начальниця зв’язку. — Цілих двадцять вісім!

— Двадцять вісім усе одно більше, ніж двадцять шість, — математично підтримав мене професор Рассел.

— Дякую, професоре! Хоч хтось тут думає адекватно.

— Джорджіо, у нас через десять хвилин нарада з Г’юстоном, будьте напоготові, — нагадав офіцер Баррел.

Він і досі був трохи ображений, що всі розваги відбулися без нього.

— Та яка нарада? З нею?! Хай сидить тут, мені ще в ефірі цього бракувало.

— А скажи, Джорджіо, а мене ти що, теж послав би на драґ-тест? Відправив би старого діда здавати аналізи? Really? — підозріливо примружився командор.

— Ще й як би послав.

— Ну ти й…

— Якби був упевнений, що ви його пройдете.

— О! Правильна відповідь. А якби не був упевнений?

— Випхав би к чорту з бази додому в неоплачуваний вихідний, та й по тому.

— Ти далеко підеш, щеня.

Після наради я сказав Трейсі:

— Тепер відтранспортуємо її додому. Ти ж не думаєш, що я її в такому стані пущу за кермо?

— А як?

— Я візьму Франческу, ти візьмеш її машину, закинемо її і машину додому, а потім я тебе верну на базу.

— О’кей! — сказала Трейсі — Як скажеш. Ти тут бос!

Якщо ви думаєте, що через півтори години Франческу попустило, то дуже помиляєтеся. Невідомо звідки (хоч насправді, відомо), у дівчини трапився приплив енергії, і вона вже завзято спустошувала холодильник. Зжерла навіть мою сочевицю.

Ми сіли в машину і, коли вже виїжджали з авіабази, побачили старшого брата напарниці, Патріціо. Він випадково проїжджав повз і заїхав провідати сестричку. Патріціо побачив Франческу у мене на передньому кріслі і схвильовано підбіг.

— Джорджіо, все ОК? Як ви?

— Чудово! — гаркнув я. — Краще просто нікуди! Побачимось у неї вдома! — і причавив педаль газу.

— Джорджіо, caro mio, ну ти ж не ображаєшся на мене, правда? — Франческа спробувала зобразити винуватий вигляд, але в неї нічого не вийшло.

— Ні, Чессіно, я не злюсь. Справді. Знаю, що я зануда. Але я переживаю за тебе. Не роби так більше, будь ласка, бо з роботи ж виженуть на хрін.

— Я зрозуміла, caro mio. Я більше не буду… — і замість заплакати, дівчина розсміялася.

Ми здали любительку ганджубасу на руки старшому братові і поїхали назад, на базу.

— Джорджіо, ти ж уже закінчив роботу? — спитала Трейсі і якось підозріло на мене подивилася.

— Та яка вже робота. Звісно, я закінчив!

— То, може, дунеш?

— Так ти ж казала, що більше не маєш!

— Джорджіо, для тебе в мене завжди…

— Трейсі, я тебе вб’ю!